Євгенія Весна
Російська дезінформація вже давно стала однією з головних зброї Кремля не лише проти України, а й проти її союзників. У Польщі роками поширюються фейки та маніпуляції, покликані посіяти недовіру до українців, загострити історичні суперечки й підірвати підтримку України. Наслідки цієї інформаційної кампанії дедалі частіше виходять за межі інтернету: українці стикаються з хвилею ненависті в соціальних мережах, образами на вулицях, а інколи й із фізичним насильством. Саме тому особисті свідчення людей, які десятиліттями були свідками боротьби України за свободу, сьогодні набувають особливого значення. Польський журналіст та видавець «Tygodnika Podhalańskiego» Юрек Юрецький (Jurek Jurecki) неодноразово працював в Україні – від Помаранчевої революції до Революції Гідності.
У цьому тексті він згадує побачене на Майдані та звертається до польського суспільства із закликом не піддаватися ненависті й не дозволити російській пропаганді зруйнувати солідарність між поляками та українцями.
Українці вже багато років платять високу ціну за прагнення до свободи. Я бачив їхню мужність, біль і солідарність на київському Майдані. Тому сьогодні, коли вони рятуються від війни, ми не маємо права завдавати їм нових кривд.
Коли в листопаді 2004 року в Києві почалася Помаранчева революція, я взяв камеру й поїхав в Україну. За кілька місяців до цього був отруєний Віктор Ющенко, який наважився балотуватися в президенти проти кандидата, якого підтримувала Росія. Коли я пробирався крізь помаранчевий натовп на площі, моя польська мова викликала таку доброзичливість, що люди буквально піднімали мене на руки, аби я зміг дістатися ближче до місця, де з’явився Ющенко. Він вижив, хоча мав померти.
Понад тиждень я стояв на Майдані разом з українцями, які мріяли про свободу. Безпосередньою причиною протестів стала фальсифікація другого туру президентських виборів, після якого офіційно оголосили перемогу проросійського Віктора Януковича над Віктором Ющенком. Центром протестів став київський Майдан Незалежності. Назва революції походила від помаранчевого кольору виборчої кампанії Ющенка.
Протест дав результат: другий тур виборів провели повторно. Переміг Ющенко, який у січні 2005 року вступив на посаду президента. Його понівечене токсинами обличчя та події на Майдані стали символами боротьби за чесні вибори, демократію та європейський курс розвитку України.
Дружба, яка зав’язалася тоді, не дозволила мені залишитися осторонь, коли українці знову, а потім ще раз виходили на Майдан. Я був у Києві й у найтрагічніші моменти.
Революція Гідності
Люди вийшли на вулиці після того, як президент Віктор Янукович відмовився від підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Це викликало хвилю обурення. Особливо гостро відреагувала молодь, яка бачила майбутнє України в європейській інтеграції. Спочатку протести були мирними. Однак жорстокий розгін студентів спецпідрозділами міліції призвів до того, що на вулиці вийшли сотні тисяч людей.
Згодом сутички ставали дедалі запеклішими, зокрема на вулиці Банковій та в центрі Києва. Найтрагічніші події розгорнулися в лютому 2014 року, коли силовики відкрили вогонь по протестувальниках. Тоді здавалося, що страшнішого вже не може статися. Я й досі пам’ятаю свист куль, які вбивали людей, що намагалися захиститися саморобними металевими щитами. У готелі, де я зупинився, облаштували тимчасовий шпиталь. Туди приносили поранених і загиблих. Передати словами те, що тоді відбувалося, майже неможливо. Україна знову страждала.
Тоді загинуло понад сто людей, яких згодом назвали Героями Небесної Сотні. Криваві події призвели до падіння режиму Януковича, а Євромайдан увійшов в історію як Революція Гідності.
Герої не вмирають
Наступні дні, які я провів разом з українцями на Майдані, стали часом прощань із загиблими. Кожного, хто віддав життя, привозили на Майдан і урочисто проводжали в останню путь. Люди плакали й скандували: «Герої не вмирають». Розпач рідних неможливо було передати словами.
Майдан Незалежності. Київ. Лютий 2014 року. Фото: Юрек Юрецький (Jurek Jurecki), Tygodnik Podchalański
Це був ще один період українського болю, джерелом якого стало цілком природне й зрозуміле кожній людині прагнення – жити у власній країні, у свободі та гідності.
Добре пам’ятаю хлопця з Кривого Рогу, який стояв переді мною в касці. Він переконував мене, що Росія ніколи не залишить Україну в спокої і що рано чи пізно українцям доведеться проливати кров у великій війні. Так і сталося.
Доброта, яку я не забув
Я приїжджав до України не лише як журналіст із камерою. Одного разу привіз сюди й свою маму. За 52 роки до цього, рятуючись разом із родиною від більшовиків, вона була змушена залишити в Бережанах, на берегах Золотої Липи, три родинні будинки. Я добре пам’ятаю, з якою щирою доброзичливістю її зустрічали українці. Тоді було пролито чимало сліз зворушення.
За весь час перебування в Україні я жодного разу не почув від когось: «Забирайся до Польщі». Ніколи не стикався тут із подібною зневагою. Навпаки – українці завжди ділилися зі мною тим, що мали. На Майдані мені не потрібно було шукати кафе чи ресторан: на кожному кроці мене пригощали їжею та гарячим чаєм. А коли вдарили сильні морози, хтось подарував мені теплі високі валянки.
Не додаваймо їм ще більше страждань
Хтось сьогодні може запитати: навіщо я це пишу? Кому це потрібно?
Я звертаюся до тих, хто сьогодні в Польщі нападає на українських біженців – словами, образами чи проявами ненависті. Не додаваймо їм ще більше страждань. Вони й без того вже багато років живуть із болем, а тепер змушені рятуватися від війни.
Не залишаймося байдужими, коли стаємо свідками ненависті, спрямованої проти українців. Не мовчімо. Реагуймо.
Нехай українці знають, що ми на їхньому боці й що вони й надалі можуть розраховувати на нашу підтримку.
Автор тексту та фото: Юрек Юрецький (Jurek Jurecki), Tygodnik Podchalański
Марина Поліщук
