Серед його учнів – десятки військових. Учитель з Берислава розповів, як над ним знущалися окупанти

Серед його учнів – десятки військових. Учитель з Берислава розповів, як над ним знущалися окупанти
Автор: Артур Пріхно, Анастасія Пантелєєва, mipl.org.ua 27 Декабря 2022 14:15

До серпня цього року під окупацією в рідному Бериславі залишався Сергій Носач – місцевий учитель. Він викладав у школі «Захист України», тепер серед його випускників – чимало військових і правоохоронців. 5 серпня російські військові забрали чоловіка в полон. Про окупацію Берислава та тортури над ним Сергій розповів журналістам «Медійної ініціативи за права людини».

Берислав – невелике місто на Херсонщині, що перебувало під окупацією Росії майже від початку повномасштабного вторгнення до 11 листопада цього року. Місто розташоване на правому березі Дніпра. Після того як росіяни пішли звідти і закріпились на лівому березі річки, місто весь час зазнає обстрілів.

Сергій Носач – місцевий вчитель, викладав «Захист України» у бериславській школі. Після звільнення міста, він туди їздив двічі – бачив власний зруйнований будинок і тотальні бомбардування росіян. 

Дітей, у яких викладав пан Сергій, він називає своїми. Згадує вишколи, змагання і патріотичні табори, які для них організовував. Тепер серед його випускників – десятки військових і правоохоронців.

До серпня цього року Носач залишався у рідному місті – жив під окупацією. У невеликому Бериславі ледь не кожен знав про вчителя і його патріотичну позицію. Тож, зізнається пан Сергій, те, що сталося з ним 5 серпня, навряд чи було несподіванкою. 

ЗАРЕВО У НЕБІ ТА ПОРОЖНЄ МІСТО

«24 лютого зранку я прокинувся, а дружина вже була на порозі. Вона вийшла на вулицю подивитися, що там відбувається. Побачили зарево в небі. Поруч, у Новій Каховці, є військова частина. Ми зрозуміли, що це там вибухи. Я дружині сказав: «Мабуть, це війна», – розповідає Сергій про перший день повномасштабного російського вторгнення. 

Тоді ж над його будинком пролетіли перші ракети в бік Херсона, а в центрі Берислава зібралося багато поліцейських:

«Я скупився, з’їздив на заправку, повертаюся – вже нікого в місті немає. Десь о першій годині дня Берислав майже спорожнів».  

Будинок Носачів розташований неподалік перехрестя, де одна дорога веде на Велику Олександрівку, інша – на Нововоронцовку. Дві величезні колони російських військ пішли в цих напрямках 9 березня. За ними з вікна свого будинку спостерігав Сергій. 


Колони російської техніки були у Сергія ніби на долоні. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

«Танки, Гради, БТРи йшли. Я трішки розбираюся в техніці. БМП на початку майже не було, їх вони почали підтягувати потім. Тентовані машини (ймовірно, з військовими всередині, – МІПЛ) також ішли, – розповідає Сергій. – Ну і звичайно, я намагався повідомити… У мене є колеги  із «Захисту України» в Великій Олександрівці. Тож я їх попереджав, що росіяни ідуть в їхньому напрямку».

НАВЧАННЯ НЕ ПРИПИНИЛОСЯ

Так звані «деенерівці» поселилися на околицях Берислава. Вони мали відповідні шеврони на своїй формі. Потім почали віджимати машини у місцевих. Спочатку їздили на легкових, згодом – на бусиках. 

Базувалися на промзоні, де раніше було підприємство Бериславська ПМК, на спортивному комплексі та на машинобудівному заводі. Тоді в місті почали зникати люди.

Поліції в Бериславі не було, тому Сергій Носач з іншими чоловіками розбили місто на квартали і чергували, аби не було мародерства. Зміна тривала з 20-ї години вечора до 6-ї ранку.  

Невдовзі після окупації міста, у квітні, росіяни влаштували подвірний обхід мешканців: шукали атовців, забирали зброю у мисливців. За два тижні провели ще один такий обхід.

«Ходили переважно дагестанці. Я їх розрізняю за манерою спілкування. Я служив у Каунасі, в нашій військовій частині були дагестанці. Якось відразу після окупації був випадок: один із військових ішов без маски. Я в нього питаю: «Ти звідки?» – «З Росії». – «А конкретніше?» – «Я чеченець». – «Та ні, ти за мовою на чеченця не схожий». – «З Дагестану». – «Це більше схоже на правду».

Аж до травня школа Сергія працювала в режимі онлайн, навчання не припинялося. Вчитель продовжував вести курс «Захисту України» навіть під окупацією російських військ.


«Школа працювала, потрібно було продовжувати вчити дітей», – каже Сергій. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Наступний навчальний рік росіяни планували вчити дітей вже за російською програмою. На це чинна директорка школи не погоджувалася. 

«Наша директорка допомагала людям, облаштувала в школі пункт, де могли зупинятися люди, які виїжджали на підконтрольну територію України з Херсона та інших міст. Вони ночували в спортивному залі, в шкільних кімнатах. Директорка організовувала харчування. Бувало таке, що люди жили по 7-8 днів», – розповідає Сергій.

Згодом, вже у серпні, росіяни представлять власну «директорку» школи.

ЗАТРИМАЛИ ЗАРАДИ «СПІВПРАЦІ»

«П’ятого серпня я прокинувся, дивлюся у вікно: до будинку під’їхали Урал, УАЗ і «бобік». Вийшло 10-12 росіян. Зайшли у кухню, спитали прізвище, почали питати про все і ні про що. Як я потім аналізував, їхнє завдання було забрати мене: «Якщо співпрацюватимеш, то будемо говорити». Я кажу: «А в чому полягає співпраця?» Вони не відповіли», – пригадує той день Сергій. 

У його дружини росіяни взяли рушник, зав’язали чоловікові очі.

Одного з військових Сергій розгледів. Він був найстарший, зростом до 185 см, слов’янської зовнішності. Ймовірно, був командиром, бо віддавав накази. 

Росіяни, що увірвалися в будинок Носачів, мали автомати Калашникова, кулемети і пістолети. Тримали їх у бойовому стані зі знятим запобіжником. 

У Сергія та його дружини перевіряли телефони. Там знайшли фото міни-пелюстки. «Що це таке?» – питають. Сергій відповів: «Я ж учитель. Маю дітям розповідати про небезпеку».

Також знайшли фото декого з випускників у військовій формі. 

Після 20 хвилин розмов Сергія повезли у військовому Уралі з зав’язаними очима невідомо куди.

«Катали по місту, когось шукали, а потім пересадили в УАЗ», – пригадує чоловік. 

Перша зупинка була на околицях Берислава. Там стояв російський ОМОН. Сергію зняли з очей пов’язку, він розгледів їхні шеврони. За деякий час УАЗ повернувся: 

«Знову закрили очі, почали розпитувати в машині. Я кажу, що не звик розмовляти з людьми з закритими очима, я повинен бачити співрозмовника. Тоді вони посміялися між собою і сказали: «Не скоро ти щось побачиш».  

У другій половині дня викраденого вчителя привезли на машинобудівний завод. Єдиним місцем, де дозволяли знімати з очей пов’язку, був дерев’яний туалет на території заводу. Так через щілини в туалеті Сергій розгледів і впізнав місце, де опинився. 

КОНТЕЙНЕР ВИКОРИСТОВУВАЛИ ЗАМІСТЬ ТЮРЕМНОЇ КАМЕРИ

Коли чоловіка тільки завозили на територію заводу, почався обстріл. Його завели у підвальне приміщення. Там же ховалися росіяни. Згодом один із них наказав: «Ведіть його у контейнер». 

Будівельний контейнер, що стояв на території, використовували замість тюремної камери. Він залізний, підлога – з дерев’яних дощок. Усередині Сергій придумав, як виміряти площу контейнера: за міру довжини використав відстань від кінця вказівного до кінця великого пальця. 


Таким способом Сергій визначав площу контейнера. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Вийшло, що в ширину контейнер був приблизно 2,2 м, а в довжину – 6-7 метрів.  Всередині разом із Сергієм було 16 людей. Коли хтось заходив, то ті, хто сидів біля дверей, мали піднятися. У куті контейнера стояв невеликий стіл. Поруч – пляшки. Їх використовували для туалету. Там же – пляшки з питною водою.

Ввечері росіяни прийшли і перерахували утримуваних. Згодом принесли їжу.

«Це був пластиковий контейнер із їжею і три ложки. Зазвичай давали макарони та трохи тушонки. За всі дні лише один раз хліб дали», – розповідає Сергій.  

На серпневій спеці залізний контейнер нагрівався до високих температур – всередині було надзвичайно спекотно. 

Майже половина утримуваних у контейнері – колишні атовці. 

«Їх було 7-8 людей, – говорить Сергій. –  Це хлопці із сіл Тягинка, Томарине. Один був із Берислава. Їм від 22 до 30 років. Ще одного хлопця забрали через те, що його дружина виїхала до Івано-Франківська. Питали: «Чому ти їй дзвониш?» Він каже: «Питаю, як у неї справи». Вони йому: «Ти зливаєш інформацію».

Сергій пригадує також історію іншого в’язня – того затримали, бо знайшли в телефоні sms від товариша: «Будемо смажити орків». Хлопця жорстоко катували, вивезли на кладовище та погрожували розстріляти. 

ПЕРШИЙ ДОПИТ: ЗВИНУВАТИЛИ В СПІВПРАЦІ ІЗ ЗСУ

Того ж дня, коли Сергія привезли на територію заводу, його забрали на допит. Завели у приміщення неподалік контейнера, де тримали в’язнів. У кімнаті було троє росіян: один ставив питання, двоє інших жорстоко били. 

«Знайшли в телефоні переписку, де я писав, що в бік Олександрівки їдуть колони. Кажуть: «Ага, здаєш розташування військ українській армії», – розповідає Сергій. 

Його почали бити по всьому тілу. Чоловік був із зав’язаними за спиною руками та зав’язаними очима. Для катувань застосовували і струм. 


Тортури до незаконно викрадених людей, каже Сергій, мали бути аргументом на користь співпраці з росіянами. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Скільки часу це тривало, Сергій не знає:

«Там час завмирає. Коли один із них вів мене назад, то казав: «Ти до ранку не доживеш». І, в принципі, їхнім словам можна було вірити, бо попереду – ніч, і ти не знаєш, що з тобою зроблять. Кажуть: «А ми тебе і твою дружину «кадирівцям» віддамо. Дізнаєтеся, хто вони такі».

ДРУГИЙ ДОПИТ: ПОГРОЖУВАЛИ РОЗСТРІЛЯТИ

Наступного дня по Сергія прийшов росіянин, який брав участь у його побитті. Вчитель впізнав його голос. 

«Коли мене вів, то сказав: «Зараз іди в окоп, я тебе розстріляю». Чую, що він пересмикнув затвор… Таким був ранок другого дня».

Сергія вели тими ж звивистими коридорами, що й першого разу, відтак, припускає він, кімната була та сама. Як і методи допиту. 

«Знову говорив про переписку, про те, що передаю дані. А потім – електроди до мізинців і струм», – пригадує Сергій.  

Росіяни робили це ніби автоматично, каже чоловік. За день у кімнату для допитів піднімали по кількох утримуваних. Інші, що залишалися в контейнері, чули їхні крики від болю – до місця тортур було близько сорока кроків. 

Слідів від побиття майже не залишалося, оскільки, як каже Сергій, били професійно. Лише одного хлопця привели з допиту з перебитим носом. Він розказав, що вдарився об щось, коли його виводили. 

Коли допит завершувався, людей повертали в контейнер. 

ТРЕТІЙ ДОПИТ: КРИЧАЛИ, ЩО «ПУТІН – ПРЕЗИДЕНТ СВІТУ»

«Я той голос не забуду ніколи», – каже Сергій про військового, який забирав його на допити.

Третього дня він знову по нього прийшов, почали говорити про роботу – схиляли працювати в школі за російською програмою. 

«Я відмовився, за що отримав удари по тілу», – каже вчитель.

Той, хто бив та приєднував дроти до рук Сергія, був за комплекцією потужним чоловіком високого зросту:

«Як дасть, так і падаєш від болю прямо на підлогу».  

Крім розмов про співпрацю, від росіян звучали й інші речі:

«Один із них кричав: «Путін – президент світу». Я тоді подумав, що ці люди хворі та неадекватні».


Витримати тортури та психологічний тиск було непросто навіть здоровій людині. Сергій же мав проблеми із серцем. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Після чергових катувань струмом у Сергія почалися проблеми із серцем. Ще до полону він кілька разів лежав у кардіодиспансері, мав регулярно пити ліки, але росіяни після затримання відібрали в нього медпрепарати. 

«Я їм сказав, що якщо не кличуть лікаря, то хай хоч віддадуть мою таблетку. Тоді мене розв’язали і дали ліки», – розповідає Сергій. 

Згодом, вже в контейнері, до нього прийшов чоловік, що представився фельдшером. У нього був лише корвалол. 

ЧЕТВЕРТИЙ ДОПИТ: РОЗМОВИ ПРО ІСТОРІЮ

На четвертий день Сергія завели в інше приміщення. Тоді він вперше був на допиті без пов’язки на очах. У кімнаті перебував один військовий невеликого зросту. Обличчя ховав за балаклавою. Він сидів за столом, писав.  

«Питав про моїх знайомих із Берислава, хто мав проукраїнську позицію: «Де зараз той, а де інший?» – розповідає Сергій. – Я кажу: «Та їх немає, вони вже давно на підконтрольній території». І тут він каже: «Ти мені за три дні нікого не здав». 

Почалися розмови про історію. Той, хто допитував, намагався переконати Сергія в правильності розв’язаної Росією війни і в тому, що територія України історично належить РФ.

«Всіляку дурню говорив, перекручував історію», – коментує вчитель.

В якийсь момент військовий сказав: «Їду в адміністрацію. Коли приїду, ми з тобою ще поговоримо і відпущу додому». Тоді Сергій уперше за весь час неволі відчув надію на визволення. 

ЗВІЛЬНЕННЯ: ВИСАДИЛИ ПОСЕРЕД МІСТА

«П’ятого дня у контейнер зайшов той, що мене допитував. Ударив ногою, каже: «Виходь». Я вийшов, мені зав’язали очі та посадили в машину», – згадує чоловік шлях до свободи. 

За кілька хвилин його висадили посеред Берислава. Знявши пов’язку, пан Носач побачив зелений «бобік», який його привіз. На той момент у будівельному контейнері, що став «тюрмою» для цивільних, залишалося ще четверо людей.

Своїм звільненням вчитель завдячує дружині та мамі, які весь час боролися за нього – ходили в «комендатуру» і новостворену «міліцію», вимагали випустити чоловіка з незаконного ув’язнення. 

Відразу після звільнення Сергій ліг у лікарню лікувати серце. Згодом вирішив виїжджати з Берислава. Під час допитів йому казали: «Навіть не думай нікуди їхати, ти невиїзний. Ми інформацію розішлемо по всіх блокпостах». 

«Емоції зашкалювали, коли побачив наших хлопців, – говорить Сергій. – На очах були сльози».  


Радість зустрічі з українськими військовими, каже Сергій, не можна переказати словами. Фото: Віктор Ковальчук/МІПЛ

Зрештою вчителю вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію, а за місяць ЗСУ звільнили його рідний Берислав від окупації.

БЕЗ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ФАКТ ЗАТРИМАННЯ

Марія Квіцінська, регіональна консультантка програми Європи та Центральної Азії Всесвітньої організації проти тортур (ОМСТ) говорить, що під час збройного конфлікту військові можуть затримувати цивільних осіб лише у двох випадках. Якщо це абсолютно необхідно для безпеки держави, що проводить затримання, або якщо людина скоїла кримінальний злочин, наприклад вбивство. 

«Проте, по-перше, затримання має відбуватися на основі офіційного рішення уповноваженого органа. По-друге, затримані мають утримуватися у належних умовах та їм має бути гарантовано процесуальні права, включно з правом на апеляцію та регулярний перегляд запобіжного заходу, а також свободу від катувань і інших жорстких і нелюдських видів поводження і покарання. По-третє, родичам має бути повідомлено про факт і підстави затримання, а також місце утримання особи», – зазначає Марія. 

При цьому, додає вона, дані про затриманих мають фіксуватися у відповідних реєстрах. Натомість російські військові масово свавільно затримують або викрадають цивільних, які здалися їм потенційно нелояльними. Як показує історія Сергія Носача, цивільних утримують цілком ізольовано в жахливих умовах та катують. 

«Російські військові свідомо нічого не повідомляють родичам затриманих, чим спричинюють сильні страждання родичів, які у певних випадках можуть бути прирівняні до катувань. Це «ілюстративний» приклад грубих порушень міжнародного гуманітарного права», – додає Марія Квіцинська. 

Вона закликає жертв катувань звертатися до правозахисних організацій, аби вони мали можливість передавати ці кейси до міжнародних органів підзвітності за злочини щодо катувань.

 

Приєднуйтеся до нас:

Голові СБУ часів Януковича висунули підозру в катуванні цивільних на Херсонщині

Жителі Високопільської громади подали вже 1300 заяв на отримання компенсацій за зруйноване житло

Жителі Херсонщини дали свідчення на заході ОБСЄ у Відні про злочини росіян

Додому повернули 16 дітей, депортованих із Херсонщини «на відпочинок»

Смертельна дамба поблизу Олександрівки: «Скільки там загинуло людей, невідомо й досі»