Репортаж під такою назвою опублікувала бельгійська газета De Standaard у номері за 26 листопада. Пропонуємо переклад публікації, здійснений членом Ради директорів Української асоціації видавців періодичної преси, медіа-експертом Сергієм Чернявським.
Перша сторінка газети De Standaard за 26 листопада 2022 р. з анонсом статті про Миколаїв
Російські ракети продовжують завдавати ударів по енергопостачанню України. Стан електромережі зараз катастрофічний, каже керівник країни. Чи вистачить українцям води та тепла цієї зими?
Банкомат щойно проштовхнув гроші через отвір і повернув банківську картку, як раптом згасло світло.
Електрика в Україні відключилася в середу: у супермаркеті не працюють автоматичні розсувні двері, привітний чоловік відчиняє двері, коли приходить покупець. Усередині, у напівтемряві, ходять туди-сюди продавчині кондитерського відділу та пекарні.
Жінка за рибним прилавком бере товсті шматки риби й кладе їх у контейнер із льодом. На касі утворюються довгі черги: платіжні термінали не працюють. Продавчиня приймає лише готівку, здачі мало. Клієнти чекають на свою чергу.
Відключення електрики - менш серйозне лихо, ніж місяці ракетних обстрілів міста, які завдавали російські війська. Миколаїв опинився поза зоною обстрілу лише з минулого тижня. Повітряна тривога, яка й досі звучить щодня, більше не лякає мешканців. Не було й пострілів здалека.
Ці люди вміють виживати за суворих умов. У супермаркеті запаслися на вечір: велика пляшка води, готові страви, які можна розігріти без духовки каструлею з окропом та свічками.
Росіяни вибрали момент: ближче до вечора, коли сутінки змінюються темрявою. На темних вулицях без веселих світлофорів промені машин знаходять дорогу. Знайомі каруселі – це перешкоди на шляху до чорної діри. Трамвай зупинився посеред вулиці. Вдалині яскраві кольори «Донер Кебаб» приваблюють відвідувачів. Власник — один із небагатьох торговців у місті, які мають генератор. Усі шукають у нього тепла та швидко замовляють останню гарячу їжу.
Сторінка в газеті De Standaard з публікацією про Миколаїв
Валентина Карпюк живе в багатоквартирному будинку в середмісті. Ми не можемо зателефонувати їй і сказати, що приїдемо, бо телефони та роумінг не працюють. У нижній частині вхідних дверей немає дзвінків. Сусіди кажуть, що вона живе на восьмому поверсі та відчиняють залізні вхідні двері. З ліхтарем на лобі, спотикаючись, піднімаємося по темних сходах і навмання стукаємо у двері на восьмому поверсі. Карпюк живе із сином у крихітній однокімнатній квартирці. Її чоловік в армії та іноді приїжджає додому.
Під столом - великий запас пляшок із водою. У будинках Миколаєва місяцями нема чистої води. Росіяни знищили подачу питної води, із середини березня до середини квітня з-під крана не вилилося ані краплі води. З того часу уряд забезпечує своїх громадян водою з Дніпра. Вона трохи очищена й солона. Посуд пригоряє, на склянках наліт, вода в душі наче морська. Шампунь змивається з волосся цілу вічність.
«Згодом до цього звикаєш», - каже жінка.
Щодня тягає на восьмий поверх 14 літрів питної води, двічі по 7 літрів. Вона набирає воду у великих бочках із питною водою в місті. Їх видно всюди: місцеві жителі тягнуть візки, повні пляшок.
«Приношу воду: останні кілька місяців я постійно працюю над цим, — каже Валентина Карпюк. - Я ніколи не виходжу на вулицю без порожніх пластикових пляшок».
Росіяни знищили не тільки постачання питної води. Вони також руйнують енергопостачання. Їхні ракети вражають енергосистему та знищують трансформатори, які забезпечують електрикою будинки, школи, підприємства та лікарні. Адміністрація мережі називає збитки «колосальним». Система ще радянського виробництва й, за словами фахівців, не підлягає швидкому ремонту. Тим часом температура знижується, настає холодна українська зима.
У мікрорайоні з невеликими поодинокими будинками, за 15 хвилин їзди від центру, недалеко від колишньої лінії фронту, вулицю охороняють собаки та коти. Усі виїхали, мирні мешканці залишили свої понівечені будинки. Один будинок пом'ятий усередині, в іншого відірваний кут. Великі грона синього винограду, що звисають з альтанки, нагадують про будинок, який колись був у цьому занедбаному місці. Куди поділися всі ці люди? Дехто виїхав до інших куточків України, інші знайшли тимчасовий притулок у Миколаєві.
Перша ракета потрапила до військового училища через дорогу в серпні, останній удар припав на жовтень.
Деякі квартири разом із речами зникли в руїнах і піску. Серед решток дитячого майданчика лежить університетський диплом.
«Залиште це в спокої, людина мертва», — знизує плечима Надія Мазур.
Вона прийшла, як і щодня, подивитися на свою зруйновану квартиру.
«Я нічого не можу вдіяти, це мій дім», - каже вона і починає плакати.
Часто буває так: жертви здаються сильними та непорушними, але достатньо одного слова, щоб пробити цей крихкий захист.
Трохи згодом вона розповідає:
«Ми із сестрою знайшли тимчасовий притулок. Але наша сім'я з трьох людей не може довго залишатися в її маленькому будинку. Це не вихід».
Куди вона може піти, вона не знає.
Можливо, Кремль хоче вигнати українців з їхньої країни. Тепер, коли стало зрозуміло, що він не може задовольнити свої претензії на землю військовим шляхом, Путін намагається зробити життя мирних жителів нестерпним, щоб вони виїхали. Знелюднену сусідню країну легше завоювати.
У квартирах потихеньку холоднішає, бо припинили працювати насоси для опалення. Гаряча вода в бойлері стає теплуватою. Вранці в четвер, після дванадцятої години, відключення електроенергії, з крана вже не текла гаряча солона вода.
«Простіше кажучи, ця зима буде питанням виживання, - каже Ганс Клюге, регіональний керівник Всесвітньої організації охорони здоров'я. - Найближчими місяцями мільйони українців опиняться в небезпечних для життя умовах».
Це гонка із часом для уряду та благодійних організацій. Важливо, щоб запаси питної води не замерзали. Резервуари для води мають ізоляційний шар. У школах будуть встановлені теплові точки, місця, де генератори зможуть поширювати тепло. А як же лікарні, які не можуть обійтися без електрики чи тепла?
Валентина Карпюк - медсестра.
«У нас у поліклініці вже є генератор, і нам обіцяли другий», - оптимістично каже вона.
Але незрозуміло, коли він приїде, бо такий генератор зараз хочуть усі. Карпюк не хоче скаржитися. З усмішкою відповідає на складні запитання. Навіть коли вона каже, що готує на електриці й розуміє, що її будинок потребує електрики, щоб зігрітися, вона не хоче говорити про страждання.
«Вікна добре ізольовані, - каже вона, або: - Ну, ми все одно будемо їсти хліб із салатом».
Вона регулярно дивиться на годинник. Її дев'ятирічний син вийшов надвір подихати повітрям. Він давно мав повернутися. Його телефон лежить на столі, бо він все одно не працює. І вона взуває туфлі, щоб іти шукати сина.
«Він чекав на мене внизу, на дитячому майданчику, - м'яко каже вона, коли повертається з Ярославом. - Через відключення електрики на сходах було темно, і він не наважився піднятися нагору. Він вирішив почекати мене на морозі».
Валентина поки не думає про звільнення. Вона почувається в безпеці у своїй квартирі та думає, що переживе холодну зиму.
«Чоловікам в окопах набагато важче, — каже вона. - Якщо це справді більше не запрацює, я все ще можу покинути місто», - нерішуче продовжує вона.
Її голова м'яко хитається, жінка знає, що залишиться тут, бо її чоловік та сотні тисяч інших солдатів переможуть росіян.
Надія Мазур також негативно відповідає, коли я питаю, чи не збирається вона виїхати з країни.
«Це мій будинок. Я хочу жити тут. Ми збираємося збудувати новий будинок з цього щебеню і почати все спочатку. Ми впораємося з цим холодом».
Тэги: