Розповіді жителів деокупованих населених пунктів Херсонщини вражають тим, з якою жорстокістю та свавіллям російські військові та їхні поплічники-сепаратисти з так званих Л/ДНР відносилися до мирного населення на загарбаних ними територіях. Уже задокументовано чимало свідчень про вбивства дорослих та навіть дітей. Убивати, ґвалтувати, знущатися, мародерити – з таким наміром ідуть ці нелюди на нашу землю.
Страшну історію знущання окупанта над літньою жителькою села Миролюбівка Бериславського району опублікувало видання BBC News. Автор репортажу Джеремі Бовен одразу попереджає: «Обережно! Ця частина матеріалу може шокувати». Жінка наважилася розповісти світові про те, як її бив, різав ножем і ґвалтував виродок-сепаратист, який разом із росіянами прийшов у її мирне село. Вона поділилася своїм болем з однією метою – щоб увесь світ знав, якою є армія Росії, щоб це жахіття, яке вона принесла в Україну, якнайшвидше закінчилося.
Далі – фрагмент репортажу журналіста BBC про вчительку з Херсонщини.
ВЧИТЕЛЬКА
Людмила Мимрикова любить своє рідне село. Зараз воно здебільшого зруйноване, але легко уявити, що до війни Миролюбівка була затишною оазою сільськогосподарських угідь біля Херсона. Біля кожного будинку – ділянка. Дикі птахи сидять на штабелях дров, шукаючи в них комах. Качки, кури та гуси бродять по зарослих городах господарів, які втекли кілька місяців тому.
Українські військові, які у вересні відбили село, починаючи наступ на Херсон, зайняли кілька будинків, в яких залишилися цілими стіни та дахи. Один із них – у Людмили, з акуратними рядами фруктових дерев і троянд, які потребують обрізки.
Я зустрівся з нею в безпечнішому місті, майже за дві години їзди, у крихітному будиночку, в який її пустили пожити родичі. Поки її правнук Анатолій, який тільки навчився ходити, грається в сусідній кімнаті, Людмила розповідає мені, як вона хоче повернутися додому. Вона також розповідає про те, як її улюблене село перетворилося на пекло, коли росіяни захопили його в березні, як вона пережила місяці терору, як її били, різали та ґвалтували у власній вітальні.
Людмила – тиха жінка років 75, вдова, яка до виходу на пенсію працювала вчителькою історії, у селі її добре знають. На початку року вона не вірила, що Путін накаже своїм людям напасти на Україну і що це матиме такі жорстокі наслідки.
«Ми вважали їх братнім народом. Я не могла уявити, що вони здатні робити такі речі з людьми».
Росіяни прибули 24 березня. Перші, за словами Людмили, які приїхали через Крим, поводилися добре. На війнах часто солдати на передовій більш дисципліновані, ніж тилові війська, які йдуть за ними.
Найгірше прийшло зі сходу, від бойовиків, вихованих сепаратистськими режимами в Луганську та Донецьку. Вони тероризували село, вимагали горілку та вино, крали машини та пальне, грабували будинки. Вони забирали чоловіків у мішках на голові, катували – принаймні в одному випадку до смерті.
Людмила каже, що російські військові, які й самі були досить страшними, «не вважали ополченців за людей». Ті, хто мали бути союзниками, сварилися, влаштовували п'яні бійки та навіть перестрілки.
Через місяць окупації Людмила мала можливість виїхати з дочкою Ольгою на територію, яку контролювали українці. Але попри благання Ольги, вона відмовилася переїхати в безпечне місце, бо сподівалася зберегти своє майно, а насамперед зібрану нею колекцію документів про історію свого села та родини.
Коли Ольга та її близька подруга, яка жила неподалік, поїхали, Людмила залишилася одна. Жінка була постійно налякана, вона приймала ліки від високого тиску, але знаходила в собі сили пережити довгі, самотні дні. Її собаки гавкали, коли наближалися незнайомці. Це сталося у ніч на 13 липня:
«О пів на одинадцяту я почула дуже гучний стукіт у своє вікно. Моє тіло стиснулося. Хто це міг бути? Моє обличчя, тіло, ноги, руки паралізував страх. Я зачинила всі вікна, але одне з них було ще трохи відчинене. Я побачила крізь нього солдата. Я вагалася, чи пускати його. Чи зможу я його чимось вдарити? Чи зможу я з ним впоратися?
Коли я відчинила двері, він одразу вдарив мене кулаком по обличчю. Вибив мені два зуби й зламав ніс. Я була вся в крові. Він почав бити мене прикладом автомату в груди, по голові. Я не розуміла, що зробила не так.
Він ухопив мене за волосся. На кухні було темно, і він чіплявся за меблі, а потім кинув мене на диван і почав душити. Після цього я два тижні не могла ковтнути води.
Потім він зняв з мене одяг і зґвалтував. Він порізав мені живіт. У мене досі залишилися шрами на животі. Глибокі ще не загоїлися, менші порізи зажили».
Людмила впізнала чоловіка, якому було близько 60 років, від якого тхнуло алкоголем. Він, на її думку, був із сепаратистів. Він уже був у неї вдома, крав дизель, а потім приводив солдатів, які залишалися там, поки вона не вмовила їх піти.
Ґвалтівник вимагав тютюну і бив її автоматом через те, що в неї не було тютюну. Він відкрив вогонь, кулі летіли в усі боки кімнати. Людмила очікувала смерті. Вона думала про свою родину.
«Я попрощалася з дітьми, з онуками, з правнуками, я вже не думала, що залишуся в живих».
Жінка розповідає, що він залишався в будинку до 5:20 наступного ранку. Потім він сказав, що якщо вона розповість про те, що сталося, росіянам, він повернеться, щоб убити її. Вона залишилася в сусідів, пояснивши свої травми тим, що впала в підвал.
По телефону напружений голос Людмили засвідчив доньці Ользі, що сталося щось жахливе. Вона змусила маму розповісти, і для Людмили це зрештою стало полегшенням.
Через чотири дні після зґвалтування вона разом з іншими українцями змогла дістатися до сусіднього міста, усе ще окупованого росіянами, але подалі від її нападника, а звідти їй вдалося перетнути лінію фронту, щоб повернутися до своєї доньки та родини.
Сидячи поруч зі своєю донькою, також удовою, на кухні в чужому будинку, Людмила пояснила, чому хоче розповісти про своє горе. Це був єдиний раз протягом інтерв'ю, яке тривало близько години, коли її очі наповнилися слізьми. У руці вона тримала кулю, яку, за її словами, чоловік випустив перед тим, як вийшов з її будинку.
«Я хочу кричати на весь світ, щоб усе це припинилося, щоб ця кривава війна якомога швидше припинилася. Я хочу, щоб росіяни знали, як їхні чоловіки, їхні сини, їхні батьки катують українців. Чим ми винні? Ми працьовиті, мирні люди, ми нікому не заважаємо».
Я запитав у Людмили, як вона витримала, як змогла пройти крізь це пекло.
«Як витримати? Любов до свого краю, до рідного села, до свого народу. Ми в селі мирні, працьовиті, під час окупації підтримували один одного. Ділилися останнім шматком хліба, люди голодували, ми мололи в кавомолці насіння пшениці, що проросла, пекли коржі, бо не було що їсти».
«Це був жах, це був просто жах. Путіну і росіянам ніколи не буде прощення до кінця світу… за те, що вони зробили з українцями. Не буде прощення», - додала вона.
Тэги: