Ян Ярчук
Знаєте, що я сьогодні подумала, почувши чергове “головне, що ви живі й здорові” і “все буде добре”?
Вперше, вголос і навзаєм щиросердо, побажала цій людині, в житті якої з війною не змінилося рівно нічого, окрім незручностей типу “задонатити волонтерам”, опинитися на місці тих, хто втратив усе, окрім “головного” життя: житло, перспективи колись його мати, рідне місто, рідних людей, родинні зв’язки, друзів, соціальний статус. У психології це називається “втратою себе”.
Чи справді думала б тоді ця незграбно-сердобольна жіночка, як прекрасно лишитися живою, і що все у неї буде добре, на старості літ і з нашою соц.підтримкою від держави?
Людоньки, не вмієте співчувати – пройдіть повз. Особливо, коли вас ніхто про це не просить. Не переживши, не зрозумієте, а від того і не відчуєте, що від вашого пустопорожнього “все буде добре” тільки гірше. Замкнене коло.
Мораль. Співчувати треба ділом: не питати або мовчки вислухати – то вже емпатія. Не дерти заоблачні ціни з переселенців – совість, дати роботу нужденним – милосердя. Рідкісна комбінація, та вона в людях є, знаю на своїй переселенській історії.
***
Я в Херсоні, тут важко. Але я не кажу, що місто не придатне до життя. Коли так кажуть, це забирає надію.
***
Ранок почався дуже гучно, з чого тільки можливо…
Наче і недовго, якихось двадцять хвилин… може я прокинулася вже пізніше…
Але біди встигли наробити, потвори…
Напевно хотіли нас “привітати” з першим днем зими…
***
Коли пишуть, що обговорювали можливість обміну територіями, то це вже провокація і маніпуляція.
Сподіваюся, що хоча б наші медіа будуть уточнювати про “обмін” чиїх територій йдеться.
Ну, це коли б терористи пропонували “обміняти” двох дітей однієї родини на трьох дітей цієї ж родини. Чи ще гірше: “обміняти” порожні обіцянки терористів на всіх 5 дітей.
***
Найприємніші слова зараз “тривоги немає”, “загроза відсутня”, або “пєтухі улєтєлі”. Як прочитаю вночі, настрій підіймається і зразу засинаю)). Навіть якщо артилерія починає бити разом з сигналом відбою тривоги. Чомусь найбільше боюся КАБів. Коли летять, обовʼязково біжу у підвал.
***
Жити на Півдні – це сісти в машину і поїхати в Олешківську пустелю на прогулянку.
Так було…
Храбан Діана
Марина Поліщук
