Що ж рухає Ковальовим, Сальдо та іже з ними?

Зрада та колабораціонізм в Україні вийшли на новий рівень. Дозволю собі назвати цей рівень вищим за попередній. Адже йдеться не про ситуацію, коли зброю складають поліцейські чи населений пункт організовано залишає місцева влада, - пише у своєму блозі на НВ український письменник та кіносценарист Андрій Кокотюха.

Що довше частина України під російською окупацією, то більше стає повідомлень про зраду й співпрацю з окупантом. Два місяці тому про це вже говорилося. Але тоді не йшлося про дії чинних депутатів Верховної Ради, та ще й представників так званої «партії влади». Зізнання Олексія Ковальова, депутата від Слуги народу, в фактичному визнанні прав Росії на окуповану Херсонщину, бо окупант тут всерйоз та надовго, виводить тему зради й колабораціонізму в Україні на новий рівень.

Дозволю собі назвати цей рівень вищим за попередній. Адже йдеться не про ситуацію, коли зброю складають поліцейські чи населений пункт організовано залишає місцева влада. Бо тут доводиться розглядати кожен окремий випадок співпраці з ворогом. Та давати персональну оцінку кожному, хто так учинив. Що проводить тонку, а тому небезпечну межу, яка розділяє працю на окупованій території задля виживання, збереження власного життя і життя близьких, особливо дітей — і свідому співпрацю з окупантом заради… справді, чорт знає, чого.

Почнемо з першого випадку. Відразу згадується фільм українського актора та режисера Леоніда Бикова Ати-бати, йшли солдати. У ньому одну зі своїх перших і першу справді помітну роль у кіно зіграв тоді ще дев`ятнадцятирічний Богдан Бенюк. Його герой, червоноармієць, хлопчина з Рязанщини на прізвище Кринкін, признається безкомпромісному командирові роти, що під час окупації працював на німців. Буквально — пахав сільське поле. Обурений ротний вже готовий щонайменше виключити зрадника з комсомолу. Проте за нього раптом заступається товариш, який, виявляється, теж був під німцями і так само пахав на них. Альтернатива — померти з голоду або бути розстріляним на місці.

Як для ідеологічного радянського кіно це була доволі зухвала сцена. І загалом — досить смілива, фактично заборонена в СРСР тематика. Адже після розгрому нацистів радянська влада записала у потенційні вороги всіх, хто з 1941 по 1944 рік перебував на окупованій території та вижив. Буквально — від мала до велика.

Ба більше: їхні нащадки, навіть не прямі, наприклад, двоюрідні племінники, ставали родичами тих, хто був на окупованій території. Це слід було вказувати за замовчуванням, натомість приховання даних фактів могло мати й часто мало погані наслідки. Скажімо, для вступу в престижний вуз чи перспективу кар`єрного зростання.

Таким чином, радянські закони обмежували в правах величезну кількість громадян. Територія України в її офіційно визнаних кордонах під час Другої світової війни була окупована повністю. Через це радянська влада автоматично вважала всіх українців потенційними ворогами, зрадниками в третьому коліні й колаборантами. Як литовців, латишів, естонців, білорусів, кримських татар. Виняток — і це теж не раз відзначала радянська масова культура, передусім кіно і серіали, — складали бійці невидимого фронту, підпільники і ті, хто їм допомагав. Адже задля того вони влаштовувалися на роботу, виконуючи завдання партії та командування, добуваючи відомості, бланки документів, проносячи вибухівку, отруюючи офіцерів у казино тощо.

Зараз часто зринає інформація про партизанський рух на окупованих територіях. Я не володію інформацією, чи координується цей рух Генштабом і чи взагалі кимось координується. Якась частина інформації під час війни не оприлюднюється й лишається військовою таємницею. Але так само є інші відомості: вчителі на окупованих територіях масово відмовляються виходити на роботу й опановувати російські освітні методички. Освітяни ризикують життям або щонайменше здоров`ям, та це їхній свідомий вибір. Проте працювати на окупантів за подачку, часто — харчову, так само свідомий вибір.

Тут не завжди про підкорення. Швидше про прийняття правил, які, маю надію, все ж таки тимчасові. Люди та групи людей, про яких йдеться, навряд хотіли для себе саме такого життя. І навряд їх треба записувати до колаборантів.

А ось такі, як депутат Олексія Ковальов, ексдепутат Володимир Сальдо, не раз згадана в зрадницькому контексті очільниця Слов`янська Неля Штепа та подібні персонажі навряд мають і матимуть виправдання. І тут знову логічна паралель із часами Другої світової. Бо окрім зрозумілого бажання вижити в окупації українці в той період мали ще два мотиви стати на ворожий бік.

Перший актуальний для Заходу України: там записувалися в німецьку армію чи поліцію задля легального доступу до зброї. Такий наказ віддало керівництво підпільної ОУН, і на початку 1943-го, знову ж таки, за наказом, українці дружно повернули отриману зброю проти окупанта. Відтоді почалися активні дії Української Повстанської Армії.

А ось другий мотив був значно ширшим. Адже він рухав українцями не лише по всій окупованій німцями території. Йшлося так само про опір. Але то був опір тоталітарній радянській сталінській системі. На службу до німців ішли люди, скривджені більшовицькою владою. Вони палали бажанням помститися за кривди сталінських комісарів та інших уповноважених. І, що дуже цікаво й показово, у німцях справді бачили визволителів. Тоді як повстанці Західної України сприймали німецьких окупантів ситуативними союзниками, не більше. Проте в обох ситуаціях саме російська радянська влада, російські комуністи своєю агресивною репресивною грабіжницькою політикою провокували дії тих, кого нинішня російська пропаганда іменує фашистами, посіпаками нацистів й колаборантами.

Що ж рухає Ковальовим, Сальдо та їже з ними? Який мотив змушує мешканців українських міст та сіл здавати окупантам проукраїнських активістів, коригувати вогонь російської артилерії, допомагати знищувати своїх же сусідів чи бодай просто агітувати за Росію в соцмережах? Не згадаю випадків, коли хтось із родини такого зрадника був арештований, засуджений, репресований, страчений, замучений у міфічних катівнях СБУ чи Правого сектора. Вони навіть за демонтованих леніних та пушкіних, скасовані концерти Кіркорова й заборону російських серіалів та книжок Прилєпіна не мстяться. Такі особи ненавидять країну, в якій живуть.

Просто ненавидять. На підсвідомому, далекому від раціонального пояснення рівні. Запитайте при нагоді того ж Ковальова, що поганого зробила йому чи його рідним держава Україна. Або партія Слуга народу, яку не без підстав називають пропрезидентською. Що означає, Ковальова чимось образив особисто Володимир Зеленський. І, як з`ясовується, не лише Ковальова із Сальдо.

Тому коли зараз визначати, а після перемоги — затримувати, судити й карати зрадників, слід звертати увагу на таких, котрі не ладні пояснити причини активної співпраці з окупантом. Та по можливості убезпечити від переслідувань та позбавленням прав за радянськими лекалами тих, хто виживав. І при цьому не шкодив Україні та нашим Збройним Силам.