«У перші дні війни ми ховалися в лісах за Олешками, потрапили в повне оточення». Історія військового ЗСУ

«У перші дні війни ми ховалися в лісах за Олешками, потрапили в повне оточення». Історія військового ЗСУ

Автор: Ксюша Савоскіна, hromadske.ua 23 Янв. 2023 10:20

«Я не був готовий до такої війни. Телефонував своїм рідним і прощався з ними, бо розумів, що за 5 кілометрів їдуть ворожі танки, які мене просто вб’ють», — розповідає Данило з позивним Сич. Повномасштабну війну він, солдат строкової служби, зустрів на Херсонщині, за 10 кілометрів від окупованого Криму. 

Потім було оточення в Олешках, вихід на Херсон і життя в окупації. Свою історію Данило наважився розповісти лише після звільнення міста, пише hromadske. Далі — його пряма мова.

«По нас почали стріляти з кулемета»

Того дня, 24 лютого, я стояв у наряді. Ми були у військовому містечку недалеко від Криму. Майже під ранок я побачив заграву на горизонті та бомбардування. Повідомив про це чергового, розбудив хлопців. За пів години ми вже знали, що нас обстрілює Російська Федерація. Почалася широкомасштабна війна.

Ми чекали вказівок від вищих командирів, але приблизно до 9 ранку не мали з ними зв'язку. Він зник моментально — не було ні військового, ні звичайного. Ми почали збирати техніку, зброю, укомплектовуватися. Поїхали звідти близько 10 ранку, коли нам подзвонили й сказали, що до нас рухаються десятки одиниць ворожої техніки: танки, ППО, артилерія — повний комплект ішов із Кримського напрямку. 

Військовий ЗСУ Данило з позивним Сич. Усі фото: Михайло Мєщерінов/hromadske

Ми вирушили в бік Херсона, але не доїхали до Антонівського мосту. У нас було декілька батарей — одну росіяни знищили перед Херсоном, друга пішла на інший напрямок, ще одну знищили буквально перед нами. 

Я не був готовий до такої війни, до цього взагалі важко підготуватися. Коли ми їхали в бік Херсона, я дуже панікував. Телефонував мамі, яка була тоді в Маріуполі, і прощався з нею. 

Ми майже доїхали до Антонівського мосту, коли звідти по нас почали стріляти з кулемета. Ми намагалися зв'язатися з керівництвом, аби дізнатися, чи наші військові там, бо не були впевнені, що то росіяни.

Нам сказали, що це українські військові, тож ми маємо ввімкнути аварійки і їхати. А втім, щойно ми під’їхали ближче, по нас почали стріляти з артилерії й танків. На мосту ніхто з моєї батареї не загинув. Нам довелося їхати назад, за Олешки. Ми сховалися в лісах. 

«Не висовуватись і передавати дані про те, скільки їхньої техніки їде»

У лісах ми пробули до 28 лютого. Бачили, як повз нас їдуть колони російської техніки. Вони постійно їздили зі спеціальними антенами, які глушили зв'язок. Все, що ми могли робити тоді, — не висовуватись і передавати дані про те, скільки техніки їде. Її було дуже багато, пам'ятаю, що лише в одній колоні нарахували 700 одиниць. 

Коли ми потрапили в повне оточення, нам довелося розділитися на невеликі групи по 5 людей. Разом зі своєю групою ми вийшли 1 числа (березня — ред.) о 7 ранку на лівий берег Олешок. Я пішов у розвідку. Намагався купити води, але магазини вже не працювали.

Солдат строкової служби Данило з позивним Сич спілкується з журналісткою hromadske

У нас не було ні їжі, ні води, ми сильно замерзли в тих лісах. Єдине, що мали — цивільний одяг. Ми переодягнулися, бо вище керівництво передало нам, що Олешки вже окуповані. Але насправді росіяни оминули їх стороною. Місцева тероборона допомогла нам вибратися в Херсон.

Брудні та голодні, ми близько 16:00 дісталися до Херсона. Спочатку також звернулися в тероборону, але місцевий підполковник виявився колаборантом. Він намагався дізнатися, скільки нас, наші імена та прізвища. Ми не давали цих даних. Вийшли на херсонських волонтерів, які допомогли нам знайти житло та їжу.

Наступного ранку, 2 березня, прокинулися вже в окупації. Не встигли вийти звідти й зробити щось корисне для наших хлопців, які опинилися по той бік берега. 

«Ніхто не здавався, усі були за Україну»

Я пробув в окупації півтора місяця. Допомагав волонтерам і паралельно займався розвідкою по місту, збирав дані та повідомляв нашим спецслужбам. Через товариша передавав інформацію на Миколаїв для артобстрілів росіян. Повідомляв дані тих позицій, які розташовувались у промзонах, аби якнайдалі від будинків цивільних.

Загалом було орієнтовно 15 обстрілів, понад 150 росіян загинули. Волонтери допомагали нашим військовим. Мене дуже тішило, що ніхто не здавався, усі були за Україну.

Зі мною був командир, тож він не міг поїхати раніше, ніж хлопці, які лишилися на тому березі біля Олешок. Насамперед слід було допомогти їм вибратися. Ми були останньою групою, яка виїжджала з Херсонщини. Це було складно зробити, адже під час обстрілів в Олешках я загубив свої документи. Усе, що мав — телефон і військову форму. 

Волонтери посприяли нашому виїзду. Ми допомагали евакуюватися цивільним — і так виїхали самі. Тоді фільтрація ще не була в них налагоджена, тож мене не надто пильно перевіряли — дивилися, чи маю татуювання, просили роздягнутися, але пропустили. Їм не вдалося з'ясувати, що я — український військовий. 

«Мені нема куди їхати, будинок у Маріуполі непридатний для життя»

В Олешках та Херсоні я не замислювався, чи зможу вибратися. Думав лише про те, що можу зробити нині. Було страшно померти, але найперше, про що я думав, — як допомогти військовим ЗСУ з підконтрольної території. Друге — як урятувати маму з Маріуполя. Я не був поруч і не міг їй нічим допомогти. Коли вона із сусідкою вибралася з міста, мені стало легше. Я вже міг більше думати про себе. 

Мама виїхала за кордон, а я прибув у Київ і підписав контракт. Спочатку думав, що зробив свою справу, адже допомагав нашим службам у Херсоні, але хлопці, які зараз на передовій, роблять набагато більше. Крім того, мені нема куди їхати, мій будинок у Маріуполі непридатний для життя. У город влучило три «Гради», мама казала, що дах відірвало, підняло вгору — і він упав назад. Та я такий не один, нас сотні тисяч — тих, хто залишився без дому. Тому я не можу стояти осторонь, я буду воювати далі.

Приєднуйтеся до нас:
Більше матеріалів

Тэги: