«Все, на цьому ваше завдання закінчилося. Вищі чини оборони Херсонщини повтікали. Кидайте зброю і йдіть як цивільні по сусідніх селах, куди завгодно ховайтеся, тікайте. Росіяни вже тут…» – таку вказівку отримала херсонська тероборона в перші дні широкомасштабної війни. Про це в інтерв’ю проєкту Радіо Свобода «Новини Приазов’я» розповів учитель із Херсона тероборонівець, а тепер солдат ЗСУ Петро Чупрун.
До 24 лютого Петро Чупрун працював учителем у школі, займався неформальною освітою, дебатами, долучався до громадських ініціатив. З командою організації «Будуємо Україну Разом» створював у Херсоні молодіжний простір «Молодіжка».
У перший день повномасштабної війни Петро пішов до військкомату й записався до територіальної оборони Херсона. У нього не було військового досвіду чи спеціальної підготовки, але він ще раніше вирішив, що якщо Росія наступатиме, то він піде воювати.
Після окупації Херсона Чупрун дистанційно закінчив зі своїми учнями навчальний рік та зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. Тоді знову пішов до військкомату й вступив до лав ЗСУ. Тепер Петро Чупрун як парамедик бере участь у бойових діях на Донбасі.
«Люди плакали... Стояли черги до банкоматів»
Петро розповів, як потрапив до тероборони Херсона та що відбувалося в перші дні масштабного російського вторгнення в його місті.
- Я працював учителем у школі. 23 лютого діти почали питати в мене, чи вважаю я, що Росія нападе. Я подумав: якщо сказати, що нападе, – це налякати їх. Бо в моєму розумінні Росія повномасштабно точно мала б напасти. До цього я був готовий. Тож я сказав, що війна в нас триває вже 8 років, Росія вже напала, вона є агресором, від неї можна очікувати чого завгодно.
Наступного ранку мене розбудив друг, сказав, що Росія напала, ракети та все таке. Спитав, чи готовий я виїжджати з Херсона. Ми попередньо узгоджували плани: хто що буде робити в разі повномасштабного вторгнення, і я говорив, що якщо така ситуація станеться, то я одразу піду до військкомату, я не виїжджатиму, не тікатиму. Вони сказали: «Окей, ми тоді поїхали, успіху».
Петро почав моніторити новини, пішов із сусідом за покупками до магазину, подивилися, яка ситуація в місті.
- Деякі люди плакали, переживали – на касах, у чергах. Були черги до банкоматів, трафік машин на виїзд був більшим, ніж зазвичай. Це було близько сьомої. Але загалом ситуація була більш менш стабільною, окрім того, що вибухав Чорнобаївський аеропорт, звідти йшов дим.
Повернувшись додому, почав переписуватися з колегами щодо уроків. Мені написала колега: «Які уроки? Йди у військкомат». Я відповів, що й так збираюся, просто треба розуміти ситуацію. Вона сказала, що в мені не сумнівалася.
«Я подумав: навіщо лягати, ну літак, що тут такого?»
Близько 11 ранку Петро потрапив до військкомату, де почув, що якісь події вже відбуваються на Антонівському мосту.
- Мені дали дві години на збір речей, на підготовку. Я подзвонив рідним, друзям, сказав, куди йду, щоб вони були в курсі. І о першій годині я знов був у військкоматі. Там була плутанина. Люди не знали, як діяти.
Працівники військкомату ходили в цивільній формі. Близько третьої сказали, що виїжджаємо на основні пункти. У людей було хвилювання.
Одні приїхали й сказали: «Давайте нам швидко зброю, вони вже біля Антонівського мосту, десь вибухи лунають, над нами пролітають ракети чи дрони». Але їх теж відправили на точку збору. Це було село Наддніпрянське.
Петро згадує, що він разом з іншими взводом поїхав у Наддніпрянське маршруткою.
- Багато чого було незлагоджено в керуванні людьми. Частину людей зібрали, видали зброю, і десь о 16:20 першу роту, яку зібрали, повезли до Антонівського мосту. Як я пізніше дізнався, то частина з них навіть встигли взяти участь у бойових діях. Когось убили, когось поранили.
Я був у другій роті. Ми поїхали близько 18, і наше завдання було зустрітися з основними силами Збройних сил України в якійсь лісосмузі, і вони нам будуть вказувати подальші дії.
Щоб ви розуміли, нам видали автомат і по два магазини набоїв. Все. Ні броні, ні касок – нічого. Я йшов у своїх «конверсах» (взуття – ред.), пальто, з рюкзаком і дорожньою сумкою.
Спорядження бійців територіальної оборони. Фото: Іван Антипенко
За словами херсонця, їхню роту висадили в полі, де дорогою вони десь за 500 метрів відчули мінометний обстріл.
- Можливо, по нас стріляли, але враховуючи, що через кілька хвилин почала їхати колона техніки, то ми підозрювали, що стріляють по них, просто не долітає.
Ще через кілька хвилин почули звук літака в повітрі, сказали: «лягай». Я подумав: «навіщо лягати, ну літак, що тут такого?». У мене не було усвідомлення, що це війна й це може бути військовий літак. Я потім стою такий і думаю: «краще я заткнуся». І тільки я падаю, літак різко йде на зниження і зриває перед нами ракету метрах у 30-50.
«Скидайте зброю і йдіть по цивільному по селах»
Невдовзі херсонці-тероборонівці зустрілися із Силами оборони, які відступали.
- Теж така собі пригода. Ми не знаємо, де свої, де чужі, і на тебе з темряви виходить натовп у зеленій формі. І ти думаєш: «стріляти чи не стріляти?». Команди не було. А якщо це вороги? Виявилось, що свої. Вони сказали, що вже відступили до Антонівського мосту й оце рухається наша колона техніки на Миколаїв.
Петро розповів, що надалі вони знову поїхали в Наддніпрянське. Там розвантажували боєкомплект, продукти, воду.
- Потім знову була переорганізація на роти, взводи, визначали командирів, капелан відчитав молитву. Близько 4:30 ранку ми лягли спати, а о 6 ранку знову підйом. Завдання наше було прикривати 59 бригаду з тилу біля Дар’ївського мосту, вони нібито мали їхати відбивати Каховку.
Ми там просиділи до 12 години. Нікого не було: ні росіян, ні наших. Наказали повертатися назад. Ми почали заходити в автобус, і нам сказали, що росіяни викрили наші позиції та скоро буде десант у Наддніпрянському, і можливо, в інших точках. Тому ми туди не повертаємося, речі не забираємо. Маршрутка їхала так швидко, що загорівся двигун і салон був повен диму. Їхали з відкритими дверима, щоб не вчадіти.
Маршрутка приїхала в село Молодіжне, там на базі школи була інша частина. Петро пригадує, що видно було, що звідти похапцем всі тікали, позалишали купу речей.
- Нам сказали: «Все, на цьому ваше завдання закінчилося. Вищі чини оборони Херсонщини повтікали, назвали трьох осіб. Скидайте зброю і йдіть по цивільному по сусідніх селах, куди завгодно ховайтеся, тікайте. Росіяни вже тут».
За словами херсонця, згодом деякі хлопці казали йому, що до Наддніпрянського прилітали чотири гелікоптери, звідки спускався десант. Вони бачили відступ.
«Представник військкомату кричав: «Давайте зброю»
Херсонським тероборонівцям довелося роззброїтися, розповів Петро.
- До нас приїхав якийсь представник військкомату, кричав: «Давайте зброю». Він приїхав, ще коли ми завантажувалися в маршрутку біля Дар’ївки, і їхав за нами. Але так як він був у цивільному, йому ніхто не повірив. А коли ми прибули, то наш ротний зв’язався зі своїм начальником і той підтвердив, що це своя людина. Ми повіддавали всю зброю. Один хлопець у цей час був у туалеті чи ще десь, тому не віддав. І коли ми відступали, у нас лишився штик-ніж, один автомат і в мене пачка набоїв.
Ми думали йти в напрямку Миколаєва, але тоді треба було йти через Херсон. Прийшли до Зеленівки, там зустріли наших хлопців на БТРі, запитали, що до чого. Вони сказали, що Антонівський міст росіяни не перейшли, але там якісь заворушки вже відбуваються. Херсон поки що наш.
За словами Чупруна, з його роти залишилося 10 людей – більшість розійшлися, або роз’їхалися. Ті, хто залишився, повернулися до Херсона, до обласного військкомату.
- Там було зачинено. Потім приїхав якийсь підполковник і майор. Вони знову почали все організовувати, дали нам час, щоб ми сходили додому, взяли речі. Думали комплектуватися ввечері, але перенесли це на ранок, щоб більше людей зібралося. Тому ми ночували в казармі, облаштували чергування, бо невідомо, хто міг зайти.
О 6 ранку 26 лютого вже зібралися люди, почали заново формування. Я був у другій роті, у другому взводі, тепер став у першій роті, у першому взводі. Я займався зв’язками з волонтерами, які привозили на базу харчування, ліки. Нам проводили інструктаж, як поводитися з турнікетом і джгутом. Броні знову не було.
Потім, згадує Петро, їх повезли в невідомому напрямку.
- Виявилося, що ми були на базі школи-інтернату на вулиці Іллі Кулика. Були там, нікуди не виходили. Наше завдання було охороняти територію. Можливо, частину кудись виводили. Нас там було чоловік 400.
27 числа (лютого – ред.) почали говорити з командиром тероборони. Він сказав, що ми зараз росіянам зробити нічого не можемо. Наше завдання – відтягувати сили, а нас зараз беруть у кільце. Вони (росіяни – ред.) йдуть повільно з усіх напрямків, бо не знають, скільки нас тут. А в нас немає нічого. Автоматами проти техніки ми нічого не зробимо, тому ми сидимо й не рипаємося. Отаке наше завдання.
28 лютого надійшла інформація про те, що «росіяни навколо, і всі дороги перекриті», розповів херсонець.
«Командир сказав скидати зброю та бронежилети»
Херсонець каже, що 1 березня минулого року зранку вже була бойова готовність.
- Нас вивели на позиції. Ми були біля «Епіцентру», ТРЦ «Фабрика». Ми зайняли оборону, розділилися на дві частини. Я спочатку був біля «Епіцентру». Готували окопи, волонтери привезли «коктейлі Молотова», працівники «Епіцентру» ставили бетонні блоки по дорозі. Близько 11:00 нам сказали переходити на бік «Фабрики». Там були невеличкі окопи, сантиметрів 30. Ми там полягали. По рації передали, що їде колона техніки. Готовність.
У цей час під’їхав лікар на велосипеді, дав мені знеболювальне. Я був ротним медиком. Він сказав: «Якщо щось треба, дзвони, ось мій номер телефону, я ще під’їду». Я сказав, що ніколи ще не робив уколи і я такий собі медик, просто більше не було кого взяти. Він сказав, що там нічого страшного: «Колеш у м’яз, і все буде пучком».
Потім тероборонівцям сказали, що колона рухається значна і немає сенсу брати участь у бойових діях, згадує Петро.
- Командир зібрав усіх, сказав скидати зброю і бронежилети. Нам якраз за день до цього десятьом людям видали бронежилети й каски, 13 аптечок. Все, що нас ідентифікує як оборонців, мало бути залишене там. Але був цей паскудний досвід 25 лютого, коли ми все здавали (зброю – ред.) і були без нічого. Я спитав, чи можна залишити? Командир відповів: «Якщо хочеш ризикнути, я не можу тобі заборонити».
Херсонець каже, що залишився з прапором України, стрічкою ТрО, бронежилетом і каскою.
- Каску я виміняв на магазин, а бронежилет мені віддав хлопець, якому було важко. Так нас троє людей пішли в напрямку міста. По дорозі казали людям, щоб ховалися по будинках, бо росіяни вже близько, ми зробити нічого не можемо.
«Шукали всіх, хто міг чинити спротив»
Петро Чупрун ще тривалий час залишався в окупації. Він бачив, як у місто заходили російські військові, та пояснив, чому не покидав Херсон.
- Я не міг виїхати, тому що паспорт залишився в одному зі штабів ТрО. Я боявся, що туди спустився десант, вони там все обшманали, знайшли мої документи й зможуть мене ідентифікувати на блокпості, затримають, і будуть мені непереливки, знаючи, що росіяни можуть робити з полоненими. Це було страшно, тому я вирішив залишитися, подивитися, що буде відбуватися.
Через тиждень я вирішив, що допрацюю до кінця навчальний рік, щоб до мене не було підозр при виїзді: «я вчитель, працюю на місці й ніякого відношення до тероборони не маю, виїжджаю, бо в мене відпустка і треба відновити втрачений паспорт».
Так і сталося. Навчальний рік на окупованій території закінчився достроково. Тому 18 травня молодий вчитель виїхав з окупованого міста.
- Під час окупації було складно. Я не виходив з будинку перші дні. Не купався, щоб не видавати сусідам зайвих шумів, що я на місці. Тим паче один сусід бачив, як я повертався зі зброєю. Коли лунали вибухи чи перестрілки в місті, виходив у подвійний коридор, бо підвал у нашому під’їзді недоступний. Із часом перестав, сидів як є. Було важко, але некритично.
Херсонець каже, що росіяни, на перший погляд, не сильно пресували населення. Припускає, що через велику кількість жителів. У селах ситуація була набагато гірша, стверджує він.
- Тут кілька магазинів розмародерили, але до людей загалом ставилися нормально. Єдине, що вони шукали всіх, хто брав участь у антитерористичній операції, був у Нацполіції, Нацгвардії, тобто всіх, хто міг якось чинити спротив.
Було важко. Начебто місто таке саме, не враховуючи, що все зачинене, але навіть дихати було важко. Ти відчуваєш пригнічення, неволю, що у своєму місті ти не можеш робити все, що захочеш, не можеш діяти так, як діяв раніше. Але я з ними особисто не перетинався, лише одного разу звіддаля бачив.
Ми випадково пройшлися з друзями мимо мітингу, де вони зловили хлопця, який їм середній палець показав чи щось сказав. Вони стріляли в повітря, били його ногами. Потім один чоловік знімав це на телефон, за ним теж почали гнатися, стріляли навздогін, але йому, здається, вдалося втекти. Там використовували й сльозогінний газ, і шумові гранати, стріляли в асфальт, а уламки летіли по ногах.
«Я на своєму місті»
Після виїзду з окупації молодий вчитель приєднався до лав ЗСУ.
- Ще восени 2021 року я прийняв рішення, що в разі повномасштабного вторгнення я не зможу сидіти вдома, не стати на захист батьківщини. Навіть коли я пішов у територіальну оборону, я дізнався тільки через два дні, що це саме тероборона, а не ЗСУ. Якби не було окупації, то я б не сидів, а боронив країну. Так склалося, що довелося відступити й ховатися. Але як тільки я виїхав, я пішов у військкомат.
Мені сказали, що без оригіналів документів мене не зможуть прийняти на службу. Тому треба було відновити паспорт, їхати до Одеси. Там сказали, що це може зайняти мінімум місяць, були проблеми з ID-картками. У підсумку я чекав аж 2 місяці.
Цей час херсонець витратив на мандрівки Україною. Він розповів, що об’їздив близько 20 населених пунктів, подивився, як люди сприймають війну, ракетні загрози. Пройшовши медогляд, Петро підписав контракт, пройшов навчання на бойового медика у Великій Британії, потім в Україні й зараз виконує завдання в складі 36 бригади на Донеччині.
Зараз Петро Чупрун служить в лавах ЗСУ на Донбасі. Фото: Іван Антипенко
- Я відчуваю, що я на своєму місці, що роблю важливий внесок в оборону країни. Так, буває страшно, і звичайно, хочеться, щоб війна завершилася і не бути тут, не ризикувати життям. Але іншого вибору в нас наразі немає, ми маємо стояти до кінця.
Звільнення Херсона чоловік зустрів уже в лавах ЗСУ. Він поділився, що відчував у ті дні.
- Взагалі, якщо говорити про участь у війні, то з самого початку я хотів воювати на Донеччині й Луганщині, тому що це ті території, які на той час 8 років були під окупацією і там люди настраждалися більше, ніж люди, які пробули кілька місяців в окупації в Херсоні.
Але в день звільнення, 11 листопада, у мене було питання – чому я не там? Було б круто зайти в місто, звільнити, побачити, як люди зустрічають, як ця пошесть звідси змилася. Хоч і не повністю область, але саме місто вільне. Хотілося відчути себе героєм, напевно. Але як планувалося, так і сталося: наразі я на Донеччині, і це не менш важливо бути тут.
Петро продовжує стежити за долею Херсона, знає, як його обстрілюють з лівого берега. Він сказав, що думає про це.
- У Херсоні ситуація складна. Вони (окупанти – ред.) обстрілюють не те щоб об’єкти критичної інфраструктури, як в інших містах ракетами, а просто б’ють по цивільному населенню. Особливо той випадок біля ЦУМу, біля «Сільпо», коли було близько 64 постраждалих, 10-12 загиблих.
Постійно дають можливість переконатися, що вони не люди, а просто звірі, які не усвідомлюють, що вони роблять. Мені важко уявити, як це, коли тобі дають координати – стріляй куди хочеш, бий місцевих.
За що? Чому? Навіщо?
Вони просто хочуть знищити нас, деморалізувати населення. Напевно, не розуміють, що такі методи терору на нас не діють, що ми стаємо ще злішими, агресивнішими та хочемо ще швидше звільнити свої території та світ від них, якщо це буде можливою.
Петро Чупрун упевнений, що українці ніколи не підуть на поступки РФ, будуть захищати та звільняти всю свою територію від окупантів.
Фото на обкладинці: після широкомасштабного вторгнення РФ у 2022 році херсонський вчитель Петро Чупрун одразу пішов до військкомату. Фото: Іван Антипенко
Тэги: