Марина Поліщук
Звичайна родина виїхала з Нової Каховки до вільної України. Та робили вони це по черзі, кожен по-своєму, зі своїми емоціями та з власних причин. Три розповіді від першої особи та три різні погляди на порятунок своєї родини – у матеріалі Novakahovka.city.
Виїзд перший: «У сірій зоні без коліс і запаски»
АНТОНІНА, прожила 3 місяці в окупації. Випускниця новокаховського ліцею (школи) 2023 року.
– Війна мене застала тоді, коли я навчалася в 10 класі. Через вибухи зранку 24-го я прокинулася та злякалася, бо не розуміла що відбувається. Перші три дні були самі лячні, бо нічого не зрозуміло. Великі черги в магазинах та банкоматах, у людей паніка, вони почали виїжджати з міста. Ми ж із сім’єю вирішили, що будемо залишатися.
Були дивні відчуття, і з кожним днем ставало все страшніше. Більш за все я була стурбована тим, що знаходилася фактично в неволі. Начебто Нова Каховка – твій рідний дім, близькі тут, поруч, але часто виникало почуття, що ти просто можеш не прокинутися зранку. Вибухи, постріли – і ти не розумієш, чи то ракета летить або просто вітер подув. Дивним було й те, коли ти приходиш в магазин, а на полицях пусто. Раніше ж там лежали улюблені солодощі – то тепер пустка. Мені здавалося, що я збожеволію.
Російська техніка на Дніпровському проспекті в Новій Каховці. Березень, 2022 р. Фото з архіву NovaKahovka.City
Тому через 2 місяці окупації я вирішила виїжджати. Я виїхала з бабусею. Хвилювалася дуже, адже було багато випадків, коли обстрілювали машини або просто забирали коштовні речі. Але, незважаючи на страх, ми виїхали. Їхали в напрямку Баштанки Миколаївської області. Добралися більш-менш нормально, та коли перетнули сіру зону, у нас пробило колесо: поміняли запаску, їхали хвилини дві – і запаску теж пробило. Зв’язок погано працював, тож ми просто чекали на допомогу. Добре, що ми їхали не самі (зі знайомими), тож після купи дзвінків з усіх наших телефонів ми нарешті додзвонилися на гарячу лінію: до нас приїхали військові та замінили колесо. Дуже вдячна, що вони пішли на такий ризик.
Тепер, коли вже більше року моє місто в окупації, я навчаюся дистанційно. Якщо чесно, то важко, треба себе змушувати заходити на конференції. Але це дуже мені допомогло із самодисципліною. Роблю собі графік та притримуюся його.
Щодо вступу до вишу, то я би хотіла отримати державну квоту. Оскільки мені довелося виїхати зі свого рідного міста, то це було б допомогою у фінансовому плані. Плюс: я все-таки не маю потрібного рівня підготовки до іспитів, який могла б отримати при очному навчанні у своїй рідній школі.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми маємо це робити заради відбудови та розквіту України». Шлях дітей Херсонщини до вищої освіти в умовах війни
Виїзд другий: «Коли дісталися українського блокпосту – більшість людей плакало»
АНАСТАСІЯ, прожила пів року в окупації. Випускниця вишу, а станом на початок масштабної війни – студентка.
– Вибухи 24 лютого я зустріла в ліжку. Жила разом із хлопцем на квартирі, 10 хвилин пішки від батьківської хати: моя сестра тоді збиралася до школи, це був перший навчальний день після карантину.
Звісно, після вибухів о 5 ранку всі прокинулися – і ніхто вже далі спати не лягав. Після сніданку я пішла до мами: так дивно було йти ті 10 хвилин і дивитися на теплий ранок та переляканих людей. Усі ми знаємо, що о 10 ранку ворожа техніка вже була в місті.
Перший місць ми намагалися не виходити з дому. Життя в окупації можна поділити на 3 частини. Перші 2 місяці: страшно, звикаєш до вильотів, звикаєш до облич цих істот, будуєш всередині фантомне відчуття безпеки.
Другі 2 місяці: уже під звук «бабах» прибираєш в садку листя, спокійно ходиш на пошуки їжі, думаєш про роботу, навчання. Я сприймала як квест тодішнє життя. Пам’ятаю ранок іспиту, а в нас немає ані інтернету, ані зв’язку. Не з’явитися на парі варіанту немає, бо в мене «автомат» (автоматичне зарахування викладачем заліку студента, — прим. ред.). Або з’являєшся, або пишеш потім. То я «осідлала залізного коня» – тоді всі боялися їздити на машинах, бо могли відібрати, а власник велосипеду відчував себе дуже комфортно. Під час поїздки ранковим містом навмання зрештою я змогла знайти зв’язок.
Треті 2 місяці: літо. Звикли всі, і навіть трохи розслабилися. Неприємно було бачити істот з автоматами, які ходили по базарчику вибирали собі кріп, сонцезахисні окуляри та були в пошуках українських продуктів. Бо ті, що привозили з Криму, навіть ці істоти не хотіли їсти.
Після початку прильотів знову з’явився страх, та відчуття ізольованості дуже сильно з’їдало. Особисто я розуміла, що ближче до осені потрібно їхати на підконтрольну територію, отримувати диплом, працювати та заново соціалізуватися.
Черга машин у Василівці влітку 2022 року. Фото з архіву NovaKahovka.City
Я виїжджала з незнайомими людьми. Дочка маминої знайомої та їхній сусід їхали на підконтрольну територію через Василівку на машині. Боже, як я з ними споріднилася за 5 днів у черзі! Найприємніший спогад: коли ми втрьох слухали медитацію під запуски ракет у полі. Найнеприємніший – дивитися на молодих мамусь з немовлятами, які вкривалися тканиною від палкого сонця в автобусі. Але ті 5 днів вартували відчуття свободи. Коли ми під’їхали до посту з українськими воїнами, більшість людей плакало. Чесно кажучи, повітря було іншим. Це відчувалося.
Після цього настав період адаптації до вільного життя. Постійний зв’язок, можливість сплатити картою, купити собі смачну їжу – навіть це викликало в нас неймовірний захват.
Виїзд третій: «Живеш, наче кріт у норі: по місту не ходиш»
ВІТАЛІНА, мати дівчат, прожила в окупації 8 місяців:
– Я – жителька Нової Каховки з 2000 року. І з того часу дуже полюбила це чудово місто.
Війна застала мене вдома. Тож коли о 5 ранку я почула вибух, то зрозуміла, що війна почалася – та сама, в яку я не хотіла вірити. Страх, невідомість, розгубленість, надія та віра, що зараз усе закінчиться. За 2-3 тижні щось вирішиться. Але все йшло зовсім не так, як я собі захотіла.
Життя мене викинуло в 1990-ті: величезні черги в магазинах, олія, борошно в дефіциті, а цукор 95 грн. Мої доньки тим часом сидять удома, боязко відпускати їх самих навіть до магазину.
Таким були черги до магазинів і аптек у Новій Каховці. Літо 2022 р. Фото з архіву NovaKahovka.City
Минув лютий, березень, вже і квітень почався. З’явилася можливість виїжджати своїм транспортом, молодша донька з моєю мамою та знайомими поїхали. Я дуже хвилювалася і чекала від них дзвінка. Зранку вони виїхали, і цей день тягнувся, мов ціла вічність. Але нарешті дзвінок: «Усе добре, ми в безпеці». Видих… Я і старша донька залишаємося ще в місті. Як би це банально не звучало, але звикаєш до такого життя.
Настав липень, і старша донька вирішила їхати на підконтрольну територію. Стояли вони 5 днів у полі, 5 днів очікування і безсонних ночей. Бо в русні був наказ – не пускати більше 20-ти машин. Як згадаю свій стан тоді – і все моє тіло здриґається. Донька добралася до Запоріжжя: усе добре.
Я ж залишилася в місті, чекати ЗСУ. Значно почастішали вибухи, спати вночі неможливо. Усі вікна в квартирі забила фанерою. Живеш, наче кріт у норі, по місту не ходиш: тільки до магазину, і то швидко.
Пошкоджений будинок на вулиці Дружби в Новій Каховці. Фото із соцмереж
Вересень. Приліт у чотириповерхівку. Повністю одного прольоту немає. Я приймаю рішення виїжджати. Беру кота, шукаю перевізника й виїжджаю. Мені пощастило, проїхали за день. Вранці виїхали – а ввечері вже в Запоріжжі. Сказати, що був шок – це нічого не сказати. Я наче приїхала з іншої планети: на підконтрольній зовсім інше життя.
Добралася до рідних, потім адаптація в новому місці. Адаптація проходить важко: орендована квартира, тягне додому, тільки одне радує, що всі рідні поруч. І їм велика подяка за підтримку. Звикаєш жити в новому місці, та так страшно через обстріли і тягне додому до рідного міста. Але на підконтрольній краще й безпечніше, ніж на окупованій території. Віра є, що рідне місто буде звільненим від окупантів. Вірю в ЗСУ і вдячна їм за захист. Бо на власні очі бачила, що таке «руський мір».
Дарина Лапіна
