Марина Поліщук
10 місяців, як я у Миколаєві. Досі не прийняла і не звикла. Постійно чекаю моменту повернутися. Хоч розумію, що там мені навіть немає де жити. В голові і в розмові: у них тут у Миколаєві, у мене/нас там у Херсоні. я не читаю новин Миколаєва, а тільки про Херсон, не знаю що відбувається тут місті, але відстежую все, що там. Якийсь синдром херсонця.
***
Росіяни публічно викладають кадри атаки зі своїх РСЗВ на житлові квартали Херсону. Так відкрито — це вже новий рівень російського тероризму. Раніше вони казали, що то не вони, або то українські сили ППО так працюють. Тепер вони побачили, що ніхто з українських ресурсів не виклав ці кадри, і вирішили це зробити самі. Навіщо? Звичайне (незвичайне) залякування цивільних. І так, щоб то стосувалося не тільки жителів Херсона, а і всіх інших міст. Тобто чистий тероризм і його новий рівень.
***
Станом на вересень 2025 року у Херсонському районі проживає близько 24,7 тисячі людей, тоді як до війни було приблизно 67 тисяч.
***
Сум за рідною домівкою – найважча валіза. Її несеш не в руках, а в серці.
***
На пляшці з олією – рідне: Херсон, а ще – Білозерка. І сами заради них зробила цю покупку. Не знаю, як під щільними обстрілами у нас щось можуть виробляти, можливо це юридичні адреси, а не там, де фактично потужності. Разом із тим, не здивуюся, якщо дійсно це випущене саме на моїй прифронтовій Херсонщині.
Підтримуйте херсонських виробників, друзі! Це так важливо для них зараз!
***
От що в нас мені особливо подобається, що завжди у нас прибрано.
***
Динаміка обстрілів зростає в геометричній прогресії. Якщо у 2023 році це було близько 90 на місяць, то зараз – 370–400. Уявіть: один обстріл може означати десятки снарядів. Це тисячі руйнувань щомісяця. Люди повертаються додому, в Херсон, з інших регіонів, навіть із досвідом евакуації, бо не бачать себе більше ніде.
Храбан Діана
