Звільнений Херсон: як волонтери шукають людей, з якими не має зв’язку

Саме так, в одному з дописів на своїй сторінці у соціальній мережі, про свою діяльність говорить херсонка Катерина Цимбалюк. Разом з чоловіком Миколою після 11 листопада вони стали волонтерами, які допомагають людям за межами регіону відшукати рідних в місті.

Незалежно від погоди та рівня шуму, а як відомо у Херсоні зовсім не буває «тихо», Катерина з Миколою їздять по місту та його околицях за кілька метровим списком адрес. Тож якщо Ви почуєте під вікнами «Тьотя Надяяяяя», «Дядя Коляяяяя» або «Ніна, Серьожа…» – знайте, це саме вони. Наша редакція дізналася більше про незвичну волонтерську ініціативу та їх героїв.

Катерина Цимбалюк – відома херсонська теле- та радіо- ведуча, яка останні роки активно допомагала людям працювати над технікою мовлення: дикція, голос тощо. Тому про своє життя до повномасштабної війни в Україні пані Катерина обумовлює коротко: воно було насичене ідеями, цілями та результатами. Все змінилося з ранковим дзвінком 24-го лютого.

«Ранкові дзвінки часто бувають тривожні. Саме так і сталося цього разу. Голос мами: «Війна» й миттєве рішення лишатися в місті. Це було виважене та доросле сприйняття ситуації. Ми розуміли всю відповідальність і те, що буде важко. Однак для себе чітко визначили: «Доки ми потрібні тут, будемо тут». А в цей час повз вікна – величезна стрічка з машин, які покидали місто», – розповідає Катерина.

Легко та просто насправді не було. Життя в окупації не можна прикрасити літературними метафорами чи прикрити хибними уявленнями. Тому кожен з цих 8-ми місяців херсонці запам’ятався по-своєму.

"Як ворог заходив в місто; як намагалася обходити місця, де помічені окупанти; як проходила блок-пости; як зав’язалися стосунки із сусідами – принести хліб, воду, смаколики; як чай при свічках став вечірнім ритуалом, а читання вголос замінило перегляд улюблених серіалів. Це було дивне життя… Але життя! – зазначає Катерина Цимбалюк. – Так, було важко стояти годинами у чергах у перші дні, а потім бачити повернення у дев’яності, коли з підлоги продавали і продукти, і ліки, і… все! І ти не маєш жодної впевненості в якості такого товару. Складно було без кваліфікованої медицини. А ще, було огидно знаходитися серед тих, хто приїхав «звільняти». Та аби вижити в незвичних і неприємних умовах – треба поменше думати «як було» та «як буде». Головне – зосередитись на вирішенні нагальних завдань сьогодення».

Діючи за таким принципом Катерина разом з чоловіком одного дня ховали форму, жетон та армійські фото сина – зашивши весь цей скарб у подушку. Бо розуміли, український «піксель» – привід для допитів. З часом в цій же схованці опинилися державний прапор та інша національна символіка.

А під час так званого референдуму херсонка створила спеціальний допис на своїй сторінці, закликаючи інших зберегти його. Адже задля самозбереження його через певний час необхідно було видалити.

"Ми не мали наміру взагалі брати участь в референдумі. Тому сиділи по домівках і домовились між собою нікому не відкривати і не виходити на вулицю, – згадує Катерина. – Коли у подвір’ї були помічені російські військові та цивільні з урнами – я написала публічну заяву в Facebook, що якщо щось станеться, то тільки під примусом. Також я попросила засвідчити моє звернення і зробила скрин моєї публікації. До речі, після звільнення багато хто поділився цією світлиною зі мною. Це по особливому зворушливо».

Катерина Цимбалюк наголошує, життя в окупації – це постійні ризики. Вони існували кожного дня та кожної години. Бо передбачити кроки ворога просто неможливо, а їх логіка недоступна розумінню сучасної людини. Та попри це херсонка не побоялася висловлювати свою позицію публічно, робила це максимально обережно для себе та своєї родини.

"У мене телефон, аккаунт, дописи – все українською. Тому використовувала VPN при виході в Інтернет, а сам телефон не брала з собою при виході з дому. А потім це стало й не потрібно, бо пропав будь-який зв’язок. Крім того, на початку окупації я скоротила прізвище в аккаунті – ставши просто Катерина Ц. В таких умовах, як ми знаходилися, важливо думати і поводитися тверезо», – пояснює пані Катерина.

Зазначимо, що дописи Катерини стали для багатьох людей своєрідним «світлом маяка». Від наявності вибухів та обігу гривні/рубля до буденних жартівливих пригод та поетичного опису заходу сонця на Півдні – кожна нова публікація херсонки була не схожа на попередню та мала свій «погляд та настрій». Тож, ті хто виїхав з Херсона таким чином дізнавалися про поточну ситуацію в місті, а ті, хто залишався – відволікалися від жахливих реалій сьогодення та не втрачали віри у краще.

"Я писала під впливом емоцій, вражень, за покликом душі. І те, що ці дописи виявилися такими важливими для людей стало моєю територією відповідальності. Адже їх чекали – через них мої читачі наче бачили картинку з середини. І я намагалася просто не схибити: не скиглити, посміхатися, зберігати спокій та не сумніватися в Перемозі!, – говорить Катерина. – Додам ще, що увесь цей час я отримувала шалений приємний зворотній зв’язок. Було дуже багато коментарів та особистих повідомлень зі словами вдячності. Я ціную це! І ніколи не забуду!».

До речі, на допис Катерини Цимбалюк чекало чимало херсонців і після перших новин про звільнення Херсона, не вірячи до останнього в те, що відбувається. Через проблеми зі зв’язком – херсонка зникла з інформаційних радарів 8 листопада, чим схвилювала своїх друзів у Facebook. Та вже 12 листопада вона розвіяла всі сумніві, опублікувавши два коротких дописи, що Херсон знову під українським прапором.

"Насправді, про звільнення Херсона я дізналася як і всі, 11 листопада. Мене погукала сестра та сказала, що на Шуменському вішають наші прапори». А ранком того ж дня, ми вже чули від людей на ринку, що вони бачили машини з синьо-жовтими стягами. Всі тоді гадали, чи не провокація, чи не чутки? Тож ми з чоловіком поїхали в місто. Я казала, що поки не побачу на власні очі рідний «піксель» – не буду радіти й вірити. І от на площі Свободи ми бачимо наших військових! Обійми, сльози, багато сліз… Щастя! А ось поділитися цим, через зрозуміли всім причини, вдалося лише наступного дня», – пояснює Катерина.

Вона додає, після звільнення херсонці стикнулися із тим, до чого насправді давно готувалися – відсутність світла, води, тепла, зв’язку. Та із цим всім містяни впоралися як завжди – гуртом, з вже відпрацьованою логістикою та дружньою атмосферою.

"Як і в окупації, ми ніколи не втрачали надію в краще. Жодної миті! Ми не просто сподівалися. Ми не просто не сумнівалися. Ми знали – воля буде. Це було просто питання часу. Так відбувається і нині! Витримаємо!», – наголошує пані Катерина.

Відмітимо, що зі звільненням Херсона волонтери отримали новий «подих» для своєї діяльності. Вони не просто змогли вийти з «тіни» та роботи «в підпіллі», а й запровадити нові необхідні ініціативи. Зокрема, в перші тижні деокупації в місті була гостра проблема із нестачею питної води та місць для зарядки телефонів. В той же час у керівника волонтерського Добро-Штабу «Єсенін» Юлії Кисельової виникла ідея з пошуку людей, які не виходять на зв’язок із рідними.

"До війни я працювала фотографом та мала власну кав’ярню, яка після 24-го лютого і перетворилася на штаб нашої волонтерської спільноти. Спочатку з подругами ми роздавали матусям з дітьми та людям похилого віку продукти з домашніх запасів, а потім зуміли підключити багато друзів – і цей напрямок набрав більших обертів. Всіма правдами і не правдами, як говориться, нам вдавалося завозити до міста продукти харчування, засоби гігієни та медикаменти з підконтрольній Україні території. Однак через переслідування окупаційною владою волонтерів – ми вимушені були перейти у режим «тиші» та певний час працювали лише з обмеженим колом підопічних. Все змінилося 11 листопада. Тоді разом з гуманітарними запитами до мене почали надходити прохання про пошук рідних, з якими був втрачений зв’язок», – ділиться пані Юлія.

Для реалізації відповідної ініціативи Юлія вирішила відшукати херсонців, які б могли справитися з поставленим завданням. Не приховує, спершу гадала зайнятися цим особисто або доручити це комусь зі штабу – та об’єм роботи в гуманітарному напрямку не дозволяв вилучити когось з цього процесу.

"На мою пропозицію буквально в перші дні відгукнулося кілька людей. Але інтуїція підказувала мені зачекати. І вона мене не підвела. Адже через деякий час мені написала Катя і сама запропонувала свою кандидатуру. Я була дуже щаслива, – не приховує Юлія Кисельова. – По-перше, я була знайома з нею і знала, що вона має велике та щире серце. І це був для мене дуже важливий критерій в такій відповідальній місії. Бо я не хотіла, аби це було просто приїхав, передав вітання на словах, відзвітував людини яка шукала і все. Це ж, в більшості випадків, бабусі та дідусі, якім потрібна додаткова увага та невимушена розмова. А по-друге – Катя дуже відповідальна. Вона звітує про кожну адресу детально і потім відслідковує їх надалі. І по-третє – Катя дуже бойова та неймовірно сильна духом. Тільки уявіть, вона пише мені що сиділа під забором, ховаючись під обстрілами, а вже за декілька хвилин потому розповідає як її зустріли в новому будинку. Тобто вона не поїхала зі страху назад, а довела справу до кінця».

Відмітимо, що дана ініціатива включає не лише безпосередній пошук людини, а й надання їй допомоги у вигляді продуктового набору. Для цього в багажнику автівки Катерини та Миколи завжди є декілька десятків гуманітарних наборів від Добро-Штабу «Єсенін».

"Ми розуміємо, що сьогодні люди похилого віку здебільшого завжди мають нестачу в продуктах, води та свічках з сирниками. А через ситуацію в місті їх пересування обмежене. Тому, аби не втрачати час на прийняття «замовлення» від них та дорогу туди-сюди – ми сформували оптимальні набори, які Катя може одразу віддати з першим візитом», – пояснює пані Юлія.

Вона додає, з часом люди почали активно підтримувати діяльність цієї ініціативи окремими донатами. Тому сьогодні Катерина та Микола можуть самостійно закуповувати та фасувати пакети. А також оплачувати витрати на пальне для поїздок. Крім того, за власним бажанням волонтерів до цього переліку ще додалося придбання ліків. Для цього вони спеціально їздять до Миколаєва, де за ретельно зібраними списками від своїх підопічних скуповують все необхідне.

А ось щодо процедури звернення до Катерини то вона дуже проста. В особисті повідомлення у Facebook необхідно одним повідомленням написати прізвище та ім’я людини, яку шукаєте, її адресу та контакти того, хто шукає. Чим більше деталей – тим краще. Після того, як ваш запит відпрацюють – буде обов’язково наданий фотозвіт. Відмітимо і те, що звертатися до волонтерів можна неодноразово. Адже, на жаль, через постійні обстріли Херсону – встановити постійний зв’язок з рідними вдається лише на місце, а не на відстані.

"Весь день на колесах, мряка, бахкання, але воно того варте! Сльози радості від того, що їх не забувають, не лишають напризволяще, люблять… У мене щоразу у носі щипає», – ось так вже понад місяць виглядає кожен день Катерини та Миколи.

Наголошують, їх поїздки – це кружляння по всьому Херсону, бувають в таких місцях, де не бували ніколи та навіть не чули про них. Загалом це нагадує справжній квест, тільки площа з кількох ігрових кімнат збільшилася до всіх районів міста. При цьому доїхати і знайти потрібну адресу це лише частина завдання, інша – відшукати саму людину. На допомогу зачиненим воротам та під’їздам приходять сусіді. Доводиться волонтерам і голосно гукати під вікнами. Пані Катерина з посмішкою зазначає, в такі моменти їх чують навіть у Миколаєві.

"Не завжди вдається відшукати людину з першого разу. Але ми не полишаємо цю адресу. Бо буває таке, що її просто не було вдома. Нажаль, одного разу виявилося, що людина, яку ми могли б знайти за цією адресою, померла. В такі моменти я плачу, бо не включатися не виходить, дуже шкода… Але у більшості випадків всіх знаходимо. У багатьох вже є наші особисті номера і ми підтримуємо з ними контакт надалі. Також, іноді, доводиться міняти сім-карти в телефонах стареньких – з російських на українські, брати нові, бо старі при зміні люді просто викинули. Головне, аби вони були на зв’язку – з рідними, з нами», – розповідає Катерина Цимбалюк.

А ось що найбільше запам’ятовується під час таких зустрічей? Волонтери без жодних вагань відповідають – обійми, як плата за довіру і допомогу. А ще, їх постійно хочуть пригостити чимось смачненьким: від супу до пряників. Іноді витримати такий «натиск» просто не можливо. Хоча й часу на кожну адресу відведено чітко, графік щільний аби встигнути всюди.

"Ми не просто служба пошуку людей та доставки продуктових наборів – ми дещо більше! Бо людям важливо не бути одинокими. Тому від нас ще й жарти, й трошки побазікати, й допомога по нагальним потребам, – пояснює Катерина. – Наприклад, була така історія. Якось ми забирали жіночку з Острова аби посадити на поїзд. Перед тим була інформація, що на вокзалі далі світло. Але ми потрапили в темряву, в якій стояла велика черга й постійно лунало: «Хто останній? Я! А ви де?». А ще від світла ліхтариків постійно були «зайчики» в очах. Та все склалося і ми свою підопічну посадили прямо у вагон, відправивши до доньки у Київ».

Також, таким чином, волонтери вже допомогли замовити дрова для своїх підопічних в частому секторі та госпіталізувати дідуся з Антонівки, якого навідували, до лікарні. А нині ще планують проходити курси з медичної та психологічної допомоги. Бо до списків бід, крім «нестачі продуктів та ліків від тиску, суглобів, нервів» додаються осколкові поранення й опіки.

"Ми робимо це, бо Херсону сьогодні боляче. Про нього треба дбати. Дякую всім, хто донатить. Дякую всім, хто переживає за рідних і шукає змогу зв’язатися з рідними. Ми цінуємо вашу довіру й відчуваємо тепло ваших сердець!», – наголошує Катерина Цимбалюк.

Наприкінці нашого спілкування пані Катерина звертає увагу, що частина регіону ще перебуває під окупацією: «Наші думки і серця зараз там, на лівому березі. Люди, чекайте і вірте! Ми ж, на правому березі, будемо говорити про Херсонщину частіше та сильніше. Там, де не чути вибухів – мають чути наші голоси. Бо ми – Україна!».

Автор: команда «Херсон плюс»