Марина Поліщук
Днями в соцмережах оприлюднили фото пересохлої річки Вірьовчиної поблизу Херсона. А колись на її берегах буяло життя. Про історію та сумну реальність – далі.
«З нами діляться наші читачі! Так зараз виглядає річка Вірьовчина і в такому стані вона близько місяця. Вся живність загинула. Чаплі, які оселилися на її берегах, відлетіли. А колись це була жива водойма».
Такий допис у соцмережі з’явився 20 серпня на сторінці «Херсон Плюс». І на підтвердження – фото:
- ДОВІДКА. Річка Веревчина, або Вірьовчина бере свій початок у Баштанському районі Миколаївської області, протікає в Херсонському районі Херсонщини, а також у Дніпровському, Центральному та Корабельному районах Херсона і впадає в річку Кошову. Загальна довжина річки – 115 кілометрів, із них у межах Херсонської області – 53 кілометри. Ширина річища – від 6 до 20 метрів, ширина заплави – від 100 до 800 метрів. (Вікіпедія)
Про історичне значення Вірьовчиної та часи її буяння поблизу Херсона розповідає херсонський краєзнавець Віктор Хмель.
Як убили річку Вірьовчину
У перші роки заснування Херсона та освоєння його земель ділянки по обидва боки Вірьовчиної балки перейшли у володіння поміщиків і дворян. Згодом, ще до соціалістичної революції 1917 року, шляхом поділу та продажу, ці землі були роздрібнені на менші наділи, власники яких займалися городництвом і садівництвом. Сусідство з річкою було серйозною, а можливо, і головною перевагою для місцевих власників садів, які використовували води Вірьовчиної для поливу своїх ділянок спекотним херсонським літом.
На початку XX століття на пологих схилах Вірьовчиної вже буйно зеленіли фруктові сади й городи. Їхні власники знайшли спосіб і додаткового заробітку: охайні будиночки серед садів здавали міським родинам під дачі. Це був своєрідний дачний район старого Херсона – такий, яким для нас до війни було дачне лівобережжя Дніпра. В оголошеннях про оренду дачного житла можна було знайти цілком комфортабельні за ціною варіанти «на три, чотири або п’ять кімнат, з електричними дзвінками», молоком, фруктами та безплатною доставкою прислуги на базар і назад двічі на тиждень. Прогулянки на човнах по річці з піснями та грою на струнних інструментах у передвечірніх сутінках літнього дня також входили до культурної дачної програми.
Про те, що Вірьовчина – річка, уздовж якої ще до революції будували дачі й закладали сади, де плавали на човнах, возили баржами камінь зі Степанівських каменоломень і ловили пудових коропів – помирає, знали вже у 1990‑х роках. Час від часу місцеві екологи здіймали галас, розповідаючи в пресі, як жителі прибережних сіл поступово перетворюють береги малої річки на єдине велике сміттєзвалище. Про це «нібито непокоїлися» й ті, хто цілком реально та своєчасно міг би вирішити питання про заборону скидання в річку неочищених каналізаційних стоків, – наші депутати. Принаймні ті, хто будував на порятунку Вірьовчиної свій передвиборчий піар.
У розказнях про порятунок минуло не менше 20 років – річці не допомогли ні депутатська балаканина, ні те, що державні екологічні служби визнали: річка на околиці Херсона вже не здатна до самоочищення і без ухвалення термінових та дієвих заходів їй загрожує перетворення на гнилий стічний рівчак. Після чергових заморів залишків риби у 2010-2011 роках, коли питання порятунку річки було поставлене досить гостро, почався певний рух у верхах.
Принаймні було оголошено, що ведуться пошуки рішень для порятунку Вірьовчиної. Згодом з’явилася інформація, що нібито навіть обрали один із варіантів, розроблений Харківським НДІ екологічних проблем, який на той час не вимагав гігантських мільйонних вкладень у реанімацію річки.
У 2012 році, за повідомленням газети «Голос України», для здійснення проєкту порятунку річки знадобилося б усього 130 тисяч гривень, і депутати навіть проголосували за виділення коштів із місцевого бюджету. Однак, як водиться, пізніше грошей так і не дали. Ба більше, періодичні повернення до цього питання під впливом громадськості та природоохоронних органів на наступних сесіях усе залишили на тому самому рівні.
Тим часом стан річки погіршувався з кожним роком. У спекотні літні періоди за останні 10-15 років нижня течія Вірьовчиної між Херсоном і селищем Куйбишеве (нині Зимівник) перетворювалася на болотисті ділянки зі стоячою гнилою водою. Та й водою цю рідину назвати якось язик не повертався. Адже вже давно 10-кілометрова ділянка від злиття з річкою Кошовою, куди впадала Вірьовчина, до міського сміттєзвалища на північній околиці міста – усе це стічні води, забруднені побутовими відходами. Ця частина річки, зокрема смердюча канава біля Степанівки, уже давно виправдовує свою народну назву – Вонючка.
І навіть помпезно відкриті у 2016 році «сучасні» очисні споруди в Чорнобаївці не змінили становища й жодним чином не вплинули на відновлення річки та її колишніх багатих рибних запасів. Хто вже пам’ятає про те, що 40-50 років тому у Вірьовчиній, біля Шуменського мікрорайону Херсона, ловили пудових коропів?
Але це ще не все, головне – попереду. У Водному кодексі України є стаття 95 «Охорона вод (водних об’єктів)». Вона говорить:
«Усі води (водні об’єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров’ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об’єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження родючості земель та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод».
Далі в ній ідеться про підсудність фізичних та юридичних осіб.
Проте у випадку з річкою Вірьовчиною кодекс явно не працює. Це можна пояснити й тим, що, всупереч іншій статті, яка передбачає «Регулювання стоку річок, створення штучних водойм», за 50 кілометрів від приміського селища Степанівка з її стоячою брудною болотяною водою, у верхів’ях Вірьовчиної розташовані дамби, які не пропускають воду вниз по руслу. Найбільша з них, позначена на супутникових картах як Любинське водосховище біля села Любине Миколаївської області, має розміри 400 метрів завширшки та 7 кілометрів завдовжки!
Дамби та водосховища в Миколаївській області по руслу річки Вірьовчина, які не пропускають воду в низов’я та порушують Водний кодекс України. Фото: фейсбук/Віктор Хмель
Тим часом ця стаття кодексу проголошує: «З метою збереження гідрологічного, гідробіологічного та санітарного стану річок забороняється споруджувати в їхньому басейні водосховища і ставки загальним обсягом, що перевищує обсяг стоку даної річки в розрахунковий маловодний рік, який спостерігається один раз на двадцять років».
Усього понад десяток водосховищ перегороджують шлях водам Вірьовчиної в Миколаївській області та безумовно порушують Водний кодекс України. Причому частина з них зведена «на віки» й має бетонні дамби. Остання дамба на Вірьовчиній розташована між селами Калинівка та Бурханівка в тій же Миколаївській області. Нижче – аж до міського сміттєзвалища під Херсоном і Степанівкою – сухе, заросле травою річище колишньої Вірьовчиної, позбавлене найменших ознак води. Тут річки вже немає і, схоже, більше не буде.
Все, друзі, припливли! Далі гребти нікуди!
Вірьовчина та Комишанський зрошувальний масив
Розповідь про загибель річки Вірьовчиної буде неповною, якщо не згадати про Комишанський зрошувальний масив, про який тепер уже мало хто пам’ятає. Тим паче, що до загибелі річки він також має певне відношення…
У 1950 році у відновлених після воєн колгоспах розпочалося облаштування поливу на землях, що прилягали до Вірьовчиної. На березі річки було збудовано невелику насосну станцію, яка подавала воду для зрошення овочевих полів площею лише кілька гектарів. Відчутне зростання врожаю невдовзі змусило владу замислитися над питанням збільшення площі зрошуваних земель.
Дуже скоро в межах сталінського плану «зміни природи» виник небачений доти на Херсонщині проєкт Комишанського (на той час Арнаутку вже було перейменовано на Комишани) зрошувального масиву. Для втілення його в життя на допомогу працівникам колгоспу імені Хрущова було залучено чимало міських підприємств. По суті, будівництво стало всенародним.
Насамперед тут було зведено велику будівлю насосної станції з електропідстанцією, встановлено обладнання та потужні насоси для перекачування води. Одночасно від річки Вірьовчиної до станції проклали глибокий канал і поклали 2 кілометри труб великого діаметра, якими вода мала підійматися на 47 метрів до найвищої точки масиву. Крім того, спорудили магістральний канал завдовжки понад 7 кілометрів і відгалужені від нього розподільчі рукави завдовжки в десятки кілометрів. Водночас, використовуючи останні досягнення науки в підземному зрошенні сільськогосподарських земель, на ділянці площею 4 гектари на глибину близько 50 сантиметрів було прокладено мережу дренажних гончарних (керамічних) труб діаметром 60 міліметрів.
Експериментальні посіви бавовни на цій ділянці у 1952 році дали чудові результати, що перевершили всі очікування. Крім того, підземне зрошення дозволило значною мірою скоротити використання великих обсягів води. Восени того ж року запрацювала перша черга Комишанської зрошувальної системи на загальній площі 300 гектарів. Водночас роботи з будівництва другої черги не припинялися й у міжсезоння. Загалом понад 100 тисяч кубометрів землі було вийнято під час будівництва системи каналів. Витрачені на спорудження зрошувальної системи кошти й зусилля згодом повернулися сторицею у вигляді овочевої продукції.
І все було б нічого, та з часом із Вірьовчиною почали відбуватися цілком зрозумілі речі. Річка, яка колись була місцем весняного нересту цінних порід риби, не отримуючи достатнього притоку з верхів’їв, де її води також особливо інтенсивно використовували для зрошення полів, почала міліти, швидко перетворюючись на стояче болото. Її береги заростали очеретом.
Не реанімували її колишньої повноводності ані розпад колгоспного господарства в суверенній Україні, ані навіть повне знищення з таким трудом збудованої Комишанської зрошувальної системи.
На початок нового, XXI століття вже ніщо не нагадувало про рибне, дачне й цілком судноплавне минуле річки. Єдиним джерелом, що наповнювало вузенький струмок колишньої водойми, стали міські очисні споруди, збудовані на комишанських землях у 1974 році. Після проходження стадії доочищення в природних умовах у чотирьох каскадних біологічних відстійних ставках очищені води скидали в русло Вірьовчиної, до якої вже давно приклеїлися народні назви на кшталт Шампунька або Вонючка.
Місце, де Вірьовчина впадає в річку Кошову, 2016 рік. Фото Віктора Хмеля
Утім, і це вже в минулому. Незабаром скид очищених вод остаточно було переведено з міських очисних споруд у колектор великого діаметра, в обхід відстійних ставків і русла річки в межах Шуменського мікрорайону. Не отримуючи підживлення з верхів’їв через каскад ставків у Миколаївській області, нижня течія Вірьовчиної втратила й підживлення очищеними водами, а тому швидко перетворилася на сморідні калюжі, що з’являються зазвичай після дощу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Херсонські плавні після потопу: завали сміття та загублене майно
Тож нове покоління херсонців зі сміхом і крайнім недовір’ям сприйматиме інформацію про те, що колись у Вірьовчиній ловили коропів вагою по пуд і навіть більше! Нині ж у цих калюжах живуть лише жаб’ячі пуголовки…
Головна світлина: назва річки на вказівнику поблизу села Чорнобаївка, 2010 рік. Фото: Дмитро Кошман/Вікіпедія
Ян Ярчук
Храбан Діана
