Під час обміну полоненими в День Незалежності додому повернувся 22-річний житель Станіславської громади Василь Швець – у російський полон він потрапив у травні 2022 року в Маріуполі. Про історію полону та визволення жителя Херсонщини – далі в матеріалі.
Василь – боєць 12-ї бригади оперативного призначення Нацгвардії України. 86 днів тримав оборону Маріуполя, перебував на «Азовсталі». У російському полоні перебував 2 роки й 3 місяці.
На українську землю він ступив 24 серпня. А вже 26 серпня до хлопця в Київ із Широкої Балки прибули його мама та голова Станіславської ОТГ Іван Самойленко.
Василь Швець із мамою Галиною Василівною. Фото: bilozerka.info
«Ми сьогодні в Києві відвідали нашого Василя. Швець Василь Володимирович призваний за віком на строкову службу у листопаді 2021 року. У грудні прийняв присягу на вірність України і розпочав службу в Маріуполі, де зустрів війну», – розповів голова громади на своїй сторінці у соцмережі та розмістив відео.
Василь Швець з мамою Галиною Василівною та головою ОТГ Іваном Самойленком. Відео: фейсбук/Ivan Samoylenko
Свою історію Василь Швець погодився розповісти виданню «Білозерка.Інфо».
«Як то не дивно звучить, розмова з мужнім 22-річним хлопцем вийшла оптимістичною. Бо ні фізичні, ні моральні тортури не змогли зламати його дух та віру в те, що Україна є і буде», – ідеться в публікації.
Василь – наймолодший у багатодітній сім’ї, має трьох братів і двох сестер. До війни всі жили в селі Широка Балка. Старші вже мають свої сім’ї, а молодші, Людмила та Василь, мешкали з мамою. Батька хвороба забрала ще у 2014-му.
Василь із братом Віталієм та сестрами Валентиною і Людмилою. Фото: bilozerka.info
Повномасштабна війна розлучила родину: у селі залишилася лише 61-річна мама, Галина Василівна.
СТРОКОВИК У МАРІУПОЛІ
За 2 місяці до початку повномасштабного вторгнення Василь Швець для проходження строкової служби прибув у частину 3057 Маріуполя. 24 лютого 2022 року військовослужбовців частини підняли по тривозі.
«Я зайняв позицію, один із солдатів, які прибігли на посилення, сказав про те, що почалася війна. Я не вірив, думав якась нісенітниця, а потім побачив, як у частині вантажать автомобілі та палять документи. Тоді й зрозумів, що це правда. Скоро дізнався – Україну накривають вогнем, війська РФ заходять у мою Херсонщину!»
На службі. Фото: bilozerka.info
Василь пригадує, як командир зібрав строковиків і повідомив, що їх можуть вивести в більш безпечне місце. Однак вони всі відмовилися і залишилися захищати свою землю.
«Через день були вже біля “Азовсталі”. Ворог накривав усім: мінометами, дронами, ракетами з моря, з літаків. Там я отримав контузію, трохи поранило ногу, але ніякого відчаю не було. Десь далеко чувся гуркіт бою, і ми знали, що там наші. Вони прорвуться, розірвуть кільце, прийдуть на підкріплення…»
КАТІВНІ В ОЛЕНІВЦІ ТА РОСІЇ
15 травня оборонці «Азовсталі» отримали наказ виходити.
«Я не хотів іти, думав, що буде – те буде. Але знав: мене чекають вдома. Надія, що ще зможу обійняти рідних, взяла душу в кулак. Нас повезли в Оленівку, але ще перед тим я на аркуші паперу написав мамі листа, в якому перепросив за вимушене мовчання і повідомив, що живий. Мені вдалося його сфотографувати та передати офіцеру своєї частини. Та я не знав, чи дійшло те повідомлення додому».
Василь згадує, як окупанти влаштували теракт в Оленівській катівні. Вони підірвали сусідній барак. Усі полонені знали: у приміщенні, де перебували українці, вибух стався саме зсередини, і це справа кривавих рук росіян.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Виїхав у дивані»: неймовірна історія порятунку військового, який ховався від росіян у погребі в окупованому селі на Херсонщині
Василь Швець. Фото: bilozerka.info
А далі була Росія, Волгоградська область, місто Комишин, СІЗО № 2. Василь не хоче говорити про фізичні знущання, але таки зізнається – вони були.
«Цілими днями працювало радіо, де нам монотонно розповідали історію “велікой рассєї” з початку Київської Русі до правління Катерини II та період Другої світової війни. Нас примушували щодня співати російський гімн. Але між собою ми, попри все, намагалися розмовляли українською. Щоб не чути ненависної російської мови, я навіть почав вивчати англійську. Полонений із розвідки пошепки давав мені уроки».
Він каже, що ніколи не рахував час у полоні. Хлопці відмічали кожен день, але для нього то було зайвим випробовуванням.
ПОШУКИ В УКРАЇНІ
Увесь цей час родина шукала Василя. Його сестра Людмила розповідає, що лише за пів року по визволення брата дізналися, де він перебуває:
«Останню звісточку від брата ми отримали у квітні 2022 року. Через побратима він передав, що живий. Але ми нічого не знали про полон! Та згодом із частини повідомили: Василь – в Оленівці. Потім дізналися про теракт і загиблих полонених… Ми не розуміли, чи живий наш братик! Просто існували на межі… Емоції зашкалювали, але потрібно було діяти.
Координаційний штаб, інформаційне бюро, СБУ – у пошуках Василя ми пройшли всі ці інстанції. А мама стала постійною учасницею мітингів на підтримку військовополонених “Азову”. У 2023-му полонений, якого обміняли, передав звістку про те, що наш Василько в Росії. Тепер ми знали адресу, писали листи, і лише за пів року перед визволенням нам підтвердили, що він там – у СІЗО № 2, Волгоградська область, місто Комишин».
Мама Василя на акції. Фото: bilozerka.info
ДОДОМУ!
Уперше Василь почув про обмін 20 серпня 2024 року. Але не повірив, бо росіяни часто так знущалися з хлопців. Розповідали про звільнення, щоб іще більше роздратувати, а потім принижували й казали, що ні дому, ні України вже не існує.
Але за два дні, 22 серпня, строковиків Нацгвардії зібрали, принесли домашні речі й наказали переодягатися. Потім був цинічний наказ знову одягнути робу й розходитися по камерах. Однак уночі після відбою їх таки повели до «АвтоЗАЗу».
«Уже дорогою я розумів, що їду в Україну. Та все одно не вірив, думав, зараз розвернемося і назад – у СІЗО. До лінії розмежування приїхали в обід. Лише коли я ступив на рідну землю і почув “Слава Україні!”, зрозумів, що вороття немає, я вдома!».
Нарешті вдома, в Україні! 24 серпня 2024 р. Фото: bilozerka.info
Далі їх повезли до Чернігова, там видали одяг і телефони. Василь одразу зателефонував рідним і повідомив, що їде до київського шпиталю.
«Як ми туди мчали! І ті перші обійми!.. Та я ж насправді боялася його обійняти, хвилювалася, чи не болять рани! Василько так схуд, змінився… Але почали розмовляти – і заспокоїлася. Ніщо не зламало мого брата, він такий, яким був завжди: добрий, щирий, мужній!» – зі сльозами розповідає сестра Людмила.
Сьогодні хлопець проходить реабілітацію, потроху повертає втрачене здоров’я і набирає вагу. Як завжди, переконує рідних, що з ним усе добре, але організм ще важко реагує на гучні звуки – увага розсіюється і починає боліти голова. Та Василь помітив: це не стосується звуків вибухів, коли у небі збивають шахеди чи ракети.
Він ще не будує великих планів, але вже говорить про те, що хоче повернутися на службу.
«Є багато чинників, що впливають на моє подальше життя. Та головне, що я тут, я вдома, я в Україні!»
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Історія українського військового, життя якого врятувала жителька Високопілля
Головна світлина: колаж «Гривни» із фото bilozerka.info
Тэги: