«24-го лютого о п’ятій ранку ми прокинулися від потужного вибуху, мені здається, що аж земля затремтіла. Чоловік вибіг на вулицю подивитися, що відбувається. Повернувся і сказав, що по ГЕС б’ють».
Якщо ви колись проїжджали Каховською ГЕС, то за кілька кілометрів бачили повороти: ліворуч – на Херсон, а праворуч – на Берислав, до якого всього 10-15 хвилин їзди. І якщо обласний центр відомий за межами регіону, то інше місто потребує кілька слів для представлення. Берислав – невеличкий населений пункт, розташований на правому березі Каховського водосховища. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну місто сміливо можна було назвати студентським осередком Херсонщини, адже тут працювали одразу два потужних фахових коледжі – педагогічний та медичний.
Сьогодні Берислав напівпорожній. Зруйновані будинки, заміновані околиці, невідома доля десятків жителів, забраних до підвалу, а ще відсутність газо-, водо- та електропостачання. Таким залишили після свого відходу російські військові колись квітуче та затишне місто.
Журналісти «Херсон плюс» поспілкувалися з місцевою жителькою Іриною Заруденець. Вона розповіла, що відбувалося в Бериславі протягом усіх 8,5 місяців окупації та як місто живе нині, під щоденними ворожими обстрілами з лівого берега Дніпра.
«Ми не знали, що говорити дітям на уроках»
Ірина та Дмитро Заруденець – подружжя педагогів. Вона – учителька математики в одній із місцевих шкіл, він – тренер з гирьового спорту. Календарний план на 2022 рік в кожного з них був розписаний наперед: олімпіади, конференції, спортивні заходи, змагання тощо. Крім того, родина планувала наприкінці лютого святкувати день народження Ірини, а вже за кілька днів потому – річницю весілля. Та 24 лютого поставило життя немов на паузу.
«Життя зупинилося. Можна я це так назву? 24-го лютого о п’ятій ранку ми прокинулися від потужного вибуху, мені здається, що аж земля затремтіла. Чоловік вибіг на вулицю подивитися, що відбувається. Повернувся і сказав, що по ГЕС б’ють. Бо з того напрямку стояла заграва, яка заповнювала все небо, а потім почав іти чорний густий дим. Вже пізніше стало відомо, що то були нанесені удари по військовій частині в Новій Каховці. А між нами відстань – 16 кілометрів!» – розповідає пані Ірина.
Дмитро та Ірина Заруденець, подружжя з міста Берислав
«У мене був справжній шок та стрес. Я не розуміла, як можна лягти спати під мирним небом, а прокинутися під час війни. Тому, чесно кажучи, я ще кілька тижнів була без складеної тривожної валізи, – не приховує жінка. – Рятувалася тим, що було моїм звичним життям – школою. На той момент через карантинні обмеження навчання було дистанційним, але ми проводили заняття з навчального закладу. Та того ранку директор написав повідомлення, аби ми залишалися працювати вдома. Вже о 8-й годині я мала урок, вийшло кілька дітей на зв’язок. Я не знала, що їм говорити, тому ми просто слідували навчальному плану. Ми розв’язували задачі й чули вибухи. Дивне відчуття… Але вже з часом розумієш, що це допомагало малечі відволіктися від подій довкола, і це було правильно».
До речі, так само робив і чоловік Ірини. Усі наступні місяці окупації, таємно від російських військових, його клуб продовжував спортивні заняття як для дітей, так і для дорослих.
Дмитро та Ірина за роботою до 24 лютого 2022 року
«Поки один з них тримав мене на прицілі, інші двоє обшукували будинок»
Ірина Заруденець пригадує, що через кілька днів від початку війни місцеві чоловіки зібралися і вирішили патрулювати місто самостійно, аби запобігти випадкам мародерства.
«Це було необхідно, бо за три дні полиці крамниць уже були порожні, і вони зачинялися одна за одною. Був дефіцит хліба. Загалом усюди були величезні черги: аптеки, банкомати тощо. Що ж стосується російських військових, то саме місто їх зацікавило в другій половині березня, а до цього вони лише навідувалися за необхідним. Наприклад, однієї ночі вони раптово приїхали з сусіднього села, зламали двері до АТБ та почали виносити звідти все, що там залишалося. Вони були озброєні, і зупинити пограбування наші чоловіки, звісно, не могли», – говорить пані Ірина.
Натомість бериславці намагалися протидіяти окупантам на мирних акціях. Одна з таких пройшла 8 березня. Тоді на центральній площі міста люди зібралися із синьо-жовтими прапорами та саморобними плакатами. Учасники мітингу співали державний гімн, закликали російських військових покинути їх землю та скандували гасло «Берислав – це Україна!».
Мирний мітинг «Берислав – це Україна!»
Нагадаємо, російські військові планували захопити нашу країну всього за кілька днів, тому спочатку проходили населені пункти, тільки залишаючи свої блокпости на в’їзді та виїзді з них. Та завдяки ЗСУ, їхні плани швидко потерпіли крах, зокрема, на нашому напрямку лінія фронту зупинилася приблизно на межі Херсонської та Дніпропетровської областей.
«Просто в один день до Берислава зайшло дуже багато різної важкої техніки й самих військових. Вони були дуже злі, розсипалися по всьому місту й одразу почали ходити по дворах все обшукувати. Дмитро якраз пішов за хлібом, а я з подругою розмовляла по телефону, і тут чую собака загавкала, я виглядаю у вікно, а там вони йдуть по вулиці озброєні. Я дуже злякалася, адже це був перший такий подвірний обхід. Це вже потім звикаєш... – не приховує жінка. – Спочатку вони зайшли до сусідки й полізли на горище її будинку. Я тим часом відшукала свій паспорт, аби тримати його при собі. Нам пощастило в той день – вони лише похапцем оглянули подвір’я, до будинку не заходили».
За кілька днів російські військові повторили обшук. Цього разу вони зайшли й до будинку Ірини та Дмитра. Передбачаючи це, подружжя завчасно сховало спортивну форму чоловіка, яка вся була в українській символіці.
«Поки один з них тримав мене на прицілі, інші двоє пройшли з чоловіком до будинку. Вони його розпитували, чи служив він, змусили показати всі татуювання та пообіцяли, що ще зустрінуться. Дякувати Богові, нас усі їхні обіцянки оминули… Вони передусім цікавилися тими, хто служив в АТО, вилучали мисливську зброю чи одяг, так само й рибацький… А ще було таке, що вони шукали своїх же…» – додає Ірина Заруденець.
«Пам’ятаю, як вперше привезли капусту. Черга була така величезна!»
Жінка розповідає, що з кожним днем окупації ставало все гірше. На початку квітня в місті виникла дуже гостра ситуація з нестачею продуктів та ліків. Їх просто не було, адже до Берислава припинилися будь-які поставки.
«Нас тоді рятували рибалки: вони продавали чи роздавали рибу. А ще із сусідніх сіл місцеві жителі привозили молоко, тож чого тільки ми з нього не готували! – згадує Ірина. – Пам’ятаю, як уперше привезли капусту. Черга була така величезна! І ціна нікого не лякала – 45 гривень за кілограм! Загалом перші продукти, які якось вдавалося завозити, продавалися мінімум втричі дорожче. Купували… Бо їсти щось треба було».
Водночас із тим у Бериславі почалися складнощі зі зняттям готівки. Банки зачинилися, банкомати стояли порожні, а термінали для безготівкового розрахунку не працювали через перебої інтернету. Тож зняти гроші з рахунку та отримати готівку можна було лише через посередників, у середньому під 5-8%. Та були періоди коли ця цифра складала 15-20%.
«У нас почалися проблеми з газопостачанням. Влітку було пошкоджено головний газопровід в районі Нової Каховки. Заправки не працювали, і газові балони не було де заправити. Тому кожен шукав свій вихід. На щастя, перебої з водою та електрикою були рідкістю. Незначні поломки дуже швидко усувалися. Напевно, це був подарунок. Бо за цими благами цивілізації ми потім встигнемо засумувати. Але про це трохи пізніше», – зазначає Ірина Заруденець.
Щодо українського зв’язку та інтернету, то він зник в місті наприкінці травня. Ірина не приховує, раділа, що це не сталося раніше й вона встигла завершити навчальний рік зі своїми учнями. Бо всю весну жінка продовжувала викладати математику дистанційно.
«В кінці літа почали дзвонити представники окупаційної влади та пропонувати вчити дітей за їхніми програмами, я звичайно відмовилася. Також знаю, що вони ще й ходили по домівках учителів, запитували, чому ті не хочуть працювати в їхніх школах», – додає пані Ірина.
Дуже багато бериславців забирали на підвал
Попри всі побутові складнощі на наше запитання, що було найважчим в окупації, наша героїня без жоден вагань відповідає: триматися морально.
«Їх у місті було, як сарани. Ідеш вулицями, а їх повно, на кожному кроці. А ще одні «Zетки»: від легкових автівок до танків. Ти не відчуваєш себе в безпеці ні хвилини. Постійний страх за себе та рідних. Відчайдушно хотілося повернутися до того, від чого вони нас звільнили: нашого нормального життя!»
За словами Ірини, окупанти вели себе по-різному, ніколи не можна було передбачити їхні дії наперед. Якщо сьогодні на блокпості в тебе перевірять документи та телефон і пропустять далі, то завтра на цьому ж блокпості все закінчиться підвалом. Так сталося з одним із знайомих. Він їхав на велосипеді на роботу та зупинився на вимогу патруля. При перегляді телефона окупанти виявили картинку з написом «Слава Україні!». За це на голову чоловіка був одягнений мішок, і його відвезли до підвалу, де тримали декілька днів, били та допитували.
«Дуже багато бериславців забирали в полон: когось відвозили в Херсон, когось до Нової Каховки, а когось тримали на нашому машинобудівному заводі. Наприклад, саме там перебував мій колега – учитель історії та захисту Вітчизни. Уявіть, за ним одним приїхало кілька машин та понад 10 військових! Колезі зав’язали рушниками очі й руки за спиною та вивели з власного будинку посеред дня. Його тримали в контейнері, стіни якого були залізні, а підлога дерев’яна. Розміри контейнеру приблизно 7 на 2,5 метри, усередині разом з колегою перебували 16 людей. Так як це був серпень, то залізо дуже сильно нагрівалося. У таких умовах його тримали 5 днів. При цьому ще постійно тривали допити з побиттям та застосуванням електричного струму. Таким чином вони намагалися схилити його працювати за російськими програмами. Він не погодився. Врешті його ледь живим відпустили додому», – стримуючи сльози, говорить Ірина Заруденець.
І це ще не всі відомі жінці випадки насилля російських військових над цивільними. З нами ділиться ще однієї моторошною історією, яка сталася з її друзями:
«Це родина справжніх патріотів нашої країни, нашого міста. І напередодні 9-го травня до їхнього будинку під’їхало кілька БТР, і окупанти буквально увірвалися до подвір’я. Вони скрутили чоловіка та жінку, повалили обох на землю, а дідуся та двох дітей відвели на город. Батькам було висунуто умову, або вони говорять на камеру те, що необхідно окупаційній владі, або дорослих відвозять до підвалів різних міст, а дітей – до Криму. Вони не мали вибору, тому погодилися… І під прицілом автоматів сказали на камеру текст, який був необхідний російським військовим… Ось так вони знімали відео для своїх телеканалів…»
Попри все це, родина Заруденець наголошує: жодного разу навіть думки в них не виникало про виїзд із міста. Хоча за час окупації з Берислава виїхало чимало їхніх друзів, колег, знайомих. Та для себе подружжя чітко вирішило дочекатися українських військових у рідних стінах.
Нові випробування після деокупації
Врешті очікування справдилося. День, коли Берислав був звільнений, 11 листопада 2022 року, пані Ірина й досі пам’ятає майже щохвилинно:
«Напередодні ми вже відчували, що щось має статися. Бо окупанти такого лиха накоїли перед своїм відступом… Так ось того ранку ми відправилися з Дмитром до зали, де він мав тренування. А я тим часом спостерігала за ситуацією з вікна: жодного військового чи машини «Zетки», і люди ходять спокійно по вулиці. Та я не поспішала радіти, раптом це провокація. І вже коли ми поверталися додому, повз нас проїхав чоловік на мопеді й крикнув, що наші біля лікарні. А через деякий час ми побачили, як на кожному перехресті збираються люди з квітами. Усі чекали наших героїв, раділи, обіймалися та плакали».
ЗСУ на фоні спотвореної окупантами стели «Берислав»
Та після деокупації на бериславців чекали нові випробування. Адже перед відходом з правого берега Дніпра російські військові підірвали високовольтні стовпи, повністю знищили лінії передач електроенергії. Також вони замінували всі водонасосні станції.
«Таким чином з 6-го листопада в нас не стало ні світла, ні води. Десь через місяць після звільнення вдалося налагодити постачання води: її почали давати на кілька годин ввечері, та не у всіх районах. До цього ж людям доводилося шукати воду по місту, або набирати її прямо з Дніпра, – пояснює Ірина Заруденец. – Зі світлом ситуація була набагато гірша. Перша спроба подачі була через два місяці, а саме 29-го грудня. Тоді світло з’явилося на пару годин. Друга спроба вже була більш вдалою. І тільки в середині січня електропостачання відновили».
Крім того, у середині грудня в Бериславі свою роботу відновили декілька продуктових крамниць та одна аптека. Ірина не приховує, люди раділи не лише асортименту товару, а й доступним цінам. У той же час у місті почав з’являтися мобільний зв’язок та інтернет українських операторів, але сигнал був слабкий і нестабільний. Тому місцеві жителі спілкувалися з рідними в пунктах незламності, де були встановлені StarLink. Наприкінці січня запрацювало відділення «Укрпошти». А ось місцеві банки й досі не працюють.
Наслідки ворожих обстрілів у Бериславі
«Сьогодні Берислав перебуває під цілодобовими щільними ворожими обстрілами. Вже пошкоджено безліч житлових будинків, є поранені та загиблі. Нещодавно загинула родина з 12-річною дитиною, яку я навчала. Снаряд влучив просто в їхній будинок. А інша сім’я втратила батька. Приліт стався на ринок, коли чоловік вийшов купити капусти для борщу. Це дуже страшно, людей не стає в одну мить», – розповідає пані Ірина.
Вона додає, що через постійні ворожі обстріли з лівого берега Дніпра в Бериславі почалася чергова хвиля евакуації. Однак у місті залишається ще багато людей, які не хочуть покидати свої домівки.
«Ми вижили в окупації – витримаємо й це! Херсонська область – невід’ємна частина нашої країни! Тому головне, аби Збройні сили України продовжували боротися за наш регіон, лівий берег, який ще необхідно звільнити. Там зараз набагато важче людям. Ми у свою чергу віримо, чекаємо та молимося», – закінчує нашу розмову Ірина Заруденець.
До спортивного залу, в якому працює Дмитро Заруденець, теж прилетіло «вітання» від російських окупантів
Фото: khersontv.com
Тэги: