Марина Поліщук
За понад рік повномасштабного вторгнення багатьом українцям, які виїхали за кордон, довелося зіштовхнутися з місцевими медичними системами. Культурні розбіжності в підходах до лікування виявилися дуже помітними, через що можна зустріти чимало нарікань на європейські медзаклади. Наприклад, на те, що візиту до профільного лікаря треба чекати по декілька місяців, інколи – рік-два, пише LB.ua.
На тлі цього українці починають порівнювати медсистеми західних країн із вітчизняною на користь останньої. А дехто навіть їздить лікуватися в Україну.
Чим саме незадоволені наші за кордоном? Чи справді українська медицина краща? Чому в такому разі тривалість життя в Україні на 10 років менша, ніж у Німеччині чи в Ірландії?
Польща: 3,5 роки в черзі до лікаря
У Польщі отримали прихисток найбільше українських біженців – 1,5 млн. Середня тривалість життя в цій країні складає 77 років проти 71 року в Україні. У Польщі діє державна страхова програма NFZ, до системи якої входять державні поліклініки. Вони безоплатно приймають усіх українців, які мають статус UKR і PESEL (щось на зразок ідентифікаційного коду). Відвідування медичного закладу – чітко за місцем проживання, яке вказується під час реєстрації.
Українці в Польщі часто стикаються з необхідністю чекати на візит до лікаря.
«Сімейна дала нам скерування до окуліста з позначкою “терміново”, пояснивши, що це для того, аби не чекати дуже довго, – розповідає біженка Ірина. – Виявилося, що найближчий терміновий візит був можливий через пів року, а нетерміновий – через 3,5 роки».
Схожу історію розповідає Марина, яка виїхала до Польщі з Житомира в березні 2022-го: нещодавно вона хотіла записатися до невролога з болем у шиї, візит призначили на грудень 2023 року.
«Тут таке постійно, ми ж спілкуємося з іншими дівчатами, які сюди приїхали, – говорить Марина. – Подругу до лора записали на 2024 рік. Насправді, це для мене одна з головних причин, чому хочемо повернутися додому. З такою медициною, боюся, довго не проживеш».
Фото: EPA/UPG
Марина сподівається повернутися до України раніше, ніж прийде час її візиту до невролога в Польщі. Героїня попередньої історії – Ірина – вирішила свою проблему з окулістом, звернувшись до невідкладної служби.
«Для зовсім екстрених випадків є SOR, це цілодобова невідкладна служба, без скерувань і записів. Враховуючи, що ми приїхали на цей “терміновий візит” з іншого міста з 4 дітьми, то нас як виняток прийняли, як невідкладний випадок», – пояснює Ірина. Інший варіант – звернутися до приватного лікаря.
Деякі біженці в Польщі, навпаки, розповідають, що їм не доводилося довго чекати на візит до лікаря.
«Кілька разів, коли малий захворів, мав високу температуру й не було як чекати, – то ми просто приходили в порядку живої черги до педіатра», – розповідає Оксана, яка разом із семирічним сином виїхала після 24 лютого в польське місто Живець.
Складнощів із записом до профільних спеціалістів Оксана не мала. Каже, не раз записувалась одразу напряму до профільних лікарів: гінеколога, невролога – телефонуєш у місцеву поліклініку, тобі називають дату та час.
«У 90% випадків тебе запишуть на сьогодні, в 10% – на завтра», – зазначає вона.
Пацієнти клініки Unicorn Marian Wilemski у с. Бохенець, Польща, 17 березня 2022 р. Фото: EPA/UPG
Ліки, звісно ж, платні, але є програми, за якими держава повністю покриває всі необхідні витрати. Наприклад, онкопацієнтам.
«Колега привезла сюди свою маму, в якої онко. Вона отримала статус UKR, і для неї тут усе безоплатно: утримання в лікарні в чудових умовах, аналізи, препарат, пачка якого в Україні 20 000 гривень», – розповідає Оксана.
Загалом, каже, польським медичним сервісом повністю задоволена: і якістю обслуговування, і швидкістю, і ставленням до пацієнта.
