Євгенія Весна
Російська пропаганда роками намагається розпалювати ворожнечу між українцями та поляками. Один із її інструментів — поширення негативних стереотипів про українських біженців, зображення їх як небажаних гостей, які нібито створюють проблеми для місцевих жителів. Такі наративи підживлюють недовіру й можуть посилювати напруженість між людьми.
Але наскільки образ українців, який формується в інформаційному просторі, відповідає реальному життю?
Карина Антоненко родом із Луганська, який із 2014 року перебуває під російською окупацією. Сьогодні вона живе в польській Рабці-Здруй, працює, має власну справу, польського чоловіка й багато друзів. Вона полюбила Польщу та вважає її своїм домом. Однак навіть після багатьох років життя в цій країні Карині доводиться чути, що вона тут чужа.
Найчастіше — в інтернеті, де її думку про місцеві справи можуть знецінити лише через те, що вона українка. Карина переконана, що російські інформаційні впливи відіграють значну роль у розпалюванні такої ворожості.
Про дискримінацію, подвійні стандарти, життя українки в Польщі та спроби подолати упередження Карина розповіла польському журналісту Мареку Каліновському.
Якось одна мешканка польського села Хабувка сказала Каринці, що з нетерпінням чекає на Путіна, аби той нарешті «розібрався з українцями». Це був чи не єдиний випадок відкритої ворожості, який їй запам’ятався. Якщо, звісно, не рахувати… інтернет.
Карина Антоненко родом із Луганська, зі славетного роду заможних козаків. Її прадідів радянська влада оголосила куркулями й піддала розкуркуленню. У них відібрали все, що тільки могли. Усе, крім… гордої, непокірної козацької душі.
– Із родинних розповідей я знаю, що колись у нас був великий будинок, у господарстві працювали наймані робітники. Коли прийшли радянські товариші, ми стали ворогами народу. У нас відібрали все. Мій прапрадід рятував дітей, віддаючи їх на виховання в селянські родини. Наше прізвище було Сірик. Радянська влада намагалася змусити прадіда змінити прізвище на Сіриков, бо так воно звучало більш по-російськи. Але дід не погодився. Для нас росіяни завжди були ненависними, – згадує Карина.
У 2014 році, під час першого вторгнення військ Російської Федерації на Донбас, загарбники увійшли до Луганська. Місто залишається під окупацією й досі.
– У мене вже немає сил відповідати коментаторам в інтернеті, які посилають мене «на х…» додому, пояснювати їм, що мені, власне, особливо й нікуди повертатися, – Каринка гірко усміхається.
Утім, у міру своїх можливостей вона все ж намагається реагувати, пояснювати, відповідати на образи. Розуміє, що це боротьба з вітряками, але й не сприймає всі ці злісні коментарі близько до серця.
– Майже вся ця ненависть, яка ллється з інтернету, – справа рук спецслужб Російської Федерації. Російські тролі діють масово, нацьковують поляків на українців. Насправді їх дуже легко викрити. Для цього не потрібно бути айтішником, – наголошує вона.
– До того ж чому я маю звідси виїжджати? Я звикла до Польщі, полюбила цю країну й людей, які тут живуть. Я тут працюю, маю багато знайомих, плачу податки. У мене чоловік – поляк, я вивчила мову. Зрозуміло, що ніколи не стану полькою за походженням, але я справді зробила дуже багато, щоб інтегруватися, – підкреслює Карина.
– Якщо обговорення стосується Рабки, я не бачу причин, чому не можу висловити свою думку. Від самого початку я активно беру участь у таких дискусіях. Найчастіше у відповідь читаю: «Українко, забирайся звідси» або поради, щоб я встановлювала свої порядки у себе в Україні.
Якби Куба (Куба Бобас Вілк, чоловік Карини – ред.) написав те саме, що і я, його, напевно, підтримали б. А мене люди оцінюють не за знаннями чи досвідом, а лише за тим, що я українка. Ніби я людина другого сорту, – сумно підсумовує Карина.
Водночас вона зазначає, що іноді аргументи все ж переконують співрозмовників, особливо реальних людей, а не російських тролів.
– Був один чоловік, який вступив зі мною в дискусію. Здається, він був гірським рятувальником або добровільним пожежником, бо на фотографії був у формі. Зрештою він вибачився. Пояснив, що раніше мав неправильне уявлення про українців, але після розмови зі мною переглянув свої погляди, – згадує вона.
У реальному житті, на вулиці, Карина дуже рідко стикається з неприязню. Один випадок запам’ятався їй як курйозна історія.
– Ніхто ніколи не говорив мені нічого образливого на вулиці, окрім однієї баби з Хабувки. Вона кричала, що чекає на Путіна, аби той навів лад з українцями. Я її знаю. Вона мати чотирьох дітей. Легко вихваляти Путіна, коли живеш у Європі й маєш свободу слова, – вважає Карина.
– Якщо вже вона так на нього чекає, то нехай спочатку сама поїде на Донбас. Там побачить, який «рай на землі» цей благодійник влаштував людям, – пропонує вона.
Не до всіх українців на Підгаллі ставляться добре. Що гірше, іноді такі претензії можна висунути й до державних установ.
Один із прикладів – напад на українську дівчину-підлітка. Серед білого дня, у центрі міста, на неї напав чоловік, який намагався її зґвалтувати. Мати постраждалої негайно повідомила про інцидент поліцію.
Розслідування просувалося мляво, аж поки той самий нападник не атакував іншу дівчину-підлітка — польку.
– Тоді справа одразу зрушила з місця. Поліцейські швидко встановили місцеперебування чоловіка й того ж дня затримали його. Він опинився у в’язниці. А хіба не можна було так само діяти на пів року раніше? – запитує Карина.
Українська дівчина, яка зазнала нападу, була ученицею Карини. Ця подія дуже сильно вплинула на її психічний стан. Дівчина й досі не може впоратися з пережитою травмою.
Карина часто дивується, як легко поляки роблять узагальнення, оцінюючи всіх українців однаково. Варто лише з’явитися повідомленню про те, що якийсь українець щось накоїв, як одразу знаходяться охочі підтримати звинувачення: мовляв, «усі українці – бандити».
Тим часом серед представників будь-якої національності є виховані люди, які поважають правила й закони. Але є й ті, хто їх не дотримується. І поляки тут не виняток.
Нещодавно Карина їхала своїм маленьким «Фордом» через центр Рабки. Дотримувалася правил дорожнього руху, їхала зі швидкістю 50 кілометрів на годину. Чоловік за кермом автомобіля позаду просто оскаженів – сигналив без упину. А от поваги до правил дорожнього руху йому явно бракувало…
Або інша історія – з будівельною бригадою, яку Каринка та Куба найняли для будівництва свого будинку. Майстер домовився виконати роботу, взяв гроші, але своїх зобов’язань не виконав. Повертати кошти теж не хоче.
– Поляк обікрав українку. Але я ж не пишу в інтернеті, що всі поляки – бандити, – іронічно зауважує Карина.
На її думку, вороже ставлення до українців є наслідком кампанії цькування, спровокованої російськими тролями.
– Поляки, яких постійно атакує пропаганда, долучаються до цього цькування. Я запитувала знайомих поляків, якою була ситуація до війни. Адже в Рабці й тоді жило дуже багато українців. Мені відповіли, що жодного цькування не було. Українців просто вважали сумлінними працівниками.
У межах свого бізнесу Карина часто допомагає організовувати українські весілля в Польщі. За традицією на весіллі має бути ведучий. Найчастіше йдеться про змішані польсько-українські пари.
Досвід, здобутий під час таких урочистостей, найкраще показує: поляки й українці цілком можуть жити в злагоді. І жодних проблем із цим немає.
– Любов ніколи не розділяє, вона завжди об’єднує, – філософськи зауважує Каринка.
– Я навчилася не міряти всіх однією міркою. Якщо поляк добре до мене ставиться, то і я до нього добре ставлюся. Я інтегрувалася, знаю мову, дивлюся польські серіали, сміюся, коли переглядаю «Ведмедика» та «Світ за Кепськими».
Я також намагаюся будувати мости між людьми. Люблю польсько-українські весілля, бо там видно, що ненависть можна подолати.
Ненавидить той, хто сам постраждав або є незрілою людиною. Можливо, його били батьки, не любили. У того, хто ненавидить, завжди є якась внутрішня проблема.
Текст і фото: Марек Каліновський (Marek Kalinowski)
Марина Поліщук
