“Як будете розстрілювати, дозвольте мені востаннє побачити наше рідне синє небо”. Історії бранців «руского міра»

Я стою на колінах у наручниках і не можу вичавити із себе жодного звуку: після побоїв у мене повністю пересохло горло. Позаду мене стоїть з п’ять озброєних російських військових, а попереду статечно сидять двоє чоловіків: Володимир Леонтьєв і «атаман Івановіч». Судячи з їхньої поведінки, саме вони тут вважаються за головних.

Подальші події були як у тумані. Леонтьєв і «атаман» почали детально описувати, як саме вони мене вбиватимуть. Сумнівів у тому, що вони так і зроблять, не було. Подумки я прощаюсь з життям і постійно згадую про своїх рідних. Тільки б вони не потрапили до рук окупантів. Тільки б росіяни залишили їх у живих.

Російська пропаганда на вулицях Нової Каховки. Фото: соцмережі

З початку повномасштабного російського вторгнення лише в Херсонській області окупанти викрали понад 600 осіб, з них щонайменше 75 представників місцевого самоврядування. Проте справжня кількість викрадених значно більша.

Що таке “рускій мір” мені, авторові цього тексту, довелося відчути на собі. З 24 лютого я залишався в рідній Каховці і став свідком того, як змінювалося звичне життя на вже окупованій Херсонщині. 12 березня озброєні російські військові схопили мене на автостанції і майже дев’ять діб тримали “на підвалі” - спочатку в захоплених ними будівлях Новокаховської міської ради та місцевого райвідділу поліції, а потім в Херсонській облдержадміністрації та слідчому ізоляторі. Усі ці місця окупанти перетворили на катівні й утримували в них, “допитували” та катували багатьох своїх бранців.

Серед них опинилися передусім посадовці захоплених громад південної України.

Після того, як мене звільнили від ув’язнення, я зустрівся з головами двох громад і секретарем міської ради, яким теж вдалося вирватися з рук окупантів. Вони погодилися розповісти історії свого викрадення.

«Під час полону росіяни мене питали: «Ты что тут делаешь?»

Дмитро Васильєв, секретар Новокаховської міської ради, 54 роки.

Дмитро Васильєв з дружиною Людмилою. Фото: Facebook/Дмитрий Васильев

Був у полоні з 16 березня по 30 квітня.

Утримувався в м. Нова Каховка Херсонської області.

Дмитро Васильєв, як і я та всі мешканці Каховки і Нової Каховки, рано-вранці 24 лютого прокинувся від сильних вибухів. Російські ракетні удари знищили розташовану неподалік військову частину. За кілька годин ми всі дізналися, що величезні колони російської техніки йдуть уже за якихось 25 кілометрів від міста.

Після цього чоловік наказав дружині й дітям негайно збиратися і виїжджати з Херсонської області. На збори пішли лічені хвилини. Через 20 хвилин після того, як проїхали Каховську ГЕС у бік Миколаєва, він дізнався, що над гідроелектростанцією підняли російський прапор. Було приблизно 11:30 дня.

Ближче до вечора стало відомо, кого російські окупанти призначили «керувати» Новою Каховкою: місцевий колаборант, колишній приятель і колега Дмитра Васильєва по місцевому заводу будівельних матеріалів №1, любитель військових реконструкцій і переодягань у нацистську військову форму Володимир Леонтьєв. А також його однокурсник і давній друг, «генерал-майор» терористичного угруповання «ДНР» Валентин Мотузенко, який називав себе «атаманом Івановічєм». Обох увечері того самого дня російські військові представили міському голові Нової Каховки Володимиру Коваленку на території ГЕС.

25 лютого російські військові вперше вдерлися до будівлі Новокаховської міськради і наказали виділити там кабінети для «атамана Івановіча» і Леонтьєва. Тоді місто вже повністю заблокували представники Росгвардії. Саме вони встановили перші блокпости на в’їздах-виїздах навколо Нової Каховки.

«В один з перших днів окупації ми сиділи в міськраді з Коваленком і «атаманом Івановічєм». Мотузенко заявив, що зараз представить нам військового коменданта. І тут заходить майор з шевроном Росгвардії, який представився Владіміром Андрєєвічєм. Цей майор пояснив, що Росгвардія закрила місто з метою недопущення сюди російських військових і запобігання мародерству. За його словами, між різними російськими підрозділами не було жодного зв’язку, тому росгвардійці не могли гарантувати безпеки для тих, хто наважиться виїхати за межі Нової Каховки. Дійсно, спочатку Росгвардія якось контролювала місто і не впускала сюди російських військових. Тоді там стався навіть інцидент, коли якісь чеченські омонівці побилися між собою», - згадує Дмитро Васильєв.

Дмитро Васильєв. Фото: Олег Батурін

У перші ж дні окупації йому здалося, ніби в росіян не було якогось чіткого плану дій, що їм робити з Новою Каховкою. Дійшовши за лічені години до ГЕС, окупанти вперлися в розташовану на правому березі Шилову Балку: важкі бої там тривали чотири дні. Просто на їхніх очах ламалася вся блискавичність «спеціальної воєнної операції». Переможного маршу з Криму до Києва не вийшло. Та й хлібом-сіллю загарбників ніхто не зустрічав.

«Як їх сприймають місцеві жителі, окупантів справді сильно хвилювало. Про це вони не раз питали мене, моїх колег по міській раді. Ми всі відповідали: «Хріново, як до вас ще можна ставитись? Ми ж чудово тут жили, поки ви не прийшли». Орки наполягали на своєму: «Ну, у вас же ущемляли русский язык». Я одному з них відповів, що тут нас ніхто не утискав і що новокаховчани говорять російською краще, ніж він, російський військовий. А мова в них дійсно була спочатку якась гортанна, вони виправдовувались, що приїхали з Краснодарського краю. Потім на їхнє місце заступили представники Росгвардії з Елісти, що в Калмикії. У них російська теж була доволі специфічна», - каже Дмитро Васильєв.

Затримали його ввечері 16 березня. Близько 16:00 на його телефон подзвонили з невідомого номера. Це був «атаман Івановіч». Він наполегливо запросив Васильєва підійти в захоплену будівлю міської ради щось уточнити «по роботі».

Валентин Мотузенко чекав на нього в кабінеті міського голови з двома військовими, які представились підлеглими російського майора Владіміра Андрєєвіча. Дмитро Васильєв каже: як тільки зачинив за собою двері, «атаман Івановіч» почав бризкати слиною і кричати, звинувачуючи його у зв’язках з СБУ і передачі їм даних про окупантів. Також Васильєву дісталось за те, що цього дня місцеві закидали камінням роздавачів так званої гуманітарки.

Від автора: Патріотичні акції протесту тоді прокотились по всій Херсонській області. За стінами ХОДА, в самому центрі Херсона, в один з днів відбувся величезний мітинг проти російських окупантів. Загарбники одразу почали викрадати учасників, а заодно колишніх військовослужбовців, активістів, представників місцевого самоврядування. Кількох захопили разом зі мною: першу ніч у полоні я провів прикутий наручниками до батареї опалення в кабінеті начальниці Новокаховського відділу Державної міграційної служби, а в сусідніх кабінетах було чути голоси інших бранців.

«Ничего не понимаю, - в голосі феесбешника, який допитував мене в будівлі Херсонської облдержадміністрації 13 березня, відчувалось щире здивування. – Мы же пришли их освобождать, а они ходят и митингуют. Ну, ничего. Захватим Николаев, дойдём до Одессы, и им всем мало не покажется. Больше митинговать они не будут».

17 березня, наступного дня після затримання Дмитра Васильєва, до будівлі поліції окупанти завезли нову партію полонених з Чорнобаївки. Їх було близько 30. Васильєва і кількох інших бранців тоді перевели до кабінетів колишнього відділу Державної міграційної служби. Чоловікові дістався кабінет начальниці. У ньому він і провів наступні 45 днів.

Спочатку разом з ним у кабінеті тримали чотирьох бранців, які іноді змінювались. Люди були різні: охоронець підприємства «Піонер новітніх технологій», у комп’ютері якого окупанти знайшли щось заборонене. Якийсь хлопчина, який назвався сином міського голови Володимира Коваленка і заявився до окупантів качати права. Траплялись також мародери, місцеві наркозалежні, жінки, чоловіки – усі впереміш. Хтось спав на перевернутих шафах, хтось просто на підлозі.

З кабінетів другого поверху нерідко лунали крики людей, яких приковували наручниками до батареї і били. Багатьох били в підвалі. Бранців також примушували фарбувати бордюри, косити траву і прибирати сміття.

Дмитро Васильєв. Фото: Олег Батурін

За що його затримали – Дмитру Васильєву ніхто не пояснював. Хоча під час полону його допитували шестеро різних «слідчих».

«Вони знали, що я народився в Москві, і питали, чому я сиджу у в’язниці. Я відповідав, що сам цього не розумію. Закінчувались такі розмови переважно однаково – «пропозицією» стати на бік окупантів. Останньому «слідчому» я на це відповів: «Знаєте, якщо про це вже йде мова, то давайте я просто посиджу тут». Вони не могли зрозуміти, чому я, росіянин за походженням, не хочу з ними співпрацювати. Я відповідав: “Як я сину, своїм знайомим в очі потім буду дивитись, якщо стану зрадником?” Вони цього не розуміли», - стверджує Дмитро Васильєв.

Відпустили чоловіка несподівано 30 квітня ввечері. Перед цим черговий «слідчий» Алєксандр Сєргєєвіч вкотре схиляв до співпраці. А згодом викликав до себе знову і запропонував підписати папірець, що Васильєв зобов’язується не брати участі в проукраїнських мітингах на території Нової Каховки. І додав, що має кілька днів для того, щоб виїхати з міста.

Вийшовши на волю, Дмитро Васильєв зв’язався з дружиною й одразу почав готуватися до виїзду. Їхати планував на машині Каховської райради, яку голова ради Валерій Брусенський попросив вивезти на підконтрольну Україні територію. Та поки Васильєв переносив до неї свої речі, машину оточили російські військові і сказали, що вони забирають її собі.

Виїхати чоловікові вдалося наступного дня попутним мікроавтобусом через Давидів Брід. Зараз він радіє успіхам ЗСУ.

«Я радію, коли бачу як наші обстрілюють ключові мости на Херсонщині, що використовуються окупантами, - зізнається Дмитро Васильєв. - Але боюсь, що за Нову Каховку орки будуть стояти до останнього. Навіть Херсон їм, мабуть, не такий цікавий. Це як валіза без ручки: без Миколаєва і Одеси Херсон їм не дуже потрібний».

«Те, що витворяли росіяни в Чорнобаївці, нагадувало нацистський концтабір»

Фото: facebook.com/oleh.pylypenko.90

Олег Пилипенко, голова Шевченківської сільської територіальної громади Миколаївської області, 36 років.

Був у полоні з 10 березня по 10 червня.

Утримувався в с. Чорнобаївка і м. Нова Каховка Херсонської області.

Перший тиждень у російському полоні Олег Пилипенко, як і я, не знав, чи залишиться він живий. Разом з водієм його схопили 10 березня російські десантники, на вигляд вихідці з Азії. Вони стояли поблизу села Любомирівка, розташованого між Херсоном і Миколаєвом. У машині сільського голови було 300 буханок хліба, які він віз селянам. Десантники відібрали весь хліб, заарештували Олега Пилипенка, його водія, побили їх і перевезли до російської військової бази в аеропорту Чорнобаївки.

Поїздка ця теж була «своєрідною». З Олега зняли взуття, прив’язали босоніж до БТРа і кілька годин возили в темряві від села до села. Через те, що на вулиці тоді стояв сильний мороз, близько 10 градусів, він обморозив ноги. І лише дивом урятував пальці від ампутації.

У в’язниці, облаштованій окупантами для утримання цивільних і військовополонених у Чорнобаївці, голову Шевченківської громади відразу почали катувати електрострумом, часто били гумовим кийком. З його слів, окупанти влаштовували безконечні «допити», під час яких він втрачав свідомість. Російських катів, каже, це не зупиняло: вони обливали його холодною водою і продовжували. Після цього доводилось спати в мокрому одязі у приміщенні, де температура не перевищувала одного-двох градусів.

«Росіяни в Чорнобаївці були дуже жорстокі і мали твердий намір мене вбити. Вони хотіли зігнати на мені всю свою злість, оскільки розуміли, що їхні невдачі на Миколаївському напрямку були пов’язані в тому числі з моєю діяльністю. З перших днів повномасштабного вторгнення в нашій громаді всі місцеві почали телефонувати мені і повідомляти про пересування колон ворожої техніки. Я вважав своїм обов’язком передавати цю інформацію нашим військовим. Також ми витягували танки і БТРи, які загрузли в полях, і теж передавали їх нашим. Іноді разом з бурятами, котрі залишилися в тій техніці. Росіяни не врахували, коли йшли полями в бік Миколаєва, що в нас багато зрошувальних каналів. Вони не знали місцевості, часто блукали, тож ці канали стали справжніми протитанковими ровами, в яких вони застрягали намертво і ставали нашою здобиччю», - згадує Олег Пилипенко.

16 березня в Чорнобаївці було дуже гаряче. Цього дня російську базу обстріляли українські військові. Згодом така «бавовна» в місцевому аеропорту стане темою численних мемів про Чорнобаївку. Проте в Олега Пилипенка після пережитого вони не викликають сміху.

За його словами, росіян тоді накрило добряче: загинув командувач 8-ї гвардійської загальновійськової армії російського Південного військового округу, генерал-лейтенант Андрєй Мордвічов. Окупанти панікували і організували поспішну евакуацію штабу разом з полоненими. Пилипенка з водієм й іншими бранцями в автозаку вивезли до Нової Каховки. Дорога з Чорнобаївки нагадувала м’ясорубку: кілька разів колону з майже 300 одиниць ворожої техніки накривала українська артилерія. Дивом автозак доїхав неушкодженим. Проте до Нової Каховки дісталися не всі цивільні бранці. Чоловік припускає, що окупанти могли розстріляти їх ще в самій Чорнобаївці.

Олег Пилипенко (ліворуч). Фото: facebook.com/oleh.pylypenko.90

У Новій Каховці полонених розмістили в захопленій росіянами будівлі місцевого райвідділу поліції. Саме тут у кабінеті колишнього відділу Державної міграційної служби Олег Пилипенко й перебуватиме до 10 червня. Їсти окупанти давали дуже мало, тому його та інших бранців виручали передачі від родичів полонених з Нової Каховки, які вони ділили між собою. Лише в середині травня з харчуванням стало значно краще: тоді до міста заїхав інший російський гарнізон і змінився начальник в’язниці.

У приміщенні поліції Олегу запам’яталась велика кількість сейфів. До них перед відправленням на передову росіяни клали пакети з найціннішими речами і награбованим у місцевих. Якщо хтось не повертався живим, ці пакети передавали рідним у Росію. Доволі часто вміст сейфів на очах у бранців виносили мішками і переправляли до Криму. Це означало, що наші знищили цілий російський підрозділ.

«Якщо умови перебування в Чорнобаївці нагадували нацистський концтабір, то в Новій Каховці це був ніби санаторій. Мене навіть на деякий час направили до російського військового шпиталю, бо після катування в Чорнобаївці я не міг нормально рухатись. З’явилась надія, що зможу вийти на волю. Окупанти поступово зрозуміли, що завдяки мені можна організувати канал обміну полоненими. Вони дали подзвонити довіреній особі голови Миколаївської обласної військової адміністрації і розпочати цей процес. Якраз багато окупантів потрапило в полон. Зрештою, перший офіційний обмін полоненими після повномасштабного вторгнення РФ до України відбувся 23 березня. Саме тоді на волю вийшов мій водій Володимир Хваль, який вважається першим бранцем окупантів, обміняним на російських військових», - каже Олег Пилипенко.

Сам чоловік тим часом залишався в будівлі поліції Нової Каховки. Один кабінет окупанти перетворили на камеру для жінок. Час від часу вони примушували бранців прибирати сміття, щось фарбувати, підстригати кущі. Митися практично не давали: за більше ніж два місяці в полоні Олегу Пилипенку дозволили скористатися душем лише два рази. Замість ліжка люди спали на перевернутих офісних шафах, а замість подушок і ковдр використовували власний одяг і поліцейську форму, знайдену в кабінетах. Туалетом слугувало відро, а зранку всіх полонених росіяни випускали на кілька хвилин до вбиральні на дворі і заодно набрати собі води на день.

Олег Пилипенко. Фото: facebook.com/oleh.pylypenko.90

Із-поміж бранців Олегові Пилипенку найдужче запам’яталась мешканка Нової Каховки, яку росіяни полонили кілька разів за проукраїнську позицію. За сказану в обличчя феесбешнику фразу «Це не спецоперація, а справжня війна. Нормальна ж країна підтримувати війну не може» їй дали спочатку 15 діб «арешту», а потім подовжили його. Загалом вона перебувала в неволі з четвертого квітня до першого травня. А влітку її знову викрали - і вона відсиділа ще 25 діб.

Олега Пилипенка часто допитували. Намагалися тиснути і завербувати, пропонуючи міфічні посади на кшталт радника обласної окупаційної адміністрації.

«Я на це відповідав, що краще нехай мене просто вб’ють. Бо якщо я погоджусь на їхні пропозиції, то для всього українського народу і для моїх рідних я буду зрадником. Я справді був готовий померти, та, попри все пережите в полоні, вважаю, що мені пощастило. Якби росіяни зрозуміли, що я був не просто навідником, а й тим, хто організував спротив окупації на території своєї громади, мене однозначно ліквідували б».

Від автора: Мене ж і ще кількох людей у середині березня перевезли до Херсона, а після багатогодинного допиту в захопленій російськими військовими облдержадміністрації доставили до слідчого ізолятора. Тоді там перебувало ще більш ніж десяток інших полонених. Серед них колишні військові, випадкові жертви і навіть двоє іноземних громадян – Іспанії і Нідерландів. Я постійно чув їхні голоси і крики від болю: у сусідніх камерах затриманих постійно катували і забивали до непритомного стану.

Олег Пилипенко впевнений, що якби потрапив до полону зараз, його навряд чи випустили б. «Адже нині канали обміну полоненими вже налагоджені і самі окупанти більш агресивні. Через їхні шалені невдачі в Україні, через величезні втрати вони зараз дуже розлючені і безпорадні, шукають, на кому зігнати свою злість. Ба більше, вони перестали заморочуватися з винесенням з поля бою важкопоранених і почали брати в полон лише тих, хто здатний пересуватися самостійно. Так само вчиняють і зі своїми військовими. В одному із сіл моєї громади місцеві жителі знайшли залишки скелетів російських солдат: їхні тіла обклали скатами і спалили, щоб не заморочуватись винесенням їх до шпиталю», - стверджує Олег Пилипенко.

Після виходу на свободу він виїхав на підконтрольну Україні територію і повернувся до обов’язків - далі опікується життям своєї громади. Хоча досі її частина перебуває під контролем російських загарбників, а через постійні обстріли від деяких сіл мало що залишилось.

«Але я вірю, що ми все відбудуємо. Головне – щоб Росія назавжди пішла геть з нашої землі», - впевнений він.

«Батя, что ты такого сделал, что мы тебя сегодня кончать будем?»

Фото: Олег Батурін

Володимир Марчук, голова Нововоронцовської селищної територіальної громади Бериславського району Херсонської області, 46 років.

Був у полоні з 21 по 22 квітня.

Утримувався, ймовірно, в с. Шевченківка Нововоронцовської громади.

Головною причиною свого затримання 21 квітня селищний голова Нововоронцовки Володимир Марчук вважає провальний для окупантів наступ на території його громади. Росіяни так і не змогли прорвати нашу оборону через Нововоронцовку і вийти на крайню північну межу Херсонщини.

З перших же днів окупації ситуація в цій частині області була вкрай важкою. Через безконечні обстріли в навколишніх селах на довгі місяці зникла електроенергія, вода, припинилися поставки продуктів і ліків. Багато людей мусили тікати світ за очі, а їхні населені пункти перетворилися на села-привиди. Для тих, хто там залишався, російські військові забороняли підвезення хліба. Якось Володимир Марчук спробував відвезти хліб мешканцям Гаврилівки. Ледь удалося вмовити пропустити машину, але за це Марчука залишили в заручниках на блокпосту, поки не повернеться водій.

Українська влада постійно намагалася організувати зелений коридор для евакуації мешканців заблокованих сіл кількох сусідніх громад на Бериславщині. Зрештою, вдалося домовитися на 21 квітня. Організували 10 автобусів, кілька машин швидкої і Червоного Хреста, ретельно продумали маршрут і виїхали з Кривого Рогу колоною, яку очолили Володимир Марчук і голова Високопільської громади Ганна Шостак-Кучмяк.

«Близько 11:00 ми під’їхали до пам’ятника кавуну, що стоїть неподалік Осокорівки, на повороті до Високопілля, поблизу нашої лінії оборони. Дорога була перегороджена протитанковими їжаками і якимись військовими у російській формі, але не слов’янської зовнішності. Ми пішли до них з Ганною Антонівною. Вони наставили на нас зброю і наказали стояти. Спитали, хто ми такі. Я відповів, що ми їдемо до Високопілля, бо є домовленість на найвищому рівні між Києвом і Москвою про зелений коридор. Солдати відійшли вбік, а потім повернулись і сказали, що ні про який зелений коридор вони не чули, і наказали нам розвертатися геть. Ми зв’язалися з нашими координаторами, ті попросили трохи почекати. У цей момент почалися сильні обстріли: вочевидь, росіяни стали обстрілювати українські позиції в Осокорівці. Ми зрозуміли, що з евакуацією людей нічого не вийде, і спробували на тій вузенькій дорозі розвернути колону з наших великих автобусів. Водії попросили дозволити їм ближче під’їхати до кавуна, щоб краще розвернутись. Я пішов до росіян за дозволом, аж бачу, в мій бік біжать кілька їхніх військових. Вони наставили на мене зброю і сказали, що я захоплений і додому не поїду. Один заламав мені руки, інший накрив якоюсь ганчіркою обличчя і відвів кудись убік, мабуть, до автобусної зупинки. Там наказали сісти на землю. Я чув кулеметні постріли, вибухи, дув сильний вітер, тож не почув, як автобуси розвернулись і поїхали назад», - згадує Володимир Марчук.

Залишки бліндажів російських окупантів поблизу пам'ятника кавуну. Фото: скриншот відео

Через деякий час його відвели до якогось бліндажу, наказали присісти. Там до нього суржиком заговорили денеерівці. «А-а-а, Володя, попался, б…дь! А помнишь, як ти приезжал в Трудолюбовку?» - спитали вони і почали бити.

Їхні голоси були Марчуку знайомі. Він згадав, як кілька тижнів тому возив до розбитої росіянами Трудолюбівки бочку з питною водою. Через кілька днів після цього Трудолюбівку звільнили Збройні сили України, тож у голові громади окупанти побачили розвідника, через якого мусили відступити з села. Вони йому заявили, щоб прощався з життям, що вони помстяться йому не лише «за Трудолюбівку», а й за всі ті 8 років, протягом яких начебто «укронацисти бомбили Донбасс».

Скільки тривали ці тортури, Володимир Марчук не пам’ятає: через сильний холод, біль голови, закриті очі і постійні побої він втратив відчуття часу. Згодом почув, що під’їхала якась машина. Його вивели з бліндажа, кинули на підлогу машини і кудись повезли. Зупинились, витягли Марчука і потягнули за собою. Дорогою якийсь військовий спитав: «Батя, а что ты такого сделал, что мы тебя сегодня кончать будем?»

Зруйнована російськими військовими будівля центру зайнятості в Нововоронцовці. Фото: Олег Батурін

«Я не встиг нічого відповісти, як мені почали виламувати руки і туго перев’язали їх скотчем, від якого у мене залишились шрами. Голову теж поверх ганчірки перев’язали скотчем так туго, що біль став просто нестерпним. Потім кинули мене в якусь іншу машину і комусь наказали: «Будет дергаться – стреляй!» Ми знову кудись поїхали. Я зрозумів, що мене привезли в якесь село. Знову вивели і затягли в якусь, як мені здалось, велику залізну бочку. Всередині неї мене посадили на якийсь стілець і на деякий час залишили в спокої. Потім хтось зайшов, розв’язав мені руки і пригрозив: «Дернешься влево – нож в сердце. Дернешься вправо - нож в голову. А дернешься вперед – я тебе отрежу яйца». Після цього розпочався допит», - каже Володимир Марчук.

Під час допиту його примушували пити воду з якимось підозрілим присмаком. Марчук підозрює, що вона містила якісь психотропні речовини, оскільки від води йому стало значно гірше. Питали різне: як він тут опинився, хто давав дозвіл на проїзд колони машин до Високопілля, розпитували про службу в севастопольському «Беркуті» в 1998 році, про роботу селищним головою, якими видами зброї він володіє, чи знає, де розташовані позиції ЗСУ. Його відповіді, вочевидь, не задовольнили. Зрозумівши, що ніякої цінної інформації вони не почують, військові сказали: «Ми можем тебе отбить печень, поломать ноги – и ты через два дня сдохнешь. Но мы не видим в этом смысла».

«У мене склалось враження, що вони самі не знали, чого від мене хочуть. Але найбільше я боявся, що мене почнуть примушувати стати «очільником» якоїсь їхньої «адміністрації». Хоча страху перед смертю не було. Для мене страшніше було зрадити свою країну і своїх дітей. Я не хотів, щоб вони постраждали. Але, слава богу, мені нічого не пропонували. Сам допит припинився несподівано: ми почули звук якогось безпілотника. Військові перелякались і вибігли на вулицю. Потім вивели мене з тієї бочки і кинули в якийсь сарай. На земляній підлозі там лежав мокрий синтетичний килимок, я на нього приліг. Намагався поспати, щоб якось відновити сили, але мені не вдавалось. Тремтів від холоду і весь час молився. Постійно чув голоси росіян. Я зрозумів, що там був якийсь їхній штаб, оскільки без кінця хтось щось доповідав, а хтось віддавав накази. Іноді я чув постріли», - згадує Володимир Марчук.

Володимир Марчук. Фото: Олег Батурін

Зранку чоловіка вивели в туалет і знову розпочали допит. Він проходив за тим самим сценарієм - з погрозами і застосуванням сили. «Ты, б…дь, сюда приехал с белыми флагами. Здесь мы тебя и закопаем», - погрожували Марчуку. Під час допиту йому розрізали на голові скотч, наказали розплющити очі і сфотографували. Потім знову туго замотали скотчем і кинули в сарай. Наостанок сказали, що сьогодні він може прощатися з життям.

Проте невдовзі поведінка росіян різко змінилась. Марчуку несподівано принесли їжу – три варених яйця і два шматки хліба. Він вирішив поїсти, щоб не втратити залишки сил. На той момент чи то від тугої пов’язки на голові, чи то від підозрілої води в нього почались галюцинації. Кілька разів намагався підвестися, розім’яти ноги, сильно вдарився головою і знепритомнів.

До тями Марчука повернув якийсь чоловік, він сказав, що вже сьогодні бранець потрапить додому.

«Я йому не повірив і попросив, щоб перед тим, як мене розстрілюватимуть, мені розв’язали очі, щоб я востаннє побачив наше рідне синє небо. Я додав, що руки в мене все одно зв’язані, тож шансів кудись втекти нема. На це чоловік відповів, що розстрілювати мене не будуть. «Мы вас просто хотим отпустить, чтобы все видели, что мы не звери», - сказав він. З його інтонації я зрозумів, що ставлення до мене дійсно змінилось. Згодом мене посадили в «ниву» і кудись повезли. Дорогою я кілька разів знов просив, щоб мені розв’язали очі, питав, якого кольору небо. Ми виїхали до траси і завернули в бік Берислава. Там зупинились, мені нарешті розв’язали очі. Я побачив перед собою двох: водія і чоловіка десь до 40 років, високого і підтягнутого. Він сказав, його позивний Восток. Водій теж про себе розповів, що працював в українській поліції, а з 2014 року перейшов служити до «народної міліції «ДНР» і тепер його мобілізували на війну в Україні», - каже Володимир Марчук.

Невдовзі «нива» зупинилась біля російського блокпоста поблизу села Михайлівка. Майже відразу до неї під’їхали червоні «жигулі» з цивільними: чоловіком, жінкою і трьома дітьми віком від 12 до 15 років. Марчука пересадили до червоної машини і в супроводі «ниви» довезли до пам’ятника кавуну. Там на російському блокпосту сталась перепалка між Востоком і військовими, які навідріз відмовлялись пропускати машину з цивільними в бік підконтрольної української території.

«Зрештою, до мене підійшов Восток і сказав: «Я прошу прощения за жестокое обращение с вами от имени всех российских солдат и офицеров. Простите нас, пожалуйста». І дав знак проїжджати. Я ледь не онімів, коли це почув, але ми негайно поїхали в бік Нововоронцовки. Уже після цього водій «жигулів» сказав, що буде пам’ятати мене до кінця своїх днів. Він розповів, що багато днів намагався виїхати з родиною на підконтрольну українську територію, але росіяни не випускали. І лише завдяки тому, що вони попросили вивезти мене, їм вдалося виїхати. Так ми доїхали до Кривого Рогу. Не знаю, що було причиною різкої зміни поведінки окупантів під час мого полону. Не знаю достеменно, чи мене обміняли на когось. Але я буду завжди пам’ятати всіх, хто мені допоміг і хто сприяв тому, щоб мене випустили на волю. Про це я ніколи не забуду», - пообіцяв Володимир Марчук.

Володимир Марчук. Фото: Олег Батурін

Від автора: «Забирай свои вещи и выходи», - на дев’ятий день полону до камери зайшов військовий і сказав, що мене відведуть до машини. З ізолятора мене виводили так само, як і заводили, з туго зав’язаними руками і закритим обличчям. Перебування в катівні завершилось так само несподівано, як і почалось: без пояснень, без висування звинувачень, без вимог. Попередили лише, що зі мною зв’яжуться пізніше. Я мусив чекати.

Чому мене відпустили, для мене залишилося загадкою. Можливо, окупантів налякав розголос навколо викрадення. Можливо, вони на той момент ще не придумали, що зі мною робити і були заклопотані іншими справами. А можливо, на їхнє рішення вплинуло те, що за мене заплатили викуп. Про це я дізнався, вже коли виїхав на підконтрольну Україні територію.

Олег Батурін після полону, 20 березня 2022 року. Фото: з архіву автора

Викрадення голів громад на Херсонщині триває

Викрадення цивільних, у тому числі представників місцевого самоврядування, на Херсонщині тривають і дотепер. Лише у вересні окупанти викрали секретаря Каховської міської ради Ірину Гончарову, голову Станіславської громади Херсонського району Івана Самойленка, голову Рубанівської громади Каховського району Олега Куратова, депутата Новокаховської міськради Олександра Лук’яненка та багатьох інших. Станом на друге вересня, за даними Херсонської обласної військової адміністрації, у російському полоні побувало вже 75 представників місцевого самоврядування, з яких 25 досі не вийшли на волю.

Не перший місяць залишаються в полоні голова Голопристанської громади Олександр Бабич, голова Горностаївської громади Дмитро Ляхно, міський голова Херсона Ігор Колихаєв і колишній мер Херсона Володимир Миколаєнко, депутат Новокаховської міськради Ігор Протоковило та інші представники української влади на місцях.

За словами першого заступника голови Херсонської облради Юрія Соболевського, російські окупанти вчиняли тиск на голів місцевих громад і депутатів, оскільки у них був брак кадрів, які погодились би працювати на окупаційну владу.

«Ситуація в наших громадах була різною. У багатьох достатньо довго окупанти дозволяли головам відносно спокійно працювати, бо не мали ресурсу розмістити там представників Росгвардії або ФСБ. Та й орки спочатку не сильно втручались у життєдіяльність громад, бо не розуміли, що з ними робити. Але коли вони побачили, який супротив чинять місцеві жителі, виходячи на численні акції протестів проти окупації, вони почали схиляти голів громад спочатку проводити суботники. Це, на їхню думку, мало відволікти людей від протестних настроїв і зайнятися чимось «полезным». Та невдовзі вони освоїлись, змінили свою поведінку і почали перебирати на себе всі функції управління в громадах. Це стало тією червоною лінією, після якої міські, селищні і сільські голови уже не могли впливати на жодні процеси на місцях, якщо вони тільки не погодились співпрацювати з окупантами», - вважає Юрій Соболевський.

Зрештою, більшість голів громад виїхали з окупації. А нещодавно президент України Володимир Зеленський розпочав процес створення на Херсонщині військових адміністрацій і навіть призначив більше десятка керівників. У першу чергу такі адміністрації створено в громадах, голови яких з різних причин не виїхали з тимчасово окупованої області. А найближчим часом їх збираються створити і в решті громад Херсонщини. Частину з них очолять ті голови, які змогли вчасно виїхати на підконтрольну українську територію.

Це журналістське розслідування створене для LB.ua в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та IWM, а також конкурсу від ІРРП "(Не)такі справи-2" за фінансової підтримки Медійної програми в Україні.

Тэги:

Агресія росії
Приєднуйтеся до нас:
Telegram-канал «Херсонська Гривна»
Google News
Більше матеріалів