Репортаж із села Сонячне, що знаходиться за 30 кілометрів від обласного центру та входить до складу Херсонської територіальної громади. Про виживання в окупації та життя після звільнення. Сьогодні місцеві жителі не знають, до кого звернутися за допомогою, і жаліються на відсутність контакту з владою, пише Bilozerka.info.
Уперше за останні 10 місяців їду трасою М-14. Прямуємо разом із волонтерами в невеличке село Сонячне, що на Херсонщині. Минаємо блокпости, поля, на яких залишився незібраний врожай, роздивляємося збитий ворожий винищувач. Ще пів години розбитих доріг – і ми на місці. Сонячне зустрічає нас сонячним днем та чергою людей біля подвір’я місцевих волонтерів – Ірини та Миколи. Заходимо в будинок, де на столі нас уже чекає приготований обід. Без частування господарі не допускають нас до роботи. Обідаємо та йдемо до людей.
Поки не почалася роздача гуманітарної допомоги, іду знайомитися із селом. Видимих пошкоджень будівель від ворожих «прильотів» не помічаю. Село невеличке, але досить затишне. Акуратні невеликі будиночки, дороги асфальтовані, хоч і потребують ремонту. Бетонні електроопори прикрашені малюнками українського прапору. Це так надихає…
Село Сонячне знаходиться за 30 км від обласного центру та входить до складу Херсонської територіальної громади. До окупації налічувало близько 800 жителів.
Після невеличкої екскурсії повертаюся назад, щоб поспілкуватися з місцевими. Люди на контакт ідуть неохоче, з недовірою, фотографуватися взагалі відмовляються. Більшість, із ким говорила, жаліються на відсутність контакту з владою. Ні один не зміг назвати ім’я чинного старости чи депутата. З розмов незрозуміло чи вони виїхали, чи їх взагалі тут не було. Люди скаржаться, що не знають до кого звернутися за допомогою.
Також нарікають, що гуманітарну допомогу привозять дуже рідко. Згадують, що за час окупації в село привозили допомогу лише представники Червоного Хреста. Люди старшого віку просять, аби допомогу підвозили додому, багатьом з них важко стояти в черзі, а потім ще й нести величезні пакунки.
Отримавши перші продуктові набори, деякі жителі все ж таки погоджуються розповісти, яким було їхнє життя в окупації.
Згадують, як уперше почули вибухи 24 лютого о пів на п’яту ранку. Спочатку подумали, що це чи то вивантажують каміння, чи розірвався газовий балон.
«Чоловік у цей час був на роботі в Укрніозі (УкрНДІЗЗ – інститут зрошуваного землеробства в селищі Наддніпрянське, - ред.), – згадує місцева жителька Валентина. - Телефоную йому. Каже, що в районі Чорнобаївки щось горить. Напевно, щось стріляє. Чоловік сказав, що війна почалася. Всі перелякані були. Повискакували з будинків. Спочатку ми не ховалися. Навпаки виходили і дивилися, як літаки та вертольоти літали. Пізніше почали облаштовувати підвали. Ми мирні люди, ніколи такого не бачили. Ми цього не чекали».
Уже через кілька днів на полях та городах у Сонячному була військова техніка. Із часом на в’їзді та виїзді із села окупанти облаштували блокпости.
На території села взагалі відсутні бомбосховища та загальнодоступні укриття. Тому місцеві намагалися облаштувати примітивні укриття в підвалах та будинках. У перші місяці окупації багато людей із Херсона переїхали в село. Потім навпаки – виїжджали до міста.
Зі слів місцевих, рашистів у селі було дуже багато. На жаль, знайшлися тут і зрадники, які показували окупантам, куди треба вселятися. До речі, після звільнення Сонячного колаборанти не повтікали. Кажуть, що як їздили на крутих машинах, так і їздять. Зберегли своє майно…
Місцеві радіють, що на території їхнього села були ДНР/ЛНРівці. Вважають, що саме це врятувало їх від катувань та інших звірств з боку загарбників. Не пригадують також і викрадень майна. Лише розповідають про кумедні випадки, коли військові рили окопи біля городів, викопували моркву та інші овочі, обривали плоди, а бадилля закопували назад у землю, аби люди не помітили крадіжки.
«Був випадок, коли п’яні орки загубили автомат. Шукали в кожній хаті. Стріляли догори, матюкалися… Страшно було. У хаті двоє дітей. Не знали чого від них чекати. Вони тут безвилазно були три місяці, нічого не робили, лише пили. Картоплю викопували. Ми їм говорили, що картоплі там ще немає, не дозріла. А вони все одно копали. Продукти по хатах не забирали. Просили яйця, але самі не брали. Ввели комендантську годину. Кричали, аби ми по норах сиділи», – розповідає місцевий житель Микола.
Прямих «прильотів» в село не було. Зі слів місцевих, на полях є розтяжки, снаряди, міни. Був випадок, коли в поле побіг собака, щось там зачепив, у результаті загорілося поле. Повноцінного розмінування полів ще не було. На жаль, на міні підірвався місцевий фермер.
«Треба було косити. Виїхав у поле й зірвався там. Погрузили. Везли в Херсон у морг. На кожному ворожому посту спочатку змушували розв’язувати покривало з тілом. А потім ті ж самі сім постів уже перевіряли труну, коли везли тіло назад у село. Наступного дня поховали. А машина так там і залишилася на полі…» – продовжує пан Микола.
Один із місцевих жителів розповідає, що знає двох людей, які точно співпрацювали з окупантами, і вже передав інформацію до відповідних органів.
Село неодноразово обшукували. Перевіряли все: сіно, підвали, горища, документи. При черговому рейді в місцевої жительки знайшли військову форму брата. Не катували, не били, але знущалися морально. Гнобили так, що та бідолашна втратила свідомість на власному подвір’ї.
«Виживали як могли. Вісім місяців – це не вісім днів прожити. Нас чудом оминули всі жахіття, які відбувалися в інших окупованих населених пунктах. Найбільше мене страшили дві речі: коли спрацьовувало ППО та уламки падали на мій город. А друге – коли з 9 на 10 листопада виходила страшна колона танків, і наші якимось дивом підбили їх, після чого почали детонувати снаряди. Було дуже страшно. Думав, що можуть мститися, розвернуть танки на нас і битимуть по селу», – долучається до розмови місцевий житель Андрій.
На території Сонячного окупанти також робили імітацію референдуму. Ходили з урною для голосування. Місцеві намагалися в той день не виходити на вулицю, аби не потрапити на очі представникам псевдокомісії. Якщо когось все ж таки зустрічали, то голосувати не змушували, лишень питали, чи не хочуть зробити свій вибір.
Сьогодні місцеві жаліються на відсутність роботи та грошей. До повномасштабного вторгнення РФ на територію України більшість жителів працювали в місті. З кінця листопада записуються на всі види допомоги, які знаходять, але поки що безрезультатно. Кажуть, що їхнє село відрізняється від інших. Уявіть собі, сьогодні вони не знають до кого звернутися за допомогою. З ностальгією згадують часи, коли відносилися до Зеленівської сільської ради. Тоді люди мали налагоджений зв’язок з місцевою владою та депутатами. Зараз вважають ситуацію дивною і називають себе «недореформованим» селом.
На відміну від представників влади, до яких наразі багато питань без відповідей, місцеві з глибокою вдячністю розповідають про працівників місцевого ФАПу, які допомагали людям протягом усієї окупації.
Позитивні відгуки лунають і на адресу місцевих волонтерів, які привозили яйця і курей з птахофабрики, що знаходиться в сусідньому селі Східне. Також дякують місцевому жителю, який десь знайшов та привіз картоплю і борошно, коли в березні людей уже не випускали із села, а сільський магазин спорожнів.
Протягом восьми місяців окупації жителів Сонячного забезпечував продуктами єдиний магазин, який працює і досі. Зараз він також став пунктом, де роздають гуманітарну допомогу.
Одним із останніх за продуктовим набором підійшов пан Андрій, який розповів, що дуже задоволений, як село зустрічало наших воїнів ЗСУ – патріотичними піснями та обіймами.
Місцеві кажуть: «Чекаємо повної перемоги. Не чекаємо поблажок. Тільки відігнати й відбити. Слава нашим героям, слава нашим ЗСУ!»
Тэги: