Марина Поліщук
Жителька Білозерки Ангеліна Вєтрова усі 265 днів російської окупації провела в рідному селищі. Увесь цей час жінка писала сину Євгену, який живе за кордоном, детально про все, що відбувалося в населеному пункті. Таким чином, Ангеліна створила чималий онлайн-щоденник окупації. У Євгена ж виникла ідея візуалізувати мамині розповіді за допомогою програми штучного інтелекту Midjourney. Так виник ілюстрований «Щоденник окупації».
Ангеліна із чоловіком Олександром пережили окупацію Білозерки. Фото зі сторінки Ангеліни Вєтрової в Instagram
Про цей несподіваний експеримент Євген Вєтров розповів на своїй сторінці в Instagram. Ось як чоловік пояснює причини, що спонукали його до взаємодії зі штучним інтелектом:
«Якби рік тому мені сказали, що я зроблю спільний проєкт зі своєю мамою та зі штучним інтелектом, я б не повірив.
256 днів повели мої батьки в окупації на Херсонщині, поки ЗСУ не звільнили їх. 256 днів жаху та лякаючої невідомості.
Увесь цей час моя мама вела щоденник, хоч це й було дуже небезпечно. Орки ходили по хатах, робили обшуки, зупиняли людей на вулиці, перевіряли телефони. За будь що, що їм не сподобалось, могли забрати «на подвал». Тому мама робила записи, відправляла мені в телеграм та зразу ж видаляла.
«Щоденник окупації» – це не спогади, написані після подій. А саме щоденник, в якому запечатані саме ті емоції, що мама відчувала тоді, не знаючи, чи вдасться виїхати, чи вдасться вирватися, чи вдасться вижити.
Ілюстрації до проєкту створені за допомогою нейромережі Midjourney, «скормлюючи» їй тексти зі щоденника. Отже, зображення є візуальною інтерпретацією подій «очами» штучного інтелекту.
Для мене цей проект став своєрідною терапією. Він допоміг швидше «переварити» те, що сталося з моєю родиною та країною, переплакати, перененавидіти, перестати відчувати себе жертвою.
Іноді я отримував від мами текст, читав його і не розумів. Розумів речення, але якось не відчував ситуацію. А дивлячись на ілюстрацію, створену ШІ на основі цього ж тексту – починали котитись сльози.
Війна триває, багато українців прямо зараз знаходяться в окупації, багато хто в окопах, багато хто виїхав. Життя вже ніколи не буде таким, як колись, але це й не потрібно.
Життя непередбачуване, воно не питає чи хочемо ми переживати ті чи інші події, воно просто дає нам цей досвід. Наша задача – переживаючи його, зберегти світло всередині».
Ось який вигляд має «Щоденник окупації», який поєднує розповіді Ангеліни Вєтрової з ілюстраціями від штучного інтелекту:
Фото зі сторінки Євгена Вєтрова в Instagram
«Іноді важко повірити, що штучний інтелект не розуміє емоційного бекграунду цих текстів, адже емоції на ілюстраціях показані дуже виразно», – коментує проєкт Євген Вєтров.
На сторінці самої Ангеліни Вєтрової в соцмережі можна ознайомитися зі сторінками «Щоденника окупації» в хронологічному порядку. Привертають увагу дуже моторошні ілюстрації, які створила нейромережа, «прочитавши» записи жительки Білозерки. Не менш цікавими є нотатки авторки щоденника – відчувається кожна емоція жінки, пережита нею саме в ту мить, про яку йдеться в тексті.
Далі – декілька фрагментів зі «Щоденника окупації» Ангеліни Вєтрової.
1 квітня 2022 рік
Після багаторазових марних спроб додзвонитися до Світлани (колега Ангеліни із села Олександрівка Станіславської громади, – ред.) я вже втратила надію. І ось сьогодні зателефонувала її донька, якій декілька днів тому вдалося з сестрою та дітьми під обстрілами виїхати до Миколаєва.
Вона повідомила, що орки знищують село і людей, стріляючи із сусіднього села. Розбиті школа, бібліотека, людські домівки. Люди ховаються по підвалах. Вони вже дві неділі без світла, газу і під постійними обстрілами. Село у великій біді. Вона дуже плакала, розповідаючи. Бо там залишилися рідні і все життя.
Рішення терміново виїжджати прийшло після того, як снаряд упав на підвал, де вони всі сиділи – і дорослі, і діти. Просто диво – снаряд не розірвався.
Коли виїжджали, ризикуючи життям, малий синок запитав: «Мамо, я тепер як бабуня – дитина війни?»
Олена сказала, що іноді, якимсь чином, говорить з мамою. Я попросила їй передати, що моя пропозиція в силі, у нас є вільна кімната і все, що потрібно для життя.
3 травня 2022 рік
Три дні тому, а саме 30 квітня, десь о 15-й зателефонував син, я була зайнята і перенесла розмову на пізніше. А вже о 17-й пропав мобільний зв’язок. Спробувала через Інтернет – його немає.
Телевізор не показує. Це пастка… Страшно від того, що нічого не знаєш. Ми потрапили в інформаційний вакуум. Я згадала про те, що окупанти у ІІ світову війну, захопивши територію, вилучали у населення радіо, щоб зламати волю людей, насаджуючи свою пропаганду. І зараз у 21 столітті те саме????
Неможливо поговорити з рідними. Почула, що працюють стаціонарні телефони. Я знайшла в старих записниках номери телефонів людей, яких вже не пам’ятаю, і пішла до знайомої, де є стаціонарний телефон. Хотіла попросити, щоб подзвонили дітям і сказали, що ми живі-здорові. Нічого не вийшло. Дзвінки зривалися. Все марно…
Складно описати стан людини в цій ситуації – це безпорадність. Ти нічого не можеш зробити. Тисячу разів заглядаєш у телефон: чи не вимкнула звук? чи включений Wi-Fi? Злишся на себе, що не передбачила…
І ось сьогодні вночі пропілікали повідомлення!!!! З’явився домашній інтернет. Яка це була радість! Де й сон подівся. Давай відповідати.
Зв’язку не було всього лиш три доби. Що чекає нас попереду???
11 серпня 2022 рік
Живемо зараз не просто в окупації, а ще й серед зрадників. Нічого не можна говорити, бо люди показали свою сутність, навіть такі, про яких ніколи б не подумали Продаються за гроші, за гуманітарку…
Тільки-но спостерігала, як жінка із синюватим обличчям роздавала газети раші “Комсомольская правда”. А за нею ходив один із колаборантів і фотографував
(думаю, для рашистських ЗМІ).
А що люди? Одні проходили повз, а багато брали. Мені хотілося кричати: “Люди, схаменіться! Не читайте цю рашистську пропаганду!”…
Але я мовчала… Тому що тут скрізь очі і вуха зрадників. Хочеш вижити – мовчи.
10 вересня 2022 рік
Ми продовжуємо працювати у магазині. Слава Богу, що на нас окупанти «не наїжджають» щоб їм сплачувати податки. Ми платимо як завжди через особистий кабінет платника податків. Правда, я не можу тут в окупації робити це як завжди – інтернет не знаходить сторінку. Але виручає подружка-бухгалтер, що виїхала на підконтрольну територію.
Дається в знаки те, що не працюють банки. Гроші ходять у містечку вже дуже пошарпані, видно, що їх не один раз ремонтували. Особлива проблема з купюрами, які склеєні скотчем – їх ніхто не хоче брати, а я часто пропускаю.
Тоді вдома вечорами акуратно знімаю скотч і клею ПВА. Не всі виходить полагодити. Тепер під час роботи я стараюся придивлятися до купюр і прошу замінити, якщо помічаю рвану.
Сьогодні орки дали мені клеєну купюру. Я бачила у руці пачку грошей і попросила замінити. Він розсердився, майже кричав: «По законах банков України єсли номер цел, то купюра нормальная (Ну піди і здай у банк) А что мнє делать с ней? Я такой же гражданин Украіни как і ви. У мєня тоже єсть паспорт Украіни». Я злякалася, він був з автоматом. Поки він кричав, я сто разів пошкодувала про свої слова, тим більше, що це було 5 грн. Краще б я їх викинула у сміття.
Орки пішли, а жінка, яка весь цей час вибирала моркву каже: «Ти подивися, паспорт у нього України. То їдь до себе! Чого ти сюди приїхав?»
Ця подія запам’яталася. Більше з орками не буду вступати у конфлікт.
20 жовтня 2022 рік
Вже декілька днів на телефон, де рос сімка приходять смс та дзвінки про евакуацію через те, що ЗСУ почнуть обстрілювати територію правобережної Херсонщини. Серед людей велика паніка.
З першого дня оголошеної евакуації біля адміністрації стояли автобуси і багато машин – тікали колаборанти. Зараз у містечку немає ніякої влади. Орки звільнили школу, бібліотеку, суд – тепер їх там немає. Кажуть, що заїхали нові, а де живуть не знати.
Але вони є, бо їздять вулицями, ходять по ринку. Разом з евакуацією людей почався вивіз херсонського майна. Вивозять обладнання з лікарень, ліки з аптек (ціни моментально злетіли вгору), меблі із шкіл, навіть пам’ятник Потьомкіну і ще багато чого.
Люди знову почали хаотично запасатися продуктами. Орок в магазині хотів купити вермішель «Ролтон», а її розібрали. Ось який між нами діалог відбувся:
– А ви знаєте, чому люди розбирають цей товар?
– Нєт.
– На підвали, про запас.
– (сумно-сумно) До чєво людей довєлі.
І мені здалося, що він знає, хто насправді довів українців до такого життя.
11 листопада 2022 рік
10:30 – жінки плачуть, обіймаються, у чоловіків сльози на очах. Це сльози радості.
Наші біля танку і вже повісили жовто-блакитний прапор! Яка велика радість! Звідусіль лунає: Слава Україні!!! Зразу на вулицях стало людно. Всі діляться новиною, радіють, жінки хрестяться. Запам’ятаємо цю дату 11.11.22.
Не відомо, що буде далі. Радість і страх. Бо можуть з лівого берега бити правий.
Живемо далі. Побачимо. Дихаємо вільно!!!!!
На головній світлині: Ангеліна Вєтрова та обкладинка її «Щоденника окупації», колаж із фото зі сторінки Ангеліни Вєтрової в Instagram
Дарина Лапіна
