«Я стою за всіх»: в Одесі декілька сотень людей зібралися на мирну акцію на підтримку військовополонених (фото)

Щотижня в центрі Одеси місцеві жителі, небайдужі до долі тих, хто опинився у російській неволі чи вважається зниклим безвісти, збираються на мирну акцію. Мета – нагадати: ми не забули, ми чекаємо кожного.

Сонце, вітер, зима чи літо – одесити збираються, люди приїжджають навіть з області. Одну з таких акцій, що відбулася цієї неділі, відвідав і журналіст «Гривни».

Десятки людей, очевидно рідних, стоять із портретами військовополонених. Та в натовпі видно не тільки тих, чиї рідні у російському полоні, а й ветеранів, волонтерів, молодь, навіть дітей. Ми поспілкувалися з близько десятком людей, запитавши: «за кого ви стоїте?». І у відповідь почули: «я стою за всіх!».

Дорослі й діти тримають прапори, ще більше людей – плакати з написами. Такими як: «Будь голосом полонених», «Тебе це стосується», «Волю гідним», «Не всі ще вдома», «Поки хтось лишається невільником, ніхто з нас по-справжньому не вільний».

Акція не передбачає якихось перформансів. Декілька сотень людей, вишукувавшись у довгий ряд, стоять мовчки, тримаючи прапори та плакати. Кожен з них поринув у свої роздуми. У цей час панує особлива атмосфера – здається, ніби там лунає безслівна молитва за українських захисників. І навіть гамір гучного й великого міста не в змозі її заглушити.

Тим часом перехожі сповільнюються, дивляться на учасників акції. Одні просто зупиняються, а дехто підходить і мовчки стає поруч.

«Живемо тільки надією»

На акції «Гривна» поспілкувалася з трьома жінками, рідні яких вважаються зниклими безвісти. Всі троє чоловіків є військовослужбовцями 79 бригади ДШВ, зникли на Курахівському напрямку під час бойових дій у 2024 році, але у різний час. Жінки познайомилися на одній з акції та підтримують одна одну.

Ірина з Чорноморська, вона щонеділі приїжджає до Одеси, аби підтримати всіх полонених та зниклих безвісти:

«Якщо я з якоїсь причини не приходжу, то мені від цього важко. Мені хочеться бути тут з усіма, з такими як ми. Ми тут гуртуємося. І воно навіть тут легше відчувається».

Жінка чекає рідного брата – Сергія. Декілька днів тому йому виповнилося 35 років.

«Хлопці йшли на позицію, потрапили під артобстріл, ніхто нічого не бачив, було дуже сильне задимлення. Троє були поранені, один – загинув, а мій брат просто зник безвісти», – розповіла Ірина.

Весь цей час вона звертається у різні державні структури та недержавні організації. І, за її словами, хотілося б мати більше уваги та допомогу від держави саме в питанні безвісти зниклих.

Одеситка Зіна востаннє чула голос свого чоловіка Олександра 8 березня 2024 року. І з того часу – лише невідомість. Жінка наголошує, що багато людей її не розуміє, не розуміє той біль, що вона відчуває. За її словами, ходить на акції, бо хоче, аби їх почули.

«Ми шукаємо, їздимо, я тільки повернулася з координаційного штабу, я виходила на онлайн-зустріч з Лубінцем. Я їжджу всюди. І відповідь одна: чекайте. Нам кажуть: надійтеся. І вже 11-й місяць тиша. Нам говорять, що ДШВ – елітні війська, тому росіяни не хочуть їх міняти просто так. Їх дійсно дуже мало міняють. За цей рік поміняли геть мало», – говорить дружина військовослужбовця.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Земля горіла під ногами»: історія бійця Одеської бригади, який 88 днів утримував плацдарм у Кринках

Вже 10 місяців нічого не знає про свого чоловіка Вадима й одеситка Анна. З чоловіком вони разом 30 років, мають двох дітей. На акцію жінка прийшла з одним із синів.

«Вже просто неможливо. Я б’юся, як риба об лід. Живемо тільки надією. Ми тут познайомилися з дівчатами. Один одного підтримуємо. Ці акції дають мені надію. Я тут інколи дізнаюся деяку інформацію. Ходжу вже пів року, от і сьогодні відпросилася з роботи», – зі сльозами на очах розповідає Анна.

Ці акції нагадують, що боротьба за свободу кожного українця триває. І кожен може долучитися, адже байдужість – це те, що ми, українці, не можемо собі дозволити.