Родина Анни остаточно вирішила їхати на підконтрольну Україні територію наприкінці вересня. Дорога з Херсона до Запоріжжя тривала 25 днів. Поки вони чекали на виїзд, на окупованій території провели псевдореферендум, оголосили про приєднання до рф та розпочали е̶в̶а̶к̶у̶а̶ц̶і̶ю депортацію жителів правого берега Дніпра до росії.
Розповідає Кавун.Сity, що довелося пережити херсонцям, аби виїхати з окупації. Задля безпеки, ми змінили ім’я нашої героїні та не називаємо точні дати подій.
Дозвіл на виїзд з окупації
– Ми остаточно вирішили їхати, коли «запахло» референдумом. Думали, що буде якась ХНР чи губернія. Склали речі за один день і поїхали. Не думали, що вони так швидко все організують і проведуть, – згадує Анна.
Саме в дні, коли на окупованих територіях тривав цей псевдореферендум, вона з родиною вже були у черзі на виїзд біля Василівки у Запорізькій області. Сподівалися проскочити до 1 жовтня, поки ще можна було виїхати без спеціальних перепусток. Однак, не встигли:
– Тільки розпочався референдум, одразу припинили випускати людей. Якщо раніше з двох напрямків, Дніпрорудне та Мелітополь, за день могло проїхати кілька сотень авто, то тоді вже через блок-пости пропускали не більше 20 автівок за день.
Пропускали в основному, якщо в автівці були лежачі хворі, літні люди чи маленькі діти. Але, якщо дитині вже рік – чекати доводилося у загальній черзі. Через кілька днів на одній із заправок помітили оголошення з номером телефону, за яким можна оформити перепустку на виїзд. Там був і перелік документів, які потрібно надати для перепустки. Зокрема, окрім паспорту, потрібно було ще й свідоцтво про народження.
– Інколи комендант приходив на одну із заправок, тоді можна було хоч щось дізнатися. Спочатку нам пообіцяли, що пропустять без перепустки тих, хто приїхав до 1 жовтня. А потім почалися якісь нововведення – спочатку зробили суботу коротким днем, а неділю вихідним. А потім почали морально на нас давити – що нас не пропустять, щоб ми поверталися додому, у Херсон.
Коли вже стало відомо, що без перепустки не випустять нікого, довелося її оформлювати. В цей час почали приймати документи для перепустки у Мелітополі, Енергодарі, Токмаку і Василівці. Херсонці ж мали подавати заявку онлайн – через телеграм.
– Ми подали заявку, через три дні отримали відповідь разом із анкетою, яку мали заповнити. Заповнили, відправили – і до виїзду нам звідти навіть нічого не відповіли.
Взагалі Анна каже, за онлайн заявками виїхати вдалося одиницям. Люди або не отримували ніякої відповіді, або їх не вносили до списків, навіть якщо на телефон приходила відповідь, що можна їхати.
– Ми відчували себе як у концтаборі. До нас приходив комендант, зачитував списки – і там щодня були ті самі прізвища. І взагалі не було прізвищ тих людей, хто подав заявку і тут чекав на виїзд. Ми навіть дізналися, що в ці списки потрапили прізвища людей, які вже виїхали за кілька місяців до цього. А нас – нікого в цих списках не було.
В якийсь день окупанти організували пункти для реєстрації на виїзд просто на блокпосту.
– Там посадили якусь баришню з комп’ютером. Туди підходили водії, з документами всіх пасажирів. Вона дуже повільно все робила, періодично зникало світло. За два дні вона зареєструвала близько 40 автівок, а потім ці дані просто загубилися. А потім цю реєстрацію взагалі припинили – нам сказали, що на місці приймати документи більше не будуть, їдьте додому.
Згодом люди дізналися, що можна оформити перепустку у мерії Василівки. Щоб туди потрапити, потрібно було залишити паспорт на блок-посту та пройти пішки близько 2,5 кілометрів.
– Ми зареєструвалися, і ці дані теж «загубилися». Потім довелося реєструвалися повторно і чекати. Через це наш виїзд затримався ще на тиждень.
Як люди виживали в очікування на виїзд
15 днів родина жила в автівці. На ніч на трасі лишатися не можна було, тому всі автівки намагалися втулитись на заправках. Вночі по трасі переганяли військову техніку, а одного разу навіть працювали «Градами» з-за спин людей, які очікували на виїзд.
Анна погоджується, що людей там тримали навмисно, як живий щит. А ще, постійно чинили моральний та психологічний тиск.
– Періодично приходили співробітники ФСБ. Питалися, нащо ви в ту Україну їдете. Кажуть, он там Стремоусов ваш евакуацію проводить, їдьте до росії, вам там квартиру дадуть. І постійно придумували якісь причини, чому нас не можуть випустити.
Коли вночі вже стало зовсім холодно, довелося шукати житло. Вдалося знайти квартиру поблизу: приїздили туди на ніч, а зранку знов поверталися до блок-постів.
– Запасів продуктів нам вистачило на три дні. Були дуже сильні проблеми з водою. Хтось вивів на заправці шланг з люку, і там можна було набрати питну воду. Але мабуть це не сподобалося власникам кафе, що було тут поряд. То цей шланг швидко прибрали і воду довелося купувати.
Ціни на їжу у найближчому кафе:
- Пляшка води 1,5 літри – 60 гривень.
- Маленька порція гречки або макаронів – 50 гривень.
- Сосиска – 45 гривень
- Нарізаний огірок з помідором – 50 гривень
Також їжу привозили місцеві:
- Картопля з котлетою та салатом – 80 гривень.
- Борщ – 80 гривень
- Булочка – 40 гривень
Однак, також були місцеві, які привозили їжу безкоштовно – борщ, пиріжки, виноград. В першу чергу намагалися нагодувати дітей, а потім – кому вистачить. Також був чоловік, який привозив підгузки, серветки, дитяче харчування.
– З нашої заправки навіть хтось подзвонив російському омбудсмену. Поскаржилися, що стоять понад 200 машин, тут діти, всі голодні, немає питної води. То після цього швидка привезла 10 паків води з 1,5-літровими пляшками. Потім хтось ще привіз ящики з тушонкою та рибними консервами.
Анна каже, дуже хотілося сфотографувати все, що відбувалося на цих заправках, де люди тижнями чекали на дозвіл виїхати. Як люди майстрували собі якісь шалаші, як готували їжу. Але боялася, що можуть перевірити телефон на блок-посту, і не відомо, як на це відреагують.
На 25-й день Анна з родиною перетнули останній російський блок-пост.