Євгенія Весна
“Прив’яжемо до БТРа і будемо тягати по всьому селу”, — залякували росіяни Олександра Івченка. В березні минулого року вони увірвалися в село Надеждівка, що на Херсонщині, і стали влаштовувати власні порядки.
Олександр Івченко — багаторічний староста Надеждівки, чоловік із проукраїнською позицією, який навіть під окупацією її не приховував. Залишався в селі і хоч уже й не мав прямих повноважень — допомагав односельцям. Внаслідок обстрілів у Надеждівці часто не було світла, траплялися прориви на водогонах — ремонтом і відновленням комунікацій займався Івченко разом із односельцями. А коли районне керівництво давало вказівку виїжджати, староста відповідав, що не може залишити своє село.
“У нас у селі був приліт, поранило одну дівчинку. Він із ще з одним чоловіком відвезли її в лікарню через всі російські блокпости”, — розповідає журналістам МІПЛ дружина пана Олександра Наталія. Зустрічаємось із нею в київській лікарні, де лікується Олександр.
Російські військові кілька разів приходили до старости, бажали поселитися в школі чи в дитячому садку. Олександр хотів зберегти майно, тому вмовив росіян не йти в навчальні заклади, а поселитися в приміщенні сільради, з якого завчасно виніс та сховав удома всі документи.
“Ці солдати постійно ходили по хатах, шукали зброю, питали, де атовці, хто проти Росії налаштований”, — розповідає Наталія.
Олександр виходив до росіян і говорив з ними. Просив не вибивати двері в хатах, не вриватися до самотніх та літніх людей. Та вони все одно йшли напролом — вривалися, вибивали, обшукували.
“Добрі” в лапках односельці розповідали, де живуть батьки атовця, чи батьки хлопців, які зараз служать, або ж де порожня хата, в якій можна поселитися, або ж з якої можна витягти щось цінне”, — розповідає Наталія.
Саме з односельцями вона пов’язує і те, що сталося 21 вересня. Тоді до двору Івченків під’їхав чорний бус із літерою Z на капоті та російськими солдатами всередині. Вони почали стукати у ворота. Коли Наталія вийшла, запитали: “Де живе голова?”
“Він тут не живе”, — відповіла Наталія, намагаючись уберегти чоловіка, оскільки цих росіян в селі вона ще не бачила і вони могли достовірно не знати адресу старости.
Та в цей момент із хати вийшов сам Олександр. Росіяни без зайвих розмов надягли йому шапку на голову, посадили в машину та сказали, що везуть у місто.
Цим містом могла бути як Білозерка, так і Херсон. Дев’ять днів Наталія шукала чоловіка і там, і там. У білозерській адміністрації один із чергових сказав жінці: “Так, був такий. На нього в селі поскаржилися, що він веде українську пропаганду”. Та де тримають Олександра, ніхто не говорив.
Лише на дев’ятий день Наталії зателефонували та сказали, що її чоловіка знайшли на вулиці між с Приощерним і Білощеркою — зв’язаного, побитого та без свідомості. Люди викликали “швидку” — чоловіка відвезли до лікарні.
Тоді у сільській лікарні вже майже не було лікарів. Залишилися лише молода лікарка-інтерн та хірург, який був на пенсії.
“Коли я приїхала до нього, я просто жахнулася. Він був на себе не схожий, дуже сильно побитий, у чужих речах, без телефона і паспорта, які йому сказали взяти з собою. Він не усвідомлював, де він і що сталося”, — розповідає Наталія.
Вона найняла приватну “швидку”, аби перевезти чоловіка до Херсона на лікування. Але там бракувало лікарів — хірургічне відділення було закрите, тому Олександра поклали в неврологію, а згодом, 24 жовтня, виписали. Хоча тоді його стан залишався тяжким.
“У лікарні ліків не було, ми діставали самі, — пригадує Наталія. — Вимушено лікували його російськими ліками, які везли з Криму. І в нього була така жахлива алергія… Лікар говорив, що українська душа не приймає російських ліків”.
Про те, що після цього Олександра таємно привезли додому, в селі ніхто не мав знати. “Ми боялися, що росіяни приїдуть і доб’ють його”, — каже Наталія.
Староста розповідав дружині, що його били електрошокером, дубинками, ногами та руками. Через це він мав багато переломів. У побитті брали участь до трьох окупантів, один із яких, за словами Олександра, українець. Чоловік навіть зміг його описати: “Молодий, із вусами, говорив, що з Запоріжжя, раніше був поліцейським”.
Та багато, каже Наталія, її чоловік говорити про тортури не може — від спогадів почувається ще гірше.
“Йому пропонували йти на співпрацю, змушували видати атовців, тих, хто передає дані про російських військових, хто це координує”, — розповідає пані Наталія.
До того ж, продовжує вона, дехто з місцевих жителів обурювалися, що Олександр Івченко як староста не видає людям російську гуманітарку. Це була принципова позиція чоловіка. “За це, — припускає Наталія, — на нього й нацькували росіян”.
Лікування вдома було для родини Івченків єдиним, але малоефективним виходом. Врятувати пана Олександра могла лише деокупація Херсона та правобережної частини області, що й сталося 10 листопада 2022 року. Олександра відразу відправили в лікарню до Миколаєва, звідти — у Вінницю, а згодом — до Києва.
У нього проблеми з пам’яттю та координацією. Від побиттів у Олександра Івченка тяжка травма голови, яка потребує довготривалого лікування та кількох хірургічних втручань. Родина намагається зробити все, аби поставити Олександра на ноги.
Марина Поліщук
Дарина Лапіна
