Генерал Дмитро Марченко очолював оборону Миколаєва на початку повномасштабного вторгнення, а зараз займається аеророзвідкою. Зізнається, що найважче було на початку березня минулого року. Тими днями російські війська майже взяли Миколаїв у кільце. В інтерв’ю «Главкому» Дмитро Марченко розповів про найбільш зворушливий момент під час облоги Миколаєва, дружбу з Кімом, прокоментував корупційні скандали в Міноборони та розказав, чи бачить себе в політиці.
«З керівництва міста й області не зрадив ніхто»
- Розкажіть про найбільш пам’ятні моменти оборони Миколаєва в перші дні повномасштабної війни.
- Найгарячішою ситуація була на початку березня торік, я вважаю. У той час росіяни намагалися атакувати місто з різних боків танковими колонами. І коли ми зрозуміли, що прорив танків цілком можливий, Віталій Кім (голова Миколаївської ОВА) у Telegram закликав містян виходити на вулиці й готуватися до спротиву.
На кожному перехресті ми насипали купу гумових шин, щоби підпалити їх. На додачу ми мали підготувати пляшки із запалювальною сумішшю. Вдень шини мали постійно диміти, а вночі – освітлювати місто додатково.
На той час нами були сформовані протитанкові групи піхоти. Так само були й протипіхотні підрозділи. Хлопці сиділи в машинах, чекаючи команди висуватися в той чи інший бік міста, аби відбивати ворожі колони. Враховуючи, що загарбники обступили нас зусібіч, встигати треба було всюди. Нам у ті дні не вистачало сил і засобів, щоби перекрити всі напрямки.
Діти з батьками допомагали нам споруджувати барикади із шин, готували всі разом коктейлі Молотова. Це було дивовижне видовище.
Дуже зворушливо було, коли я поїхав оглянути місто, щоби переконатися, що все готове до оборони, і на одному з перехресть побачив худенького маленького хлопчика. Він стояв, тремтячи від страху й холоду. Я запитав у нього, що трапилося, а він мені відповів, що боїться. Його призначили охороняти цей перетин доріг, і він переймався, чи зможе підпалити коктейль Молотова та докинути його до танка.
- Як ви його розрадили?
- Сказав, що йому нічого так хвилюватися, бо все, що потрібно – це запалити оцю ось купу гумових коліс і чимдуж втікати геть. Він тоді полегшено зітхнув та подякував за поради. А я зрозумів, що росіянам нас не взяти. Кожен містянин чинив опір, наскільки дозволяли фізичні можливості. Через це навіть росіяни тоді зрозуміли, що просто так у місто їм не зайти.
- Ви опинилися в Миколаєві 25 лютого, через день після початку повномасштабної війни. Яким перед вашими очима постало місто? І яким був ваш перший наказ як керівника оборони?
- Я прибув у Миколаїв 25-го о четвертій ранку. Того ж дня зустрівся з Віталієм Кімом, ми провели мінінараду, перевірили всі сили та засоби оборони. На жаль, на той час не було ані блокпостів, ані жодних інших подібних споруд.
Просто там, у кабінеті Кіма, ми взяли карту автодоріг, яку поділили на чотири напрями й призначили зону відповідальності для кожного військового підрозділу в місті. Опісля вже почалася справжня робота: будівництво укріпрайонів, блокпостів, риття окопів. Тоді вже приєдналися всі. Військові та цивільні пліч-о-пліч копали рови й траншеї, ми долучили до спорудження рубежів усі наявні в місті екскаватори. Декотрі приватні підприємці надавали нам водіїв із технікою. Ми за два дні побудували таку оборону, що перед нею ворог був безсилий.
Оборонці Миколаєва палили шини, щоби створити димову завісу для ворога. Фото: «Суспільне. Миколаїв»
- У своєму недавньому інтерв’ю ви сказали, що Миколаїв оминула гірка доля Херсона, де колаборантами аж кишіло. А скільки їх було в Миколаєві? І що з ними тепер?
- Я вам скажу, що в Миколаєві колаборантів було не менше. Нам пощастило, що до їхніх лав не доєдналися керівники на місцях. Ніхто з керівництва області чи міста не зрадив. Навпаки, вони підбадьорювали наляканих, заспокоювали, застерігали від втеч. Замість цього краще чинити опір. Оце нас і врятувало.
Треба віддати належне нашим спецслужбам, які дуже добре спрацювали. Наскільки мені було відомо, окупанти заздалегідь створили управлінський кістяк, який повинен був зайняти керівні посади у владі колаборантів. Одним із них став екс-керівник Миколаївської окружної прокуратури (Геннадій Герман, – «Главком»). Наскільки я знаю, його вже навіть засудили за державну зраду (сторона обвинувачення інкримінує Герману роботу на росіян. Слідчі з’ясували, що його дії призвели до влучання ворожого снаряду в тилову казарму в березні минулого року, – «Главком»). Цьому злочинцю росіяни пообіцяли місце очільника обласної прокуратури в обмін на старанну співпрацю.
24 березня минулого року Миколаїв отримав почесну відзнаку «Місто-герой України» за героїзм і звитягу, яку проявили мешканці під час облоги. Фото: Johnnie Zigger
«Шанс узяти південь росіяни проґавили ще минулого березня»
- Скільки миколаївців виїхали з міста з початком повномасштабної війни? Чи повертаються вони тепер?
- Близько 200 тисяч людей поїхали з міста в перші дні вторгнення. Більша частина з них уже повернулася. Навіть додалося 30 тисяч внутрішньо переміщених із Херсона. Місто живе своїм життям, потроху оговтуючись від російського нападу.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Віталій Кім: «Майже 90 відсотків жителів Миколаєва повернулися, також маємо 30 тисяч переселенців з Херсона» (інтерв’ю)
- Коли увесь цей «контрнаступальний хайп» ще тільки зароджувався, ми багато чули про ситуацію на Кінбурнській косі. А коли зможемо говорити вже про її звільнення?
- Я впевнений, що це станеться вже дуже й дуже скоро (посміхається).
- Чи є в росіян плани знову спробувати захопити частину півдня України? І чи стане в них на це сил, за вашими оцінками?
- Ніколи не можна недооцінювати дуже сильного й підступного ворога. Однак скажу, що свій шанс взяти південь росіяни проґавили ще минулого березня. Ми тоді були ще не так сильно готові до оборони, люди були не такі психологічно міцні. Ідучи великими бронетанковими колонами, московити могли би в той період захопити південні регіони.
- Росіяни тримають якусь кількість військ у Придністров’ї. Яка ситуація на кордоні з цим квазіутворенням?
- Росіяни не лише там тримають свої війська, відтягуючи наші резерви на охорону кордонів. Уздовж усього україно-російського кордону розміщені ворожі війська, за якими ми наглядаємо. Але це не завадить нам досягати власних цілей. Ситуація контрольована. І так буде й надалі.
- Розкажіть про свою поїздку до окупованого Криму в березні 2014 року. Вам не було тоді страшно?
- Відверто кажучи, уперше було не дуже страшно (перший «кримський рейд» Дмитра Марченка відбувся 4 березня на цивільній автівці, за словами генерала, – «Главком»). Лячно було вже коли їхав удруге, 8 березня. Тоді я вже бачив колони військової російської техніки, «зелених чоловічків»…
Уже 8 березня, під час другого рейду, моя 79 окрема десантно-штурмова бригада мала висунутися в бік Джанкоя, щоби взяти тамтешнє летовище під контроль і обладнати оборонні позиції. Так ми могли би забезпечити безперешкодне приземлення нашим військово-транспортним літакам з особовим складом на борту й дещо придушити активність російських військ.
Мене викликав до себе мій тодішній командир Валерій Курач і сказав, що планується висування ротної тактичної групи в зазначеному напрямку. Ми мали розвідати місцевість довкола Джанкоя та в самому місті. Тому вперше я поїхав, щоби дізнатися, як потайки проїхати до аеропорту Джанкоя.
Під час другої моєї поїздки наша колона рухалася заданим маршрутом. Допоки не наткнувся на велику кількість російських військ, які вже на нас чатували. Пішовши до кінця, ми могли би всім складом залишитися лежати мертвими на кільцевій (тому наші військові повернули назад, – «Главком»).
Тоді, як і під час першої моєї поїздки, на блокпостах було вкрай мало солдатів ворога. Не думаю, що вони могли би нас зупинити, якби ми вже тоді їхали колонами.
«Поки війна – жодних політичних амбіцій»
- А що вас пов’язує з Віталієм Кімом? Це лише особисті стосунки, чи є якісь спільні політичні плани?
- Та ну. Ніяких спільних політичних проєктів чи планів на майбутнє немає. Ви розумієте, ми з ним опинилися один біля одного в найскладніші для Миколаєва часи. Були такі моменти, коли, відверто кажучи, ми розуміли, що маємо взяти до рук зброю і виходити на вуличні бої, у ході яких загинемо, скоріш за все. Тому наші стосунки можна радше назвати дружбою. У нас нема відносин формату підлеглий-керівник, ми не залежимо один від одного. Але нас згуртувала військова ситуація.
У мене все просто: я військова людина, і поки йде війна, жодних політичних планів чи амбіцій у мене бути не може.
Очільник Миколаївської ОВА Віталій Кім та генерал Дмитро Марченко здружилися під час оборони Миколаєва. Фото: Svidok.info
- От ви згадували, що за потреби були готові прийняти вуличний бій. У будівлі Миколаївської ОВА був боєкомплект, бронежилети та все інше необхідне?
- У який кабінет я би тоді не зайшов, усюди були люди з автоматами, гранатами. Кожен із заступників Віталія Олександровича (Кіма) був на своєму місці зі зброєю в руках. Було ж поставлене президентом завдання взяти всім в руки зброю і опиратися щосили.
- Зараз формуються гвардії наступу. Як цей процес іде в межах вашої зони відповідальності?
- Він на останньому етапі. У нас дуже гарні показники за цим напрямком. Абсолютно всі підрозділи, які мали бути укомплектовані саме в Миколаєві та області, уже укомплектовані настільки, щоби виконувати бойові завдання. Командири дуже тісно співпрацюють з органами влади в облаштуванні полігонів і проведенні навчальних стрільб.
«Резніков – дуже порядний. Але його оточення…»
- Що думаєте про корупційні скандали в Міноборони?
- Не хочу нікого звинувачувати чи ще щось, але всі маніпуляції на продовольчій темі трошки надумані. Для людини, яка не розуміє процесів і порядку постачання та закупівель, воно ріже вухо. Насправді ж ситуація не аж така погана, як кажуть. Я прихильник того, що не треба поспішати з висновками. Нехай спершу суди в усьому розберуться.
Міністра оборони Олексія Резнікова я знаю як дуже порядну людину. Сумніваюся, що він дозволяє організовувати якісь корупційні схеми в постачанні. Звісно, у його оточенні – не без поганих людей. Але де їх зараз немає? В оточенні кожного великого чиновника в нас завжди є нечисті на руку фігури.
- Що вам відомо про обставини трагічної загибелі вашого батька?
- Авжеж мені відомо все, це ж мій батько. Я приїхав і розібрався в усьому. Типова ситуація на дорозі. Їхав він на мопеді, на невеликій швидкості. Назустріч йому летіло авто. За кермом була людина під впливом наркотичних речовин. Вочевидь, їдучи, водій десь собі там «залип» чи щось іще з ним трапилося. Втратив керування і просто в лоб протаранив мого батька на мопеді.
- Винуватець аварії також загинув?
- На жаль, ні. На відео з камер спостереження видно, що в останній момент водій уникнув зіткнення з деревом, врізавшись замість нього в мого батька. Дерево б його точно прикінчило. Та, на жаль, сталося інакше.
«Шлях до перемоги – складний і неблизький»
- Як на фронті ставляться до політичних процесів у тилу?
- Військові завжди поза політикою. Скажу від себе особисто: той, хто зайнятий своєю справою, не має часу за нею (політикою) слідкувати.
- А чи може в нас після перемоги з’явитися політична партія, яка складатиметься суто з військових?
- У цьому житті все може бути. Але я вам скажу, що до цього треба дуже серйозно поставитися. Не кожен хороший військовий може бути хорошим політиком. Тут спочатку треба дуже виважено все проаналізувати. Лише тоді можна зрозуміти, чи зможуть військові виправити щось у нашій ситуації. Адже, окрім армійської дисципліни, людина мусить знатися на політиці, на житті міст і селищ, на тому, як працюють інститути влади тощо, бути господарником.
- Чи не занадто наша влада підігріває тему контрнаступу в інформаційному полі?
- Не думаю, що я маю право коментувати рішення і дії керівництва. Але одне знаю напевне: шлях до перемоги складний і неблизький. Не можна отак взяти й сказати дату і час, коли настане жадана перемога.
Богдан Боднарук, «Главком»
На головній світлині: генерал Дмитро Марченко. Фото: Скріншот: Тарас Березовець / YouTube
Тэги: