Тварин збільшувалося з кожною хвилею евакуації: історія одного з херсонських зоопритулків

Коти, собаки, хом’яки та папуги – кого тільки не довелося побачити в статусі «покинутих» з початку війни. Ці тварини поповнили вулиці міст та селищ по всій Україні. Порода, розмір, вага – все це стало неважливим для людей, які полишали рідні домівки та з різних причин для себе не забирали з собою домашніх улюбленців.

Не виключенням став і Херсон, де ситуація з безпритульними тваринами була критичною і до війни. Та попри присутність російських військових, обстріли та фільтрацію – в місті знайшлося чимало людей, які допомагали чотириногим друзям. Серед них і Світлана Старченкова, яка зуміла в окупації створити невеличкий притулок і тим самим врятувала не одне життя.

Херсонка Світлана Старченкова до повномасштабного вторгнення Росії на територію України мала свій бізнес з надання кейтрингових послуг. Водночас займалася і допомогою безпритульним тваринам.

«Я дуже люблю тварин і намагаюся завжди їх підтримувати. Коли на це не вистачало власних коштів – оголошувала збори. Мене вже знають у місті, бо колись я взяла з вулиці собаку, яка не ходила. Я її підіймала рік і все вдалося. Нажаль, потім вона померла від печінкової недостатності… Але з цього власне розпочалася моя така публічна історія волонтерства», – говорить Світлана.

Відзначимо, що своїх підопічних пані Світлана тримала на перетримці вдома. Тому 24-го лютого поки більшість містян вистоювали величезні черги до крамниць та аптек, родина волонтера ринулася до зоомагазинів.

«Ми вже розуміли, що буде щось жахливе. А вдома безліч тварин, яких необхідно буде годувати, – згадує Світлана Старченкова. – Власне, ми тому і не виїхали з Херсону. Бо з такою кількістю підопічних це було неможливо. А полишити їх ми не могли. Тож наші перші дні війни проходили так: хтось стояв в одній черзі за кормами, хтось в іншій – за кашами чи рештками м’яса. А потім ще й до цього додалося рятування тварин по місту. Благо, в нас є машина і нам було легше пересуватися. Не буду приховувати, легко не було, нас з чоловіком майже не було дома увесь цей час».

Світлана Старченкова зазначає, єдиної схеми що робити не мали. Все було спонтанно, просто робили те що було необхідним задля допомоги тваринам. Тому спочатку вони з чоловіком підгодовували собак та котів по всім районам, а ось кошенят з вулиці забирали з собою. Бо вони, на відміну від інших тварин, в холоді не мали б жодного шансу вижити. Коли ж в квартирі волонтера назбиралося близько 20 кошенят – Світлана зняла для них окрему кімнату і пересилила їх з кішкою туди.

«Ми почали їх роздавати. Та нові «квартиранти» не забарювалися, тому в якійсь момент ми вирішили, що необхідно розширятися. Так виник наш притулок. І ось ці кошенята з кішкою та ще одна собака, кинута господарем стали першими нашими мешканцями, – ділиться Світлана. – Це було буквально через місяць-півтора після окупації Херсона. Ми в телефонному режимі домовилися з директором одного з заводів в Шуменскому мікрорайоні та орендували в нього частину території з приміщенням. Це дозволило нам рятувати ще більш чотирилапих друзів».

Світлана Старченкова не приховує, притулок швидко заповнювався. І навіть сьогодні, коли Херсон звільнено, нові мешканці додаються кожного дня.

«Це немов замкнено коло: одних забираєш, інші – з’являються, – розповідає волонтер – При цьому, як у Херсоні були хвилі евакуації, так само й відбувалися хвилі поповнення вулиць домашними тваринами. Найголовніше, з’являються такі маленькі собачки, що не вкладається в голові «Ну як?!». Її ж покласти в кишеню можна і поїхати… Бувало таке, що котів залишали прямо в переносках. Загалом, це не піддається розумінню… Це ж ваші домашні улюбленці, як їх можна було так зрадити?».

Волонтер наголошує, домашні тварини на відміну від вуличних зовсім не пристосовані до життя просто неба. Вони розгублені, в стресі й більшість з них навіть не встигає адаптуватися до нових умов.

«Котів масово рвали собаки, в них це на інстинкті закладено – полюють. При цьому, деякі коти не розуміли, що необхідно тікати від собак. Та й вони один одного в цих зграях рвали. Ми їх стільки зашивали… Та й нині це робимо, хоча зараз простіше – немає мух та опаришів», – додає Світлана

Лікувати в цьому випадку тварин, за словами волонтера, набагато складніше. Крім того, в умовах окупації дістати необхідні медикаменти було взагалі чимось неймовірним. Доводилося вистоювати довжелезні черги до аптек та обирати хоч щось, адже вибору зовсім не було.

«Ці російські препарати майже не допомагали, наші фармацевти дивувалися їх складовим… Тож, ми – зооволонтери – допомагали один одному, передаючи медикаменти українського виробництва зі своїх запасів. Ми дуже сильно згуртувалися і це надавало сил долати усі перепони. До речі, сьогодні ситуація, на жаль, не стала кращою. Тому фактично ми продовжуємо виживати, єдине вільні, – пояснює пані Світлана. – А ще, не знаю як би ми були увесь цей час без наших ветеринарів. Те, що вони робили – вартує окремої історії. Наприклад, нещодавно ми рятували собаку, яка потрапила під обстріл. Їй міною роздробило лапу. На той момент світла не було в місті. І операцію, яка тривала півтори години, довелося робити при світлі ліхтарика мобільного телефону. Лапу довелося ампутувати, але сама собака нині проходить подальше лікування та почуває себе добре. А як би ми цього не зробили – вона б загинула…»

Протягом всієї окупації, Світлана разом з чоловіком ще й постійно долали проблеми з пошуком їжі для своїх підопічних. Викупали на оптових базах всі можливі корма, а також обрізки м’яса і кістки.

«Цього всього не вистачало, тому аби нагодувати якомога більше тварин – варили каши, поки була електрика. Бувало таке, що давали порожні каши. Але собаки настільки були цьому раді, що з’їдали все до крихти. Було дуже важко. І самі ми б не справилися – ми оголошували збори, просили підтримки в людей на підконтрольній Україні території та закордоном. І вони відгукувалися. Дякую», – ділиться зооволонтер.

Нині притулок Світлани Старченкової заповнений майже вщент, в основному собаками: алабаї, німецькі вівчарки, шар-пеї, чихуахуа тощо. Котів волонтер забрала знову до квартири через морози. Є в притулку і незвичний постоялец – ворона Каркуша.

«Вона з нами майже з самого початку заснування притулку. Її знайшла дівчина зі зламаним крилом та подзвонила мені. Відвезли до ветеринара і вилікували. На жаль, літати вона не зможе, тому ми забрали її до себе. Облаштували спеціальний вольєр з гілочками тощо. До рук вона ще не дається, але вже не боїться. А ще, коли заходиш до приміщення і починаєш насипати корм собакам – вона стрибає на підлогу та біжить до миски з таким криком, мовляв «І мені швидше давайте їжу», – сміється Світлана.

Ще до війни Світлана на постійній основі опікувалася собаками на Острові. Тому під час окупації, аби навідуватися туди їм з чоловіком доводилося проїжджати один з найсуворіших блок-постів у Херсоні. В цей район навіть відмовлялися їздити таксисти, адже перевірка кожного разу була дуже ретельною: і документи, і багаж, і телефони.

«Було страшно, і то напевне це слово не підходить… Зрозуміють тільки ті, хто був в окупації. Мені іноді чоловік казав, що я божевільна. А мама благала себе поберегти та побути вдома. Але я знала, що там покинуті тварини. Тому ми їздили крізь цей блок-пост: нас завжди обшукували, запитували куди і навіщо їдемо. І це відбувалося в обидві сторони руху. Вони (ред. російські військові) навіть вже нас почали взнавати через певний час, настільки часто ми там проїжджали», – не приховує пані Світлана.

Крім того родина їздила підгодовувати безпритульних собак та котів і по інших районам міста. В цих випадках намагалися оминати наставлені блок-пости, аби зайвий раз не зустрічатися з окупантами.

«Бо ти просто не розумієш, що у них на думці. Ми стільки бачили розстріляних машин на дорозі. За що? Невідомо. Так само, як забирали людей до підвалу. За яким принципом? Невідомо. Це жахливо», – додає зооволонтер.

Відмітимо, що Світлана Старченкова продовжує рятувати тварин по всьому Херсону і сьогодні. Тому мріє придбати для себе та чоловіка захисні шоломи та бронежилети. Бо щоденні обстріли блокують цей напрямок роботи:

«Якщо під час окупації ми не виїжджали за межи міста, то нині це робимо. В зруйнованих селах майже не залишилося людей, натомість тварин – безліч. І ми іноді їздимо вздовж Дніпра. А на лівому березі сидять снайпера … І ми цю ділянку дороги долаємо з відкритими вікнами, аби раптом що – почути як по металу кулі битимуться…»

До такого жахіття волонтерам вже не звикати. Їх притулок знаходиться поблизу селища Геологів, де окупанти постійно проводили так звані навчання. До звуків вибухів та стрільби за 8,5 місяців звикли навіть тварини. Тож сьогодні, під час обстрілів, собаки орієнтуються на своїх рятівників та біжать до приміщення разом з ними.

Чи варто все це того? – Світлана не вагаючись, відповідає Так! Бо незалежно від своєї породи, розміру, вагу – ці чотирилапі друзі завжди чекають її.

"Нещодавно мене попросили забрати німецьку вівчарку. Вона була покинута за високим парканом, з якого просто не мала б шансу вибратися самостійно і вже кілька тижнів голодувала. І уявіть, аби її врятувати, я перелазила через цей паркан, знайомилася з нею та знаходила підхід. Далі підіймала цю собаку на руках та передавала чоловікові по той бік огорожі. І це ще не найскладніший випадок. Останній раз, німецьку вівчарку та алабая я відчіпляла від ланцюгу. Там взагалі були одна шкіра та кістки. Коли я перелазили до них – в них навіть не було сил гавкати. Та коли зрозуміли, що я з їжею – ви б бачили ці очі. Вони дійсно чекали!», – ділиться пані Світлана.

За словами херсонки, найскладніше під час окупації – це відсутність зв’язку. Та постійна зайнятість тваринами, їх щасливі очі, радісний лай та грайливий настрій не давали морально згаснути. До того ж інформаційний вакуум пані Світлана долала спільно з сусідами: постійно обмінюючись один з одним новинами, які знали. Саме так, власне, родина і дізналася про звільнення Херсону. Не приховує, спочатку не повірили, тому вирішили перевірити, поїхавши на площу Свободи.

«Там вже був піднятий наш прапор. Тож ми швидко повернулися з чоловіком додому за моєю мамою та сином і поїхали назад. І вже всі разом зустріли хлопців з ЗСУ. Ми були настільки щасливі… В той день плакали всі. Це не передати словами. Навіть сьогодні, коли я бачу ось ці плакати по місту «Рідні, ви вільні» – я плачу. Окупація та життя – несумісні слова», – розповідає Світлана Старченкова.

Після ж деокупації міста, найважче було через відсутність електроенергії, і як наслідок тепла. Та й тут на допомогу прийшли домашні улюбленці. Нині в квартирі волонтера чотири кота і три собаки.

«Холод страшенний. Собаки спали зі мною: одна біля ніг, інша – поруч. І це немов дві батареї. Я прокидалася від того, що було спекотна. А дитину коти гріли зі всіх сторін. Так ми і рятувалися», – пояснює Світлана.

Що ж стосується своїх підопічних у притулку то волонтер не приховує, вони дуже потребують тепла своїх родин. Та, нажаль, якщо під час окупації ще вдавалося прилаштовувати тварин до рук, нині ж це зробити майже неможливо.

«У нас щоденні обстріли і люди масово їдуть… Не до тварин. А натомість, в херсонських притулках вже просто не вистачає місця на всіх покинутих… – говорить пані Світлана – Що ж стосовно евакуації, то це теж не легко зробити. По одній тварини ніхто не буде вивозити… Але нещодавно нам вдалося домовитися з Робертом Сігером. Він приїхав з командою та вивіз сімох собак до Львова. При цьому це були найтяжчі за лікуванням тварини. Тут би я їх просто не врятувала. Коли їм нададуть всю необхідну медичну допомогу – вони поїдуть до Німеччини, де їх будуть прилаштовувати в родини. Щаслива за них та дуже хотілося, аби таких організацій в нас було більше».

Наприкінці спілкування Світлана Старченкова наголошує, Херсон як і будь-яке інше місто потребує підтримки. Без цього прифронтове місто, яке пробуло 8,5 місяців в окупації просто не справиться. Тому важливо говорити про це за допомогою всіх можливих способів. І розголосу потребують не лише люди, а й тварини.

"Я розумію, що люди в нас у пріоритеті, але цих тварин приручили саме люди, а потім їх просто викинули. Вони залишені на самоті та вимушені боротися за своє життя кожної хвилини. Вони не обирали жити на вулиці, це зробили за них люди. Тому дуже хочеться, щоб на цю проблему звернула увагу першочергово наша влада. Я намагалася випросити приміщення для безпритульних тварин в херсонської міської влади, але у відповідь лише «ми подумаємо». І вже думають місяць, а за цей час тварини гинуть… Також хочеться, аби нас почули закордонні благодійні організації. Бо чим раніше зооволонтери Херсону отримують підтримку – тим більше ми зможемо зробити!», – зазначає Світлана.

Автор: команда “Херсон плюс”