Німеччина: штраф 800 євро за прогулянку на швидкій
До Німеччини, рятуючись від війни, приїхало близько 1 млн українських біженців – вона друга за чисельністю біженців з нашої країни. Тут діє страхова медицина, яка реалізована через лікарняні каси. Середня тривалість життя в Німеччині складає 81 рік. Проте наші біженці в Німеччині, так само як і біженці в Польщі, нарікають на труднощі з доступом до медичної допомоги та інше ставлення лікарів до симптомів хвороб.
Марта живе й працює в Берліні вже декілька років, має державне страхування, за яке щомісяця сплачує 350 євро.
«У них тут зовсім інакше ставлення до медицини. Навіть якщо температура 38-39, тебе, ймовірно, відішлють додому пити чай, щоб організм сам боровся, максимум ібупрофен випишуть», – розповідає вона.
Через це, каже, зіштовхнулася одного разу з ускладненням і потім потрапила в лікарню.
«Мене так один раз довідправляли, що температура при ангіні дійшла до 41, я поїхала в лікарню, і там вже мене відкачували. Я через це дуже зла, бо мені здається, якби мені зразу щось виписали, то можна було б уникнути такої критичної ситуації», – ділиться Марта.
Фото: EPA/UPG
Тоді добиралася до лікарні на таксі, боялася отримати штраф за даремний виклик швидкої: пацієнта можуть оштрафувати за трансфер до лікарні на швидкій, якщо в тому не було реальної потреби. Команда швидкої не може відмовити пацієнту в трансфері, якщо той на ньому наполягає. Але потім необхідність трансферу перевіряє лікарняна каса, через яку здійснюється страхова виплата. Якщо каса вирішить, що пацієнт був не правий – штраф 800 євро.
Марта зазначає, що варто розрізняти критичні випадки й відвідування звичайного лікаря.
«Якщо щось критичне, то вони суперово реагують: у них дуже круті лікарні, купа техніки нової, хороші лікарі. Якщо якась операція чи, наприклад, онкологія, то тут рівень вищий, ніж в Україні, і це все покривається страховкою», – пояснює Марта.
Вона каже, що звичайні прийоми в лікарів мають проблемні моменти. Перше – чекати на прийом можна місяцями.
«У мене були випадки, що я захворіла, мені зле, дзвоню лікарю, що прийду, кажуть: “Не приходьте, у нас немає місць сьогодні”. І я така: “А що мені робити?” Вони: “Шукайте іншого лікаря”. У мене тоді гайморит почався», – пригадує вона.
Водночас до профільного лікаря можна записатися безпосередньо, не треба отримувати направлення сімейного, тільки якщо це не направлення на операцію або якісь дослідження, наприклад, МРТ.
Друге – відчувається дефіцит лікарів, на пацієнта можуть виділити максимум 5 хвилин, не запитати історію хвороби.
Третій момент – багато послуг не покриває звичайна страховка.
«Вона покриває, наприклад, один мазок у гінеколога на рік. А вже за УЗД у гінеколога треба платити», – пояснює Марта.
Також є лікарі, які не приймають людей з державною страховкою, тільки з приватною (а вона дорожча) або тих, хто платить повну суму сам.
«Зазвичай у цих лікарів кращий рейтинг. У мене так знайомий рівняв у носі перегородку, не міг знайти нормального лікаря державного, знайшов класного приватного й заплатив пару тисяч євро за операцію. Мені теж треба буде робити таку операцію, то вирішила, що робитиму в Україні, бо тут у державних лорів здебільшого погані відгуки, а кілька тисяч євро я платити не збираюсь», – пояснює Марта.
Практично всі лікарі в Німеччині мають відгуки, а також власний сайт, де можна почитати про освіту лікаря, його послуги й команду.
«Є сайт, де можна записатися до будь-якого лікаря. Інше питання, що там майже ніколи немає вільних еппойнтментів. Але якщо тобі байдуже, до якого лікаря записуватись і які в нього відгуки, то в цілому Берліні можна знайти одного, в якого буде вільне місце в межах тижня», – зазначає Марта.
І додає: «Загалом мені здається, що в нас медицина таки гірша. Але не через те, що погані лікарі, а через те, що в німецьких лікарів більше можливостей і грошей».
Ірландія: безкоштовні окуляри
Ірландія – ще одна популярна серед українських біженців країна. Середня тривалість життя – 81 рік. Наразі наших в Ірландії близько 70 тисяч. Вони зазначають, що ірландці ставляться до українців з особливим розумінням (оскільки теж проходили через схожі історичні моменти) і роблять максимум для того, аби переселенці почувалися комфортно. Українська медична реформа робилася за прикладом британської та ірландської: тут також діє солідарне страхування. Тобто держава оплачує всі медичні послуги в рамках певних пакетів.
«По прибуттю ти заповнюєш анкету, у тому числі є анкета з українським перекладом, і за деякий час тобі висилають поштою медичну картку. Ця карта дає тобі право на безоплатне медичне обслуговування. Їхня програма покриває все, крім стоматології», – розповідає українська біженка Лілія, яка зараз мешкає в невеликому ірландському містечку.
Дублін, Ірландія, 21 жовтня 2020 р. Фото: EPA/UPG
Вона говорить, що чула скарги на черги до лікарів, проте сама із цим не стикалася.
«В амбулаторії приймуть у порядку живої черги, якщо тобі погано. У нас було таке, що мою маму, коли ми прийшли без запису, лікар прийняв за рахунок свого ланчу. Ставлення дуже людяне – це мій досвід», – каже Лілія.
Вона розповідає, що в Ірландії трошки інші підходи до профілактики: наприклад, немає такого, що мамографія проводиться раз на рік. Її призначає лікар, якщо бачить таку потребу. Також немає обов’язкового пап-тесту.
«Але ти можеш розраховувати на безоплатний тест для перевірки зору і на безоплатні окуляри. Щоправда, їх теж доведеться почекати».
«Буває таке, що хтось дуже довго чекає на УЗД або рентген. Ця ланка трохи провисає. А от первинка й ургентна медицина працюють дуже швидко», – говорить Ліля.
Про ургентну медицину в Ірландії розповідає Ніна. Її оперували в місцевому університетському госпіталі.
«У мене з’явилася грижа живота, і GP (терапевт) сказав, що якщо буде сильно боліти, нудити, блювота та випирати це все – їхати в лікарню. Приступ стався у неділю ввечері. Я поїхала в приймальне відділення лікарні. Там медсестра оцінює твій стан і ти чекаєш. Мабуть, по мені не видно було, що сильно болить, тож чекала 10 годин. Усю ніч на стільчику. Ранком лікар зробив аналізи та подивився симптоми. Мене госпіталізували», – пригадує вона.
Після госпіталізації теж довелося чекати – цього разу на прийом у хірурга.
«Мені зробили аналізи, поставили крапельницю, бо рвало. Але хірург подивився лише через 7 годин. Зробили КТ і призначили операцію на ранок. Плюс поставили катетер. Мені пощастило, що знайшли ліжко, бо інші 15 людей ночували на стільчиках. Не вистачило місць», – розповідає Ніна.
Операція пройшла успішно, все вдалося зробити вчасно, до перитоніту, на щастя, не дійшло.
«Сервіс, як у хорошій приватній клініці. Зручне ліжко, пульт виклику медсестри, пульт автоматичної подачі знеболювального, яке можна отримувати кожні 6 хвилин. Його чемно називають button і постійно нагадують “don’t forget/use your button, please” (не забудьте/використайте свою кнопку, будь ласка). Хоча палати одномісної трохи не вистачало, але є перегородки-штори», – пригадує вона.
Медкартка покрила Ніні дві операції (обидві стосувалися грижі) і цілу низку обстежень та послуг: три МРТ, КТ, прийом у невролога, кожні два тижні огляд хірурга, коли гоїлися шви, 2-3 рази на тиждень перев’язки, безоплатні матеріали для неї.
Особливо вона відзначає ставлення персоналу до пацієнта:
«Медсестри чемно питають, чи можуть вони поміряти тиск, зробити аналіз чи якусь маніпуляцію. Ніхто слова не скаже, якщо ти попросиш ще раз поміняти постіль чи допомогти тобі. І коли тобі боляче чи неприємно – вони вибачаються. Лікарі все пояснюють без “як ви до того дійшли” і роблять усе дуже обережно. В Ірландії це загальний підхід до пацієнтів. Підтримка, турбота та повага. Навіть штори в багатомісній палаті – це про це. Щоб ти почував себе комфортно та спокійно».
Чому в українців складається таке враження від закордонної медицини? Пояснює експерт
«Послухавши відгуки наших біженців про медицину в Європі, можна зробити висновок, що європейці вже всі давно мертві. А насправді європейці не страждають. Вони живуть довге, щасливе й здорове життя», – говорить співзасновник Українського центру охорону здоров’я Павло Ковтонюк.
LB.ua звернувся до Павла Ковтонюка з проханням прокоментувати, чому виникає така розбіжність між реальною якістю медичних послуг у Європі та відгуками про них від українців.
Фото: надане Павлом Ковтонюком
Павло наголошує на тому, що ми збираємо враження біженців – а це специфічна категорія, люди, які мають відчуття загроженості та які перебувають у спеціальному статусі в країнах перебування:
«Вони там не жили, у тих суспільствах не зростали; вони там опинилися проти своєї волі, їм там незатишно й тривожно. Є туга за Батьківщиною і відчуття чужини, яке теж дуже сильно впливає на тривожність. Відповідно, їм приємніше й комфортніше повернутися в Україну, де вони все розуміють і все знають. Де у них є телефон педіатра, лора й невролога – зв’язки, які вони вибудовували роками, шукаючи по знайомству спеціалістів, які підходять саме їм і родині».
Особливо це стосується жителів великих міст (у маленьких українських містах вибір лікарів часто відсутній, не кажучи вже про села).
«Найбільше відгуків ми маємо зі свого кола, від людей з Києва та інших великих міст. І взагалі найбільше біженців в Європу виїхало з великих міст. Тобто вони в Україні користуються не тією системою охорони здоров’я, якою користується більшість українців. А в Німеччині вони потрапляють у передмістя Баварії і йдуть у лікарню, яка є аналогом лікарні в Ємільчиному Житомирської області.
Медичні системи західних країн історично мають дуже багато – їм вдалося забезпечити максимальне покриття максимальним набором послуг. Набір послуг просто розкішний, є такі послуги і такі ліки, про які ми в Україні навіть не мріємо. І ці послуги доступні всім, але є певний порядок їх отримання – інакше економіка тих країн просто не витримала б навантаження.
Зараз зростає середній вік пацієнта, зростає попит на охорону здоров’я, тому в майже всіх країнах Європи регулювання попиту стає дуже жорстким. У різних країнах його намагаються стримувати по-різному. Явище очікування візиту до лікаря стало звичним, місцеві ставляться до цього набагато спокійніше. Вони там виросли і знають: їхня система охорони здоров’я не дасть їм померти. Якщо станеться щось дійсно погане, людину швидко врятують.
В українців такого немає, навпаки, так історично склалося, що ми не довіряємо державі й очікуємо від неї найгіршого. Дуже довго ми жили в СРСР, де державі було байдуже: помруть люди, не помруть. І зараз, якщо українці швидко не отримують послугу, то починають переживати.
Оскільки в Україні система ще не врегульована, не побудована – в неї потрапити легше, але отримати допомогу важче. В Україні щось серйозне вилікувати складно, часто це трагедія для людини та її родини. Потрібно самому шукати лікарів чи ліки. Нема такого, що ти потрапив в систему, і вона про тебе подбає. Зате є відчуття, що ти можеш з ноги відкрити двері в Інститут ортопедії й отримати в провідного фахівця консультацію щодо свого сколіозу. У Британії це було б неможливо – там консультацію такого рівня тобі призначать, тільки якщо всі інші лікарі країни не змогли допомогти, – говорить Павло.
***
Отже, українцям у перспективі доведеться обирати між тим, що ми вже маємо зараз (доступність медицини, кумівство, неефективна допомога, пошук дорогих ліків, страх перед лікарнями з байдужим персоналом) і тим, що можна вибудувати за прикладом Європи (черги до лікарів, ефективність системи, довіра, покриття дорогих процедур і ліків для важких хворих – з онкологією, інсультами й інфарктами).
Що оберуть українці? Це цікаве питання.
Вікторія Ґуерра, Катерина Амеліна, LB.ua
