Серед пам’ятників, які російські окупанти вивезли з Херсона, є і пам’ятник Григорію Потьомкіну. Також підконтрольні окупантам ЗМІ повідомили, що росіяни вивезли з Херсона й прах Потьомкіна, що зберігався у Свято-Катерининському соборі. Але чи справді залишки князя зберігалися в Херсоні? Майже детективну історію щодо поховання Потьомкіна публікує видання «Мост».
Постать російського державного діяча Потьомкіна неоднозначна і використовується як росіянами, аби показати, що все, до чого доторкнулася рука «Грішкі» – російське, так і українцями, аби показати, що він був «козаком та нашим хлопцем».
Оцінок давати не будемо.
Катерина ІІ звернула увагу на Потьомкіна ще під час палацового перевороту, коли посунули її чоловіка Петра ІІІ. З того часу Потьомкін був незмінним, хоч і не єдиним, фаворитом імператриці. Тож коли він помер на шляху між Яссами та Миколаєвом, оточення півтора місяці не ховало його. Бо чекали рішення Катерини ІІ де саме це зробити.
Поховати Григорія вона вирішила в Херсоні, хоч це місто і не було для нього найулюбленішим з усіх, що були засновані на захоплених землях півдня та Криму. Скоріш за все, вирішальну роль зіграв Катерининський собор, який офіційно присвятили святій Катерині, а насправді – розпусниці з Петербургу. До речі, вона відвідувала цей собор під час подорожі до Криму. У 2009 році херсонські симпатики Росії навіть відтворили «крісло, в якому сиділа під час служби Катерина».
Поховали Григорія Потьмкіна 23 листопада 1791 року в склепі під собором. На почесному місці над склепом було покладено мармурову плиту, поруч стояв пам’ятник покійному. Все це не збереглося.
Бо через 5 років померла Катерина ІІ і на престол увійшов Павло І, який ненавидів Потьомкіна ще за його життя. Тож наказав спеціальній комісії поїхати в Херсон та зруйнувати могилу князя. За версією деяких краєзнавців, у тому числі Августа Вірлича, комісію випередила Олександра Браницька.
Це – племінниця і одночасно коханка князя, яка розуміла, як може вчинити Павло І. Тож, за версією Вірлича, вона вивезла забальзамованого князя в невідомому напрямку.
Є версія, що якщо це правда, то він може бути похований десь у Софійському парку в Умані.
Не знаємо, чи ця версія правдива, але ота комісія все ж таки вивезла чиїсь останки з собору в Херсоні, і начебто її члени викинули залишки Потьомкіна в кріпосний рів. Склеп було засипано землею. За версією священників Катерининського собору, тієї ж ночі священники зібрали все, що залишилося від князя і поховали ці рештки в склепі.
Олександр І, який був онуком Катерини, вирішив відновити справедливість щодо Потьомкіна. Влітку 1818 року за наказом родича князя – Катеринославського архієпископа Іова Потьомкіна – зірвали підлогу в місці поховання, проломили склепіння і розкрили труну.
«Присутні впевнились у перебуванні там останків князя», – йдеться у документах.
Тут є сумніви на предмет того, як саме вони це встановили. Адже попередня комісія забрала нагороди, за якими можна було б ідентифікувати князя. Хоча це підтверджує, що чиїсь останки в склепі таки були.
До 45-ї річниці поховання в міському соборі засновника Херсона, за моделлю, створеною в 1831 році, відомий російський скульптор, академік Іван Мартос виготовив памʼятник, який наприкінці 1836 року був встановлений у центрі міста. Автором масивного гранітного п’єдесталу став італійський архітектор Франц Карлович Боффо.
У серпні 1874 року комісія Одеського військового округу здійснила обстеження поховання Потьомкіна. Судячи зі звіту цієї комісії, у склепі були розкидані частини дерев’яної та свинцевої трун, шматки зотлілої матерії мундира, кілька шматків темно-русявого волосся та уривки стрічок орденів Андрія, Володимира та Георгія. Усе це, включаючи череп князя, знаходилося в окремій дерев’яній скриньці.
Після цього обслідування могилу князя облагородили, встановили мармурову плиту, яка там є і досі, якщо росіяни не вкрали і її.
Є версія, що наступними гостями в склепі Потьомкіна були військові Центральної ради. Начебто в 1918 році вони вирішили помститися за зруйнування Січі. Деякі джерела містять згадки, що останки навіть підпалили. Але підтверджень цьому достеменно нема.
У 1917 році пам’ятник Потьомкіну був закритий брезентом, через що в народі отримав прізвисько «херсонський привид». В експозиції краєзнавчого музею є малюнок цього «привиду», який простояв так 10 років. Його зняли з постаменту в 1927 році та перенесли у двір Херсонського історико-археологічного музею.
На початку 1944 року, коли Херсон звільнили радянські війська, пам’ятника вже не виявили. Август Вірлич фіксував спогади якогось ветерана, який начебто бачив памʼятник у Севастополі, що був погружений на залізничну платформу. Але офіційно це ніде не підтверджувалося. Памʼятник зник.
У 1930 році в Херсон приїжджав радянський письменник Борис Лавреньов, дитинство якого проходило в Херсоні. Тож він, гуляючи по валах фортеці, забрів у собор і побачив, що там облаштований «Музей атеїзму».
Там Лавреньов побачив експозицію з декількох скляних ящиків. У першому лежав череп. Табличка внизу пояснювала: «Череп коханця Катерини II Патьомкіна». У другій експозиції знаходилися кістки скелета з прилиплими в деяких частинах засохлими джгутами м’язів: «Кістки коханця Катерини II Патьомкіна». У третій скляній вітрині лежали залишки зеленого оксамитового каптана з потемнілими позументами, уривки атласних штанів, панчохи й туфлі, що згнили. Третя табличка пояснювала: «Шматки одягу коханця Катерини II Патьомкіна».
Лавреньов написав комусь у столицю листа, і начебто після цього останки зібрали в одне ціле й поховали знову.
У літературі ми часто зустрічаємо згадку, що саме в цей час останки було покладено в нову труну, яку опустили в склеп. Склеп був замурований і запечатаний казенною печаткою.
Уже покійний краєзнавець Олександр Скороход писав, що після окупації Херсона німцями «націоналісти згадали про причетність Потьомкіна до розгрому Запорізької Січі». Він писав, що: «з матом і плювками вкотре полетіли кістки Найсвітлішого в кріпосний рів».
Краєзнавець наводив дані, що житель Херсона Ісаков за допомогою сторожа собору повернув останки князя до склепу. Тут треба сказати, що ОУНівці навряд чи могли дозволити собі такі вольності при німцях.
Август Вірлич стверджував, що він сам двічі спускався до склепу у 60-70-хх роках, оглядав труну, вивчав архіви і «в результаті дійшов висновку, що князя в Херсоні немає». Можна було б знайти зараз його доводи, але книжка автора знаходиться нині в Херсоні, і в мережі її немає.
У 1984 році вийшов культовий роман радянського письменника Валентина Пікуля «Фаворит», який укотре підняв цікавість до Потьомкіна.
«Його переслідували навіть у могилі: злі руки терзали прах його, зриваючи ордени та еполети. Фаворита не раз перевертали в труні, як проклятого чаклуна, а сам порох тягали з місця на місце, ніби не знаючи, куди його сховати, — і навіть зараз ми не знаємо, де він спочиває (хоча офіційна гробниця Потьомкіна-Таврійського зберігається в соборі Херсона)», – писав Пікуль.
У 1984 році з ініціативи, за сприяння та прямої участі начальника Херсонського бюро судово-медичної експертизи Леоніда Богуславського були востаннє потривожені останки Потьомкіна.
Висновок про те, що це справді останки фельдмаршала Потьомкіна, підтвердила Головна судово-медична експертиза МОЗ УРСР. Але для 100-відсоткової впевненості в цьому не вистачало черепа князя, якого на момент ексгумації не виявилося на місці. А тільки по ньому можна реконструювати прижиттєве обличчя Потьомкіна.
В описі цієї ексгумації йшлося про те, що, окрім кісток людини, в ящику лежали кістки тварин.
У 2003 році за ініціативи майбутнього «гауляйтера» Херсонщини, а тоді мера Херсона Володимира Сальдо було відлито новий памʼятник, який встановили на старому місці.
Навесні 2020 року Сальдо, якого кореспондент «Моста» випадково зустрів біля памʼятника, розкрив тайну, що зібрав з усіх, чиї прізвища викарбувані на табличці позаду памʼятника, по 5 тисяч доларів. Один із тих, хто брав участь у цьому зборі коштів, повідомив, що сума була вдвічі більшою.
Після захоплення Херсона московські попи водили росіян до склепу. На фото звідти видно, що труна — новодєл.
Тому те, що саме росіяни вкрали з Херсона, має, м’яко кажучи, дуже й дуже опосередковане відношення до Григорія Потьомкіна.
Тэги: