Суддя Херсонського окружного адміністративного суду Олена Ковбій – перша в історії України жінка-суддя, яка добровільно пішла на фронт. Вона двічі побувала в Бахмуті, пройшла конкурс та стала членом Вищої ради правосуддя. Про те, як поєднує суддівство та захист країни від російських окупантів, чому їй соромно за деяких своїх колег-суддів та які недоліки в організації служби в армії, – Олена Ковбій розповіла в інтерв'ю УНН.
- Ваше рішення йти служити було усвідомленим?
- Звичайно, бо 24 лютого Херсон уже обстрілювали, ворог був на підступах до міста, а 1 березня Херсон вже було окуповано. О 4:30 ранку розпочалася тривога. Танки йдуть вже до Херсона. Зі Скадовська дзвонять, що він уже окупований, Генічеськ – вже окупований. Мій чоловік – співробітник СБУ. Син також офіцер спецслужби. Звичайно, ми з чоловіком раніше обговорювали тему війни, все йшло до цього, просто не вірилося. Ми не думали, що вони зайдуть у Херсон. Дійдуть до Олешок, до мосту.
Тривожна валіза у чоловіка вже була зібрана. Ми сідаємо у машину, я везу його на службу, ми попрощалися, адже війна. Я повернулася, забрала собаку, зібрала валізу, заїхала за свекрухою, забрала її, і ми поїхали до Вінницької області. Чоловік звідти родом, тож поїхали туди.
Їхали дуже довго, бо багато хто виїжджав із міста. Наш шлях пролягав через Чорнобаївку, вона вже горіла розбомблена. Дісталися ми Вінницької області десь о 12-й ночі. Паралельно виїжджав мій помічник із сім'єю. Набирає мене та й питає: ви виїхали? Говорю так. Запитала, куди він їде. А він не знає куди. Кудись у Вінницьку область. Дала йому адресу родичів, сказала, щоб їхав туди і чекав на мене. Він був з мамою, дружиною й трьома собаками. Ми всі заселилися до 3-кімнатного будинку родичів. Там були я зі свекрухою та з собакою, їх троє дорослих та три собаки. Це був ще той жах.
Вже 25 лютого, на свій день народження, я відвезла помічника до РТЦК і вже вночі він був у Миколаєві у складі свого підрозділу, а 26 лютого – я вступила у батальйон ТрО ЗСУ.
- А коли прийшло рішення йти служити?
- Дорогою до Вінницької області. Свекруха постійно просила повернутися додому, але я вже розуміла, що Херсон буде окупований, сказала їй, що враховуючи місця служби чоловіка і сина, м’яко кажучи, у нас будуть великі проблеми.
Думки були про сина. Один із перших ракетних ударів, який був по Києву, – це був удар по їхньому підрозділу. Пізніше я дізналася, що син із хлопцями залишили для себе по одній гранаті, щоб не потрапити в полон. Єдина дитина… важко. Пізніше син заходив в Бучу, Гостомель на зачистку…
Чоловік був у супроводі колони – вони вивозили документи та проводили часткову евакуацію тих членів сімей співробітників, хто погоджувався виїжджати. У цій же колоні йшов зрадник, який коригував по них удари. Але Боженька вберіг... Тобто він знав ті точки, на які вони повинні заходити, там ночувати, але вони просто туди не доходили, і так аж до Західної України... Потім зрозуміли, що й до чого. Наймолодшій дитині у цій колоні було 4 місяці.
На жаль, помічник мій у квітні минулого року загинув під Сулигівкою. Він вважався безвісти зниклим, чоловік робив все, щоб зібрати якомога більше інформації. Дуже сподівалися, що він або поранений і ховається, або у полоні. Але, на жаль, ні. Коли зачистили територію, де були позиції його підрозділу, це було в листопаді, коли звільняли Харківську область, то там знайшли його тіло. Він був єдиним сином. Моя найбільша мрія була, щоб він став суддею. Я говорила йому, що залишу навіть свій кабінет, оскільки він дійсно був вартий того, щоб бути суддею.
- А з ким ви радилися, коли вирішили піти воювати?
- Ні з ким. Я з родини військового. Характер такий, що з дитинства рішення приймаю сама. Про те, що пішла до армії, чоловік та син дізналися вже по факту. Я вступила до ТрО і потім уже поставила перед фактом.
- А їхня реакція якою була?
- Реакція, звісно, була неоднозначною. Вони на два голоси кричали: достатньо того, що ми воюємо. Але вони завжди поважали і поважають мої рішення і, звісно, пишаються мною. Син на той момент ще не був одружений і з трьох членів родини – троє воюють. Але сумнівів у мене взагалі не було. Багато хто з тих, хто вступав до ТрО, сподівалися, що будуть, скажімо так, на території свого населеного пункту. У мене навіть такої думки не було. Я для себе вирішила, що якщо батальйон йтиме в зону бойових дій – я піду разом з ним.
У нас був високопрофесійний комбат, кадровий офіцер, Сергій Васильович - професійний військовий. У нього п’ятеро дітей, двоє з них малолітні, онук. І він пішов воювати. На початку був командиром роти у нашому батальйоні, але буквально за кілька днів його призначили командиром батальйону, і він почав формувати його.
Комбата я вперше побачила не в лютому, коли прийшла, а десь наприкінці березня – на початку квітня, бо формування батальйону – це дуже важкий процес. Він спав буквально по 2-3 години. По-перше, незнайомі люди, цивільні і треба визначити, хто що може.
І ми ж не знали куди (підуть окупанти – ред.) у перші дні. Треба було проводити мінування території, розставлення підрозділів для охорони території. Він коли нас перший раз вишикував, глянув на нас – нічого не сказав, а ми хто в чому… Я перед від'їздом встигла собі фліску, штани взяти і кросівки. Все. Більше нічого не було. Потім каже – зброю видайте. Видали нам автомати, магазини, дівчатам ще й розвантажувачі.
Професійних військових, з військовою освітою, в батальйоні спочатку якщо і було чоловік 10-20 - це добре, на весь батальйон, а це майже 750 осіб.
- Ви до цього стріляли?
- Взагалі ні. Чоловік має зброю, він пропонував поїхати постріляти, але тяги взагалі не було до зброї.
- Яке враження було, коли вперше взяли зброю до рук?
- Страху не було взагалі ніякого, головне зброю відчувати. Перший раз інструктор наш, особливо коли дівчата приїхали на полігон, після закінчення, говорить: дякую, що залишився живий (сміється). До того ж, як виявилося, я непогано стріляю. Пістолет мені не сподобався, інші відчуття порівняно з автоматом, кулеметом, РПГ (після отримання офіцерського звання, пістолет з автоматом були моєю табельною зброєю). Син ще купив обважування, приціл у мене був, я пристрілювала автомат на 100, 200 метрів, і казала – буду снайпером (сміється).
- Ви відчували жалість до ворога?
- Я не знаю, може характер у мене більше чоловічий, плюс досвід суддівський. І жалості особливо немає до ворога, і плюс суддівський стаж – з 2009 року я суддя. І якщо всіх жаліти – толку не буде. Це як лікар – чи лікуєш, чи жалієш. Була злість, звісно. Жалості до ворога немає.
- Прийняли вас легко в ТрО?
- Складнощів не було, я не була єдиною жінкою, там були ще дівчата. У принципі у ТрО брали всіх. Потім багато хто прийняв рішення звільнитися, коли комбат довів особовому складу батальйону, що невдовзі нас відправляють у зону проведення бойових дій, дехто згадав про хвороби, наявності інвалідності, трьох і більше дітей…..
У мене не було офіцерського звання. Перше моє звання – солдат, посада – діловод. Про те, що я суддя, стало відомо згодом. Документи то я подала, але хто їх там уважно вивчав на початку – документи є, паспорт є, обличчя відповідає і все. Потім, коли почали формувати особову справу – я надала посвідчення судді, трудову книжку – всі були здивовані. Більше того, я, як солдат, заступала в наряди добові. А до обов’язків входило не лише охорона штабу, але й наведення порядку, в тому числі і в туалетах… Побратим навіть сфотографувати хотів, сказав, що якщо комусь скаже, що суддя миє підлогу і туалети, не повірять. Але це ж я у мирному житті суддя, а там я була військовою, а накази в армії не обговорюються, а виконуються!
- У вас ж був позивний?
- Щодо позивного, я обрала Феміда. Чоловік пропонував Валькірія, але Валькірій багато, а Феміда – одна, наскільки мені відомо.
До 2023 року я була одна суддя-жінка і в ЗСУ, і у ТрО ЗСУ. Зараз моїх колег-жінок-суддів більше, і це викликає повагу. Знаю, що до ДФТГ (добровольче формування територіальної громади – ред.) входить суддя-жінка Верховного Суду.
- Розкажіть про Бахмут, коли ви там опинилися - яке перше відчуття було, що вразило?
- До Бахмута за бойовим розпорядженням ми були відряджені в липні 2022 року. Колона йшла три дні, ночували на землі – спальник, каремат. З собою ти везеш все. Дякую колегам-суддям адмінюстиції із Вінниці – за їхнього сприяння власник автосалону надав нашому батальйону мікроавтобус, на якому я з офіцерами штабу і їхала в зону (виконання бойових дій – ред.). Автобус періодично ламався – ми його відразу лагодили, але дісталися нормально. У колоні за нами їхав автобус "Неоплан", з особовим складом.
Перше враження – розгубленість. Ми заїхали до зони бойових дій першими і нас завезли одразу на позиції. По-перше, Донецька область – це одразу броня, каска. Ми думали нас у штаб повезуть, бо у мікроавтобусі були усі штабні офіцери. Нас завозять на позицію, а позиція, щоб ви розуміли, це "три зелені дерева" і все. Далі поле та ворог. І в цю посадку заїжджають білий бус та автобус "Неоплан". Підходить до мене водій "Неоплана" і запитує, що йому робити. Я говорю: ну не знаю, як мінімум їхати і бажано швидко. Крім того, на ці позиції заїхали інженери батальйону, а це означає, що з ними повністю весь боєкомплект батальйону.
На тих позиціях уже були хлопці, не пам'ятаю, яка рота. Запитую – а що робити? А вони кажуть: "Копаємо собі нірку, щоб спати". Ми й копали, накривали. У мене була схожа на могилу.
В перший день наш комбат, як справжній командир, виїхав на позиції, які повинна була зайняти одна з наших рот. І підірвався на розтяжці, дістав дуже тяжке поранення, його евакуювали. Ми в шоці – перший день в зоні (бойових дій – ред.), а ми без комбата. Батальйон ще повністю не зайшов, зайшла одна рота, а комбата вже немає – він у лікарні, і ми не знаємо, що робити.
Потім нас чотирьох офіцерів завезли до Бахмута, до центру міста. Наш штаб дислокувався у Будинку творчості для дітей та юнацтва, начебто так він називався, у підвалі. Нагорі були туалети дитячі і хлопці зробили душ, у якому була холодна вода. Що запам’яталося, недалеко від нашого штабу була висотна будівля – податкова, все навкруги було розбито, а ця будівля була неушкодженою дуже довго, навіть коли ми виїжджали з Бахмута. Сьогодні, звісно, її вже немає, як і самого міста, на жаль.
На третій день від нашого заходу до зони (бойових дій – ред.) по штабу було здійснено мінометний обстріл – одразу 6 трьохсотих, тяжких. То був кошмар. Дякую комбату, що за 4 місяці до виходу в зону бойових дій він нас реально вчив – вчив воювати і виживати. Ми вивчали топографію, зброю, тактичну медицину, практикувалися у стрільбі. Тому одразу зорієнтувалися, наклали турнікети, обробили рани і передали на евакуацію. Чесно, було страшно, але ти розумієш, що якщо ти зараз розгубишся – людина просто помре. Шестеро людей – це просто кошмар. І всі наші машини, що стояли на території, були потрощені.
Про сам підвал, в якому розташовувався наш штаб – це приміщення з трьох кімнат, зі стелі стирчить арматура, я казала, що якщо нас накриють, будемо їжачками. З цих трьох приміщень одне було робоче, при вході, а дві інші кімнати – спальні, в яких кішки, мишки, клопи…
- А як жіноча натура з клопами, мишками?
- Звикаєш до всього.
- А страшно було? Не шкодуєте, що пішли воювати?
- Через мишей та клопів – ні. Наш штаб складався, звісно, здебільшого з чоловіків, нас (дівчат – ред.) було двоє та десь 20 чоловіків. Чоловіки намагалися оберігати нас, але ми абсолютно не відчували ґендерної різниці. Фізіологія? Так, це все, чим ми відрізнялися. Але повірте, за тих умов воно все стирається.
До району, де був штаб дуже часто заходили ДРГ, і ми могли ніч не спати, по команді вдягали повне спорядження і займали визначені командиром позиції. Як правило, за командою "зайняти оборону", всі вже знають, де вони повинні перебувати, ми з дівчиною знаходилися в штабі, тобто у підвалі, разом зі зв’язківцем. Це єдина відмінність і те, як вони нас хоч трохи оберігали. Але якщо прямий приліт по штабу, то все. І ми в цьому переконалися, коли за два тижні після виходу комбата із офіцерами, які перебували на той момент з ним, з Бахмута в Часів Яр, було пряме влучення в будівлю і все – нашого підвалу немає. Ми дивилися фотографії – просто жах.
І відповідаючи на ваше запитання, я жодної хвилини не пошкодувала, що пішла воювати. Мабуть, зараз відчуваю жаль, що пішла з армії, але я все ж таки виходила з того, що колеги-судді обрали мене, довірили мені посаду члена ВРП, і я потрібна на "тому фронті".
Наш комбат після тяжкого поранення, за два з половиною місяці, не долікувавшись, повернувся в батальйон, незважаючи на те, що з такими пораненням люди отримують групу інвалідності і звільняються з армії. Він повернувся в стрій. Для мене він завжди буде Героєм!
- Контраст між армією та цивільним життям – він величезний?
- Так, але я вам хочу сказати, в армії теж не все так добре. І людське нутро…
- Чорно та біле? Стріляти так стріляти?
- Там ворог, його треба вбити. Є нюанси, є складнощі, є командування, яке дотепер живе совдепівськими принципами, і це важко. Я з дитинства у військовому середовищі, батько офіцер, чоловік офіцер, син офіцер, я не з чуток знаю, що це таке.
- Я розумію, що мирний Київ і Бахмут, що палає, це навіть не два різні полюси…
- Ось і порівнюю…
Чоловік зараз у Херсоні, а син 6 місяців був у Запорізькій області на нулі, під танковими і авіаційними обстрілами. 15 липня цього року було весілля сина – це була просто вечеря, бо не час гучно святкувати весілля. Він запросив своїх колег, ми не збирали ні родичів, нікого. 15-го було весілля, а 17-го я пішла до Бахмута – це була друга ротація. Ніхто не знав – ні чоловік, ні син.
Чоловік, щоправда, відчув з того, що я собаку відвезла свекрусі. Ще колеги купили мені новий бронік, каску. Запитав чи не хочу я йому чогось сказати… Кажу – тут така справа. А він лише запитав – коли? Відповіла, що у понеділок (розмова була у суботу – ред.). А синові повідомили 16 липня, у неділю.
У сина тоді було 10 днів відпустки, потім знову на фронт. Дружина його залишилася, і ось 2 листопада у нас народилася онучка.
- Ви були у Херсоні після деокупації?
- Тричі я була у Херсоні. Наша квартира замінована. 5 травня минулого року туди прийшли таки фсбшники. Ми очікували, що так буде, тому що вони почали ходити по квартирах з березня – всі адреси, "явки та паролі" були здані, це ясна річ. Вони зайшли до квартири, що вони там робили я не знаю, більше 40 хвилин пробули, навіщось плінтуса з лиштвою відірвали. І чому я роблю такий висновок, що замінували, бо я попросила сусідку зайти та подивитися, що вони там зробили, а один із них не радив їй туди заходити. Незважаючи на те, що чоловік у Херсоні, він поки до квартири зі спеціалістами не заходить, немає часу та і проблематично це зробити під постійними обстрілами, і в багатоквартирному будинку.
- А чому вирішили вдруге повернутися в Бахмут?
- Ну не повернутись, а піти з батальйоном. Я ж ще служила, був бойовий наказ, хоча комбат все ж таки запитав, чи піду я з батальйоном. Я йому сказала, що я ж там вам потрібна, він відповів, що так.
Я ж на той час "розривалася" між службою і роботою у ВРП. Дякую командуванню, що вони з розумінням віднеслися до тієї ситуації і за моїми рапортами дозволяли виїжджати на засідання ВРП раз на тиждень, однак після засідань я поверталася у батальйон, бо ж ніхто мене не звільняв від виконання обов’язків.
У квітні, коли батальйон йшов на другу ротацію, Бахмута вже не було як міста. Перший раз я ще бачила місто, були ще мешканці, працювали магазини. Перша ротація – це, зазвичай, були позиційні бої, друга – міські бої, це набагато важче, втрат більше….
"Перший" Бахмут ще запам’ятався тим, що приходили місцеві, просили гроші, попити, покурити і за 10 хв "прильоти". Бували такі дні, що вийти на вулицю з підвалу не було можливості, настільки щільні були обстріли.
- Якими були ваші обов’язки?
- Я обіймала посаду начальника цивільно-військового співробітництва, спочатку була т.в.о, а після присвоєння офіцерського звання була вже без приставки т.в.о, а ще тимчасово виконувала обов’язки юриста батальйону.
Цивільно-військове співробітництво – це співпраця з органами влади, з цивільним населенням – з’ясування їхні проблеми, потреби, евакуація. У зоні бойових дій моїм основним завданням була робота щодо загиблих і зниклих безвісти. Тобто повністю все оформлення документів, первинний огляд тіл.
У Костянтинівці був пункт, куди звозили всі тіла, які спромоглися вивезти з Бахмута. Туди з’їздилися ЦВСники всіх підрозділів, що в той час перебували в цій бойовій зоні. Це був як розподільчий пункт, там у мішках на підлозі лежали тіла загиблих. Ти підходиш до тіла, дістаєш із кишень усе, на нього викладаєш, фотографуєш, підписуєш документи і його відвозять до Дніпра в морг. І потім розпочинається оформлення документів. Якщо це загиблий – повідомлення в РТЦК, тому що я не маю права безпосередньо спілкуватися з родичами щодо загиблого або зниклого безвісти. Якщо зниклий безвісти – знову ж таки повідомлення в РТЦК і до поліції, вони відкривають кримінальне провадження, проводиться службове розслідування, ми чекаємо поки хлопці з позиції повернуться до розташування, збираємо в них інформацію, хто що бачив.
- Робота слідчого?
- Можна і так сказати. Береш у них свідчення: запитуєш що бачив, чи бачив, що мертвий чи не мертвий, і це все описуєш. Найскладніше – це спілкування з рідними. Тому що коли вони отримують повідомлення РТЦК про загибель близького – природно вони починають дзвонити в батальйон. Спеціально для спілкування з рідними загиблих або зниклих, я купила мобільний телефон, це був телефон "гарячої лінії". Зрозуміло, що рідні намагалися дізнатися як можна більше про обставини, про те, що ми робимо, якщо це стосувалося зниклого безвісті. Нерідко люди були розлючені. Я намагалася якимось чином знизити цей "градус", і в цьому, мабуть, мені допомогло те, що я суддя і щодня у процесах були різні люди, а справжній суддя – це гарний психолог. Ти дивишся і вже думаєш, як керувати цим процесом. А коли людина цивільна приходить до суду, особливо вперше, і коли вона щодня чує, що судді погані, судді хабарники і все продано, настрій у неї відповідний. Тому намагалася це згладити. І це в принципі допомагало у спілкуванні із родичами.
Найважче було, це коли ти знаєш, тобі вже сказали, ти провела службове розслідування, що його вже немає – просто тіло не можна дістати, бо можуть через це загинути ще 5-6 військових… Дуже багато хлопців, які й досі там…
- Як справлялися з цим психологічно? Чи є якісь методи?
- Немає жодних методів, там нема коли думати про методи. Це все-таки характер і, коли ти перебуваєш там, ти акумулюєш усі сили. Якщо людина сильна – вона сама собі дає установку, що ти в цих умовах і це потрібно пережити. Якщо постійно копатися в собі – толку не буде, можна збожеволіти. Це те, чим відрізняється професійний військовий від цивільної людини. Чоловікам було тяжко, я спостерігала за ними у штабі. Уявіть, 24/7 замкнутий простір, 3 на 2 метри. І коли ти спостерігаєш як здоровий мужик, дорослий, починає туди-сюди ходити – це важко, тому починаєш просто вмикатися і з ним розмовляти. При чому ж я не професійний психолог і сама в таких же умовах. Доводилося їх просто виводити із цього стану. Плюс постійно думаєш, що з чоловіком, що із сином. Особливо дитина… Це тяжко.
- І при цьому ви бачили ще багато загиблих молодих хлопців…
- Так. Був хлопчина, який перед виходом встиг одружитися, дитині був місяць. І ось він лежить, молодший за мого сина. Дивишся... Він лежить у тому вигляді, як його евакуювали з позицій….
Загиблі не сняться, чесно скажу. Все ж таки дві ротації і, на жаль, звикаєш до цього і психологічно налаштовуєшся на те, що потрібно абстрагуватися. Жаль, агресія – це не передати. Коли дивишся – лежить хлопчина без голови, кістки стирчать – це страшно. І відчуття того, що хлопці на своїй землі захищають свою країну від якихось виродків, які прийшли не зрозуміло навіщо, з якою метою, для чого, в голові досі не вкладається, незважаючи на те, що я бачила. Як таке може бути у 21 столітті?
- Моя думка - хочу знати вашу: суспільство дуже розжарене і розділене. І дуже складно зібрати цей пазл. Те, що закидується в інформаційний простір – чомусь одразу зростає і починає жити. І не завжди реальність збігається з тим, що нам подають. Це стосується й колаборантів – чомусь не завжди видно справжніх зрадників.
- Не хочуть бачити. Ось зараз чоловік у Херсоні займається саме цим напрямком, серед місцевих жителів їх дуже багато. У мене не вкладається в голові – як коли ти місцевий, як можна зрадити, корегувати вогонь по своїх, у своєму ж будинку? Але завжди знайдуться ті, хто за якісь 3 копійки будуть зраджувати.
Але при цьому слід віддати належне Херсону. Я ніколи не думала, що його мешканці так стануть за Україну. Це при тому, що Херсон завжди вважався містом військових пенсіонерів, а як правило, це радянські пенсіонери з дещицею ностальгії за СРСР.
Наведу приклад, батьки однокласника мого сина, вони з Донецької області, родичі в Росії – росіяни. Всі були за Росію, а з початком війни, після того, як були змушені покинути свою домівку в Херсоні, проти Росії категорично. Вони почали спілкуватися українською мовою, писати, мене вітають українською.
До того як стати суддею я працювала в органах юстиції – з 2000 по 2009 рік, а за рік до призначення на посаду судді я обіймала посаду начальника виконавчої служби області. Розумієте моє коло спілкування? Це вся владна верхівка Херсонської області, і, на жаль, коли читаєш прізвища зрадників – просто боляче.
- Зараз у суспільстві активно обговорюють питання мобілізації та ротації. Ротація потрібна? Як її провести?
- Однозначно потрібна. Справедливо її провести. Зараз пропонують прописати, я не знаю внесли цей законопроект чи ні, ротацію через 90 днів, і я цю ідею підтримую. Знаєте, що найголовніше для тих хто там? Розуміння того, коли назад. І це знову ж таки психологія. Ми їхали до зони бойових дій, і ми не знали на скільки. У нас бойове розпорядження було з такого-то числа і до "нескінченності". Через це, через цю невизначеність у нас потім, на жаль, у батальйоні, розпочалися великі проблеми.
- Як організувати?
- Ну от, дивіться, у нас бригада, я не можу називати точну кількість, але, наприклад, у ній 10 батальйонів, тобто йде перший батальйон – 90 днів, після – другий. Я знаю, що я йду на 90 днів, я пішла 1-го числа та 1-го через 90 днів я повернуся. Або не повернуся.
- Це ми говоримо про ротацію на передову. Я говорю про мобілізацію взагалі. У нас не вистачає хлопців, як достукатися?
- Достукатися, щоб люди пішли? Хто піде? Враховуючи скільки негативу зараз про те, як нас зраджують, кидають….
- Питання в іншому – ми вакансії на сайтах з пошуку роботи розміщуємо, а люди втомилися. Контрпропаганда має бути?
- Почнемо спочатку. Армію вбили. Давайте скажемо чесно – армія має бути професійною, воювати мають професіонали. Мені подобається модель Ізраїлю, що військову підготовку мають пройти усі. Кожен має вміти захистити свою країну, родину, себе. Людину потрібно навчити воювати і виживати в таких умовах. Якщо б у нас було так – смертей було б менше.
- Але прямо зараз це зробити не реально.
- Зробити модель Ізраїлю – ні, а навчати можна завжди, було б бажання обох сторін…. Сьогодні дуже багато негатива, люди просто бояться і просто перестають прагнути йти захищати свою землю. Чи багато ви бачили позитивних відео? Яка робота проводиться для того, щоб у людей виникало бажання, навіть не бажання, а розуміння того, що потрібно захищати свою країну, бо ворог завтра буде у твоїй домівці?
Я, коли була в Одесі, з колегами ходила до "Аркадії", я у формі була, то від мене кидалися. Я дивлюся на це все і розумію – скільки батальйонів можна набрати, не рот – батальйонів. У мене таке відчуття, що скоро в армії дівчат буде більше. Дівчата психологічно сильніші. Все-таки природою, мабуть, закладено, адже материнство – це біль.
- І як після цього всього повернутися? Коли ви вирішили піти у ВРП і чому?
- Думки, скажу чесно, ніколи не було, що я можу брати участь у такому конкурсі – Херсон, перша інстанція, та потрапити до ВРП… Взагалі ніколи не думала. Рік не працювала ВРП і тут навесні 2022 року оголошують конкурс під час війни, перша думка була – треба спробувати. Однак ми дізнаємося, що батальйон йде в Бахмут (17 липня ми вже пішли), тому я відкинула цю думку, оскільки необхідно було подавати купу документів, пройти співбесіду. Вирішила, що не буду. Потім зателефонував мій колега по херсонському суду, ми розмовляли, і він запитав, чи не хочу я спробувати взяти участь у конкурсі до ВРП. Сказала, що думка була, але зараз не на часі. Але він наполіг на тому, щоб я спробувала. Сказала, що подумаю, і що для того, аби ухвалити остаточне рішення, мені це потрібно узгодити з комбатом, тому що я людина військова і не можу зробити крок вліво, крок вправо без його дозволу. Я розумію це з дитинства – командир, наказ, виконання наказу.
Підійшла до комбата, пояснила ситуацію, що є можливість спробувати стати членом Вищої ради правосуддя, але вагаюсь, бо не на часі. Дякую йому, він підтримав мене і не просто дозволив зайнятися цим питанням, а наполіг на цьому. Звісно, і чоловік з сином підтримали мене.
- А документи, коли із Херсона виїжджали, ви з собою взяли? Часто чуємо про проблеми із документами у тих, хто виїжджав, евакуювався.
- Я документи вивезла свої, плюс їдучи з Херсона, вивезла всі особові справи суддів мого суду. Місяці зо два до війни наполягла зібрати всі особові справи, спакувати і визначити того, хто буде їх вивозити у випадку необхідності. Колега, що мав вивозити наші особові справи, на момент початку війни був у відпустці, тому, звісно, не зміг їх вивезти. Я вирішила забрати їх, повідомила про це голову суду. Вивезла їх у Вінницьку область та сховала у підвалі, у мішках, а колезі скинула фото та мітку де це. Потім написала голові Верховного суду, що маю особові справи, і що я в армії, і сьогодні-завтра можу вирушити до зони бойових дій. Запитала, куди мені їх передати? Він сказав куди, я їх передала.
- Чи відчуваєте ви, що ВРП боїться ухвалювати дисциплінарні рішення щодо суддів Верховного суду?
- Дивіться, нам у спадок передали майже 13 тисяч скарг, які ми маємо розглянути. Нас 17 зараз, але голова ВРП та голова Верховного суду не беруть участі у розподілі скарг. Тобто нас 15 осіб на 13 тисяч скарг, які вже є, і щодня нам заходить щонайменше 50 скарг.
Скажу чесно, у діючих членів ВРП страху нема при ухваленні рішень. Як би був цей страх, то голову Верховного Суду не арештували б, погодьтесь.
- Коли його спіймали з грошима… та істину встановить суд – але оскільки це було на хайпі негативу – тут було одне питання: якщо ВРП не дозволить його арешт, то розділить із ним хвилю негативу.
- Зі 100% впевненістю можу сказати, що діючий склад ВРП не зважає на прізвища, є закон і ми його виконуємо.
- Я говорю про цехову солідарність.
- А я вам серйозно кажу, я впевнена, а інакше б я не говорила.
- Як ви вважаєте, чи потрібен поліграф?
- На законодавчому рівні він у нас не узаконений. Він може бути допоміжним інструментом, і то у виняткових випадках. Я думаю, що людина, до якої є такі питання, що вона змушена піти на поліграф, до ВРП не дійде. У законі ж прописано як – що ВРП ухвалює рішення, чи потрібно відправити кандидата на поліграф.
А для чого тоді ВККС, яка надсилає матеріали до ВРП після перевірки кандидата, яка вже ставить остаточну крапку перед тим, як подати документи Президентові?
- Є ж законодавча норма, яка дає право Верховному суду скасовувати рішення ВРП. Як часто скасовують рішення, чи у вашій практиці були такі випадки?
- Були, і не один. Звісно, скасовували рішення, переглядали. Після рішення Великої Палати Верховного Суду ми повертаємось на стадію розгляду матеріалів, знову надаємо оцінку.
- Імідж судді. Що потрібно зробити, аби змінити ставлення суспільства? Щоб на кожного суддю не виливався одразу ушат нечистот, а потім уже думали, що може він не такий поганий як інші. Як це змінити?
- Ви ж розумієте – якщо щодня тобі говорити, що ти дурень – ти повіриш. А коли по радіо, ТБ, в інтернеті нескінченно звучить, що судді погані, хабарники, то людина, яка ніколи в житті не була в суді, у це вірить.
Ми в херсонському суді раз на пів року проводили опитування відвідувачів, саме тих, хто безпосередньо бере участь у процесі. Це і суб'єкти владних повноважень, і звичайні громадяни. Я вам хочу сказати, що у більш ніж 80% була довіра до суду. Це серед тих, хто задіяний в процесі.
А ось як проводять опитування і кажуть, що низька довіра до суду, суддів, судової влади? Їх проводять, я так розумію, серед усіх громадян, серед тих, хто не знає, лише чув.
Що я маю зробити для того, щоб про мене не думали, що я хабарник? Вийти із плакатом на вулицю?
У мене на одному інтерв'ю запитали, що ви можете сказати про кейс Князєва. Я сказала чесно – як судді мені соромно, як військовій – я ще на той час була у формі – мені прикро. Незважаючи на те, що він дуже допомагав армії.
І я думаю, що вам відомо, як допомагають судді фронту… Скільки б я не зверталася до суддів, до мого одеського суду, до якого мене було відряджено з Херсона, ВРП – мені жодного разу не відмовили. І скільки я вклала своїх грошей на перших етапах.
- Збори через суддів йшли легше?
- І досі йдуть. Наприклад, є суддя, яка купує снайперські гвинтівки. І машини купують.
Другий Бахмут – у нас було багато хлопців із акубаротравмою (контузія). Їх не беруть до лікарень, бо вони забиті іншими пораненими з осколковими та кульовими пораненнями. І ці хлопці були з нами. За протоколом ліки такі не дають, якими лікується акубаротравма. І ось від медика дізналася які ліки потрібні. Кілька разів сама купувала, але хлопців, яким вони були необхідні, ставало дедалі більше. Взяла у медика повний список, що потрібно, і звернулася до колег у ВРП – надіслали за переліком все ящиками. Все, що було потрібно – без питань.
А нещодавно комбат дзвонить і просить – Василівно, допоможи з папером. Звичайний офісний папір потрібний. Адже в нас паперова армія. Як каже мій комбат – якщо пряме влучення, то ще тижнів зо два буде папір падати з неба. Знову ж таки прохання до членів ВРП – все зібрали, купили, завезла папір своїм хлопцям. І ось так досі допомагаю. Якщо невеликі суми, то оплачую сама, якщо щось серйозне – звертаюсь до колег.
- Якою має бути в ідеалі судова реформа в Україні? Що потрібно зробити?
- Чітке законодавство. Для цього ми маємо законодавчий орган – парламент, який має ухвалити один раз закон. В Америці Конституція якого року? Країна процвітає, а в нас постійно закони змінюють. У нас іноді буває абсурдна ситуація, що до одного закону вносять поправку, а до іншого паралельно не вносять, і вони один з одним не узгоджуються.
- Судова система найкорумпованіша з усіх на сьогодні?
- Я б не сказала, не лідирує.
- А хто лідирує?
- Сьогодні? Подивіться на військкомів.
Не можна взяти систему і сказати, що на 100% вона погана, і судді не на 100% погані, але, на жаль, трапляється і ВРП в законний спосіб реагує на це.
Повертаючись до мобілізації. Перший місяць, навіть перші пів року, це був такий підйом… І зараз… А подивіться скільки адвокатів, які чому вчать зараз?
- Як уникнути мобілізації.
- А коли адвокат наприкінці кожного посту у соціальних мережах пише "вірю у ЗСУ", а пост про те, як уникнути мобілізації? У кожного ж має бути усвідомлення того, що буде завтра!
- А як щодо ініціативи із засудженими?
- Я якось не замислювалася над цим питанням, але чому б і ні. Є багато хлопців, у яких ось так сталося в житті. Я не говорю про тяжкі злочини. Але скільки фахівців – ті ж айтішники. Скільки корисного може зробити. Я все ж таки вважаю, що коли засуджений виявляє бажання піти в армію – правильно буде якщо з ним попрацює психолог і зрозуміє його мету.
Підхід має бути індивідуальний, до кожної людини. Спочатку треба зрозуміти його мотивацію – для чого він це хоче, у нього реальні наміри чи це для того, щоб просто вийти зі своєї "зони комфорту", де він зараз перебуває. Я вважаю, що потрібно звільняти тих, хто є реально мотивованим.
- А якщо індивідуальний підхід – як тоді це прописати в законодавстві, щоб це було в правовому полі?
- По-перше, якщо буде індивідуальний підхід і працюватимуть психологи, і будуть висновки, що не можна звільняти – він і залишається там, де він є. Вбивства теж різні бувають. Це можна прописати у законі. Тож чому ні? Але не на м'ясо, як у російській армії.
Хлопці наші розповідали, як працювали росіяни в Бахмуті під час міських боїв. У них (росіян – ред.) 3 групи. Одна група називається "несуни", у них немає нічого, навіть броників. Вони підносять боєкомплект, ходять туди-сюди. Друга група – вимотує пацанів, а спробуй 24 на 7 не спати – це неможливо. А третя група – бойовики – коли ніч, вони свіжі йдуть, а за ними несуть БК, вони йдуть на знищення.
- Що найстрашніше було на фронті?
- Найстрашніше – втратити відчуття самозбереження. Якщо звикаєш – це смерть. Багато наших хлопців гинули через те, що втрачали це відчуття самозбереження і виходили з бліндажів без броні, без шоломів. Навіть син розповідав – вони виїжджають на нуль, у всьому, що можна було на себе вдягнути, а хлопці там ходять у футболках. І ось той, хто міг би бути 300 – стає 200. На жаль, і у нас такі пацани були. Виходили просто з бліндажу, і тут приліт. Ти був би без руки чи ноги, але живий, тебе витягли б, бо евакуація налагоджена, а так смерть.
На жаль, звикаєш до цих обстрілів. Що написано на роду, так воно і буде, і у кожного свій шлях, який він має пройти. Але багато дурних смертей, яких могло б не бути, попри те, що там відміряно.
- Третій раз повертатися не будете?
- У липні я звільнилася з армії, я офіцер запасу, якщо буде зовсім край – піду не замислюючись. Хоча я розумію – у нас наразі з 21 члена згідно закону – лише 17 осіб у ВРП і це критично.
- У вашому житті великий простір займає градація сірого? Тобто тут чорне, тут біле, а тут сіра смуга?
- Я над цим не замислююсь, чесно. Напевно, раніше, незважаючи на характер, я не була настільки категорична. Після війни та двох Бахмутів…
- Тобто вона скоротилася?
- Відчуваю… сірого немає. Без півтонів. Біле та чорне. І скажемо так – ось це почуття справедливості… я дивлюся на всі іншими очима і не можу інакше.
- Якщо подарують золоту рибку та лише одне бажання?
- Тільки Перемога.
Автор: Лілія Подоляк, УНН
Тэги: