У березні українські війська змогли відбити частину сіл Миколаївської області й зупинити російський наступ на Миколаїв. Тоді стало відомо, що в окупованих селах росіяни скоїли воєнні злочини. Один із них — убивство мешканців Новофонтанки та Херсона. Їхні тіла знайшли в одній могилі (на фото), пишуть «Ґрати».
За даними розвідки, у селі базувалися підрозділи 49-ї армії південного військового округу збройних сил росії.
«КОЖНОГО БОЖОГО ДНЯ ПІД ДУЛАМИ ХОДИЛИ»
Двері старої хати, що на околиці села Новофонтанка Баштанського району на Миколаївщині, більше не закривають на замок. Кілька місяців вона стоїть порожньою після того, як господаря — 45-річного Сергія Кучерешка — убили російські військові. Це сталося на початку березня, коли війська рф окупували західні райони Миколаївської області, просунувшись до Вознесенська. Наступ відбувався з Криму через Херсонську область.
До Новофонтанки колона російської техніки зайшла 6 березня. За кілька днів до цього мешканці села спостерігали, як війська рф захоплювали сусідні села.
«Ми їх бачили просто як на долоні… Були вдома, вийшли надвір, і бачимо по горі їдуть! 15 хвилин — вони вже тут у нас. Мама лише танки рахувала — 40 штук. Вони їхали там, по горі, туди, на Миколаїв», — згадує Євгенія, місцева мешканка, молода проворна жінка.
Вона одразу погоджується показати будинок Сергія, який знаходиться на іншому кінці вулиці. Дорогою жінка в усіх барвах розповідає про окупацію, яку пережила з двома маленькими дітьми та батьками.
«З підвалу вивели під автоматами нас — туди, свої пайки давай нам роздавати», — згадує Євгенія.
Вона показує місце десь на узбіччі дороги, що вже поросло густою травою.
«Тут вивантажували картоплю, цибулю і наші ананаси, шоколад, що в магазині вкрали… Нам приносили, дітям давали все. А вже наступного дня: нам треба води, дайте нам воду. А я кажу, а що ж у вас написано бензовоз, а не вода? Нахабна така. У сусіда воду набирали, приїжджали, викуповувалися, там речі валялися їхні. Мама все попалила потім… Найбільше стояли там на гірці. Там і п’янки були, усе що хочеш. Горілки ціла купа була. І постійно питали: "А че, у вас плазми дома?" Хата розвалена, типу, а вдома є плазма? І пилосос стоїть, і мотоблоки — усе є!» — Євгенія копіює здивування росіян.
Першими приїхали, за словами жінки, «постачальники».
«Бо купа машин було — усі вантажівки і БТРів лише кілька штук», — пояснює вона.
Двоє показали російські паспорти — прізвища вона не запам’ятала. Виявилися кримчанами — із Севастополя і Сімферополя. Військові пояснювали місцевим мешканцям, що їх відправили сюди зайняти територію. Хтось виправдовувався, що ще жодного разу не стріляв із автомата. Були й інші, котрі приїжджали на автозаках — матьорі, у чорній формі й шоломах. Вони вишикували мешканців села в шеренгу, щоб перевірити документи й прописку.
«Було, звичайно, страшно, — зізнається Євгенія. — Приїжджали до сусіда — зарізав барана. Ріж! Ну а що він скаже — не заріжу? Встаєш уранці, дивишся, а вони вже у дворі лазять. То заріж їм курочку, то навари їм супу. То дай їм щось. Нахабні, дуже нахабні».
Боїв у селі не було, але завжди було чути звуки обстрілів. Росіяни боялися і постійно питали, що передають у новинах, коли це закінчиться? Євгенія в’їдливо їм відповідала: «Нічого не передають, у новинах так і кажуть, що все, росіяни, їдьте додому. Ви хочете — їдьте додому».
Вона згадує ранок, коли українські війська атакували росіян.
«Приїжджали по воду. Я виходжу і говорю: «У мене діти бояться, це ви підривали?» Вони: «Ні, це нас… Нас 200 людей немає, їх гелікоптери щойно забрали».
За розмовами ми не помічаємо, як доходимо до будинку Сергія. Євгенія кличе його сестру Тетяну, але до нас назустріч виходить її чоловік — теж Сергій, разом із Аллою, колишньою сусідкою, яка тепер живе у Костичах. Жінка приїхала допомогти з похороном Сергія, який, виявляється, буде наступного дня.
Хата Сергія Кучерешка похилилася від старості — в ній жили ще його батьки, які давно померли. Господар не став її перебудовувати. За будинком був сарай, в якому зберігалося кухонне начиння, потрібні в господарстві речі та зерно. Його спалили росіяни. За словами чоловіка Тетяни, ще є розстріляний мотоцикл, але він стоїть в іншому сараї під замком.
Спалений росіянами сарай у дворі Сергія Кучерешка, 13 травня 2022 року.
«Нам пощастило, що нас не зачепили», — каже Євгенія, дивлячись на все це.
«Кожного божого дня під дулом ходили. І не раз бувало — по два, по три рази», — згадує окупацію Сергій.
У Костичах, каже Алла, також були перевірки. За її словами, заходили переважно до будинків заможних людей, до орендарів, у яких було, що взяти. Або приходили за наводкою.
«У нас хлопець в АТО був… Коли вони пройшли нашою вулицею, прийшли на іншу вулицю, ні до кого на подвір’я не зайшли, а саме зайшли в крайню хату. За наводкою — це ж ясно! Він на нижнє село, старе, втік. В очереті там із другом був чи що. Одним словом, урятувався. А коли прийшов додому, все перебито, все в хаті перевернуто».
Сергій Кучерешко також був АТОвцем — пішов добровольцем у серпні 2014 року і повернувся додому через півтора року. У його документах останнє місце служби — в Новоселівці, він був навідником кулемета. Коли почалося вторгнення, пішов у військкомат, але йому дали відстрочку. 7 березня росіяни забрали його з дому під час зачистки і наступного дня вбили.
«ПО ОДЯГУ, ПО СИЛУЕТУ ВПІЗНАЛА»
У двір моргу до Миколаєва заїжджає сіра «Лада» зі заржавілим причепом. З машини виходить Сергій, Тетянин чоловік, а потім і сама Тетяна — худенька жінка років за 50 у чорній хустці з квітами поверх розкішного волосся і світло-сірому балоновому жакеті поверх чорного одягу. У неї — вкрите зморшками обличчя і грубі від важкої роботи в полі руки.
У дворику стоїть трупний запах. Періодично вмикається мотор холодильника. Його гарчання перебивають звуки артилерії, яка працює десь неподалік. Долинає голос священика, що на території моргу відспівує деяких покійників перед тим, як їх везуть на цвинтар.
На Тетяні з чоловіком — вся організація похорону, бо брат жив один. Вони були сусідами і бачили, як Сергія забирали. Колона росіян заходила до села через верхню вулицю. Сергій першим попався їм на очі: був у своєму дворі і набирав воду. Його відвели до машини для перевірки документів і тим часом обшукали будинок. Забрали його телефони, тактичний ліхтарик і відпустили. Брат перед цим встиг попередити Тетяну, і вони з чоловіком вирішили сховатися.
«Пляшку дволітрову води схопила і давай бігти, — згадує Тетяна. — Я була зовсім того: температура, обсипало. У ямку залізли у льосі… Сиділи в ямці, телефон відключили і тільки виглядали: вони йдуть і йдуть. І танки, і БТРи, і такі здорові машини "Камази". Тягнули автобус один шкільний жовтий».
Наступного ранку росіяни пішли дворами з перевіркою: шестеро військовослужбовців, усім за 20 років, озброєні автоматами, у світлій плямистій формі. Тетяну з чоловіком застали вже вдома. Вони збрехали, що вчора були на роботі.
«А чого вас двоє, а три ліжка? А чого купа посуду?» — розпитували їх росіяни, припускаючи, що в хаті є хтось іще.
Один тримав Тетяну на кухні під прицілом. Інші розмовляли з чоловіком на порозі. Вимагали показати телефони. Сім-карток у них не було — Тетяна вийняла їх напередодні, думала, так телефони нікому не будуть потрібні.
«В них нєт сімаков», — росіяни одразу перевірили. І пригрозили подружжю, що якщо не принесуть сім-картки, то заберуть чоловіка з собою. Але тут по рації щось сказали, і росіяни поспішили піти — це його й врятувало. Увечері влаштували зачистку і забрали брата.
«Сіріло, — згадує Тетяна. — Сергій рубав дрова. Вони прямо у двір посипалися з верхньої дороги, з гори. Ті самі, тільки виглядали немов п’яні чи обкурені…»
Їх із Сергієм удома обшукали одночасно.
«На дах залізли, думали, може, нагорі хтось ховається… Побігли до льоху. Говорить один: "Вхід до підземелля!" Як у росії, половик відкидають, думають, що льох у підлозі».
Почалася стрілянина. Тетяна з чоловіком забігли на кухню і попадали на підлогу. Зачистка тривала близько 20 хвилин. Потім усе стихло — Сергія забрали.
Тетяна з чоловіком зайшли до нього на подвір’я і побачили сліди погрому: горів сарай, речі розкидані, форма, штори, мотоцикл стоїть розстріляний, двері до хати вибиті, а в хаті відкинутий коврик і матраци лежать на підлозі.
Обстріляний мотоцикл Сергія Кучерешка, 13 травня 2022 року.
Про те, що далі сталося з братом, Тетяна дізналася від іншого полоненого, котрий зміг втекти. Він спершу ховався в одному з будинків на нижній вулиці. Його звуть Михайло — прізвище Тетяна не запам’ятала, а контакти не записала. Чоловікові — за 60 років, не місцевий, з іншого села.
Про себе Михайло розповів, що підвозив пасажира до Херсона. Той був моряком, йому десь за 30 років, повертався з відрядження додому. У маршрутці місця не було, він вирішив діставатися попутками. Їх двох росіяни затримали на Кіровоградській трасі, додивилися ноутбук моряка, знайшли там карти проходу кораблів і вирішили, що він коригувальник. Так Михайло і херсонець, імені якого Тетяна не знає, опинилися в полоні. Пізніше до них привели її брата.
Михайло бачив, як побитий Сергій лежав на матраці без пам’яті. А потім його застрелили. У херсонця були зв’язані ноги канатом, били, а потім розстріляли автоматною чергою в спину. Обидва тіла скинули в яму й засипали землею. Михайла, за його словами, прив’язали до дерева, а потім кинули пов’язаного в окоп. Коли почався обстріл, він вибрався з нього і втік. Чоловік зазначив, що росіяни, які чинили звірства, були п’яними.
Коли російські війська витіснили з району, Михайло показав, де все відбувалося. Тетяна побачила могилу з хрестом. На ньому дата — 8 березня. Михайло також сказав їй: «Вашого Серьогу злили». Він натякнув, що знає, хто, але ім’я чомусь не назвав, пообіцявши це зробити «після війни».
У селі не могли повірити, що Сергія вбили. Ще сподівалися, що він ховається.
«Він ховатися не буде», — відповідала їм Тетяна. Вона одразу повірила, що могила на горі — його. І почала носити туди квіти. Два місяці Тетяна чекала, щоби слідство зайнялося вбивством брата. Ексгумацію провели лише 3 травня, і вона з кількома іншими односельцями прийшли на впізнання — вони самі попросилися.
Сергія Тетяна впізнала тільки по зубах, силуету та одягу. І по зв’язці з восьми ключів, яку він завжди носив із собою. Спина була синя від побоїв, а голова — спотворена, вуха відрізані і на шиї з лівого боку був вихідний кульовий отвір. У цій же могилі знайшли другого вбитого — херсонця. Теж зі слідами насильницької смерті.
«Та чєпуха, що ми були на впізнанні, — махає рукою Тетяна. — Ми вантажили самі! Рукавиці лопаються… Той важкий… Грузити — сходи переверталися. Падав пару разів… Херсонець розпух, не можемо повантажити. Хлопці кажуть: руки якось прибери — я картонкою ось це. А пальці — наче нігті відпадали».
Мішків для трупів слідчі їм не дали, і тіла довелося везти без них у морг у відкритому причепі. У руках Тетяни — документи з експертизою. У них написано: причина смерті не встановлена через різко виражені гнильні процеси.
«Поки СБУ дозволило, трупи вже згнили, — злиться вона і боїться, що справа затихне. Тетяна налаштована рішуче. — Я не хочу жодних виплат, я хочу справедливості», — каже жінка.
Справу розслідує поліція. Її кваліфікували як воєнний злочин. Підозрюваних наразі не встановили. За даними розвідки, у березні в районі Новофонтанки і сусідньої Кашперо-Миколаївки стояли підрозділи 34 та 205 окремих мотострілкових бригад 49-ї армії південного військового округу.
Крім того, за оперативними даними Генштабу, опублікованими в період з 6 по 8 березня, на Миколаївському напрямку вели наступи такі війська РФ: 7-а десантно-штурмова дивізія повітряно-десантних військ, берегові війська ЧФ — зокрема, 126-а бригада берегової оборони Чорноморського флоту військово-морського флоту рф. Також 3 березня у Вознесенську українські війська захопили техніку і документи 11-ї окремої гвардійської інженерної бригади.
«Кучерешко, під’їжджайте», — кличе нарешті працівник моргу. Але тепер доводиться чекати на водія Івана — він поїхав шукати паливо і телефон із собою не взяв. Тетяна дзвонить односельцям сказати, що проводи затримуються на годину.
Коли Іван повертається на своїй «Ладі», Тетяна видихає з полегшенням. Вона починає метушитися, з пакета дістає поховальне покривало, іконку, гвоздики, не знає, як правильно їх укласти, і запитує працівника моргу. Той кличе Івана з Сергієм, і вони заносять у морг порожню труну — з небесно-синьою оббивкою, білими рюшами і золотою вишивкою. Незабаром виносять закритий, з тілом, і важко вантажать його на причіп. Сергій там же забиває його.
Ворони, що літають довкола моргу, зловісно каркають. Тетяна прислухається і каже: «П’ятниця 13-те сьогодні». Вона сідає з чоловіком у машину, яка везе Сергія нарешті додому, до рідного села.
«НІБИ ФІЛЬМ ЖАХІВ ДИВИШСЯ»
Ховати Сергія прийшла майже вся Новофонтанка, староста та знайомі з інших сіл. Труну з його тілом поставили на подвір’ї будинку, де його почне відспівувати священик, а потім відвезуть на цвинтар. Священик, який їде з Інгулки, спізнюється. Тетяна з подругами та сестрою Раєю, яка теж приїхала, готують стіл на поминки. Гості чекають на вулиці, за парканом, обговорюють останні новини і згадують окупацію.
«Вони просто не встигли тут. Вони б більше горя наробили», — розмірковує вголос Наталя із сусіднього села Кашперо-Миколаївка.
Росіяни зайшли до них на день раніше, ніж у Новофонтанку. Спершу розбомбили з літака одну з вулиць. Загинула жінка, яка була надворі, коли неподалік розірвався снаряд.
«Ми одразу не могли усвідомити. Наче фільм жахів дивишся, як бойовик якийсь. Ми стежили за ними: вони тут низом йшли, на Піски, там зробили понтонний міст… Вони поставили техніку під кожну хату. Дві-три одиниці. Техніки було більше, ніж населення села — це гарантія. Нас ніхто не знищив разом із ними! Я думала, що нами пожертвують заради знищення цієї техніки. Ми були морально готові… Десять днів їх довбали, і змусили відійти».
Оскільки росіяни зазнавали серйозних втрат, вони відчайдушно шукали коригувальників серед місцевих. Обшукували будинки — насамперед дивилися на військову форму. Чоловіків збирали у сільській школі і били.
«Та в Криму нас із квітами зустрічали!» — дорікали селянам росіяни.
«Я прибігла до спортзалу, коли мужики там були, — згадує Наталя, вибачаючись за матюки і виправдовуючись тим, що тільки так могла говорити з росіянами. — Я ж чую, що б’ють. Почала піднімати кіпіш, на них наїжджати. Вийшов старший: "Та в них у телефонах геолокація!" — "Пиздиш! Покажи!". Він: "Я зараз покажу". Але не показав. "Ось дивись, твій син, нічого з ним не сталося". Син вийшов увесь у пилюці — його не сильно побили. Сильно били мисливців, наших молодих хлопців. У одного в телефоні знайшли фото підбитого танка, а на іншому телефоні мисливці скинули напрямок руху росіян. Після того, як їх відпустили, він узяв за лікоть і каже: "Коли-небудь ви нам пробачите"»…
Згадує ще один випадок, коли на вулиці загорівся гараж від попадання снаряда. Наталя тоді зірвалася на росіян.
«Ми злі, заморені, світла не було, ми з криниць воду тягали, руки стерли. А вони стоять поважні — обстріл закінчився. І мене прорвало: "Уйобуйте на хуй звідси! Чого ви прийшли! Ви, вояки!". Відповідають: "Нас послали"».
Історії зі спогадами про окупацію іноді звучать як анекдоти, але за ними пережиті розпач і страх. Російські військові грабували місцевих мешканців. Вони спробували забрати машину, що стояла у дворі Наталії та Валерія. Автомобіль належав родині, яка приїхала з Миколаєва до Кашперо-Миколаївки заховати дітей.
«Заховали — в пекло! — із гіркотою каже Наталя. — Росіяни: "Нам колеса треба". Кажу, це не наша машина. "Ми повернемо". "Та не повернете ви! Ви нікому не повертаєте!". Він: "Так, давай неси паспорти і телефони". Кажу: "У нас дивилися, ви нічого не побачите. Картки позабирали, телефони поламали. Досить!" А він: "Та ваших ЗСУ вже нема!". Кажу: "Є! А хто їбашив вас?!" Так і сказала. У нього так щелепа заходила: "Та у ваших ЗСУ у Миколаєві на першому поверсі — танк, на другому поверсі люди живуть, а на даху снайпери сидять!". Валера каже: "Я не знаю, що у Миколаєві, але в мене перед будинком твій БТР стоїть, бачиш?". Він каже: "Я вас ненавиджу, бандери йобані, стріляв би всіх!". Щелепи заходили. Ми так притихли і вже більше не заперечували, і вони пішли».
«Отак, 53 роки був росіянином, а тепер став бандерівцем. Нехай буде так. Краще бандерівцем», — каже Валерій.
Він пояснює, що до 91 року жили із дружиною в Росії, хоча вона сама родом із Хмельницької області. Перед референдумом про незалежність України переїхали до тітки Наталі до Кашперо-Миколаївки. З того часу так і живуть у селі. Почали займатися фермерством: сіяти соняшники і пшеницю. Землю орендували у Сергія.
Прощання, 13 травня 2022 року.
Сергій не був великим землевласником: трохи гектарів дісталося йому від батьків, ще частину він одержав від держави як АТОвець. Сам тримав своє невелике господарство: курей і кролів. Хата хоч і стара, але в сараї стояв новенький спортивний велосипед і мотоцикл Musstang.
Нарешті приїжджає священик разом із дяком, і розмови затихають. Сестри Тетяна і Рая та ще чотири жінки вишиковуються в ряд у дворі так, щоб батюшка міг обійти труну навколо. Інші підходять ближче, але залишаються стояти за огорожею. Хрестяться, повторюють молитви. Тепер Сергій лежить в оточенні своїх рідних, похований із молитвами за всіма традиціями.
…
Минуло вже кілька місяців, як росіяни відійшли від Новофонтанки. Мешканці села вже активно обробляють городи, орють поля тракторами. Тетяна з Сергієм щоранку влаштовують телефонну «перекличку» зі своїми дітьми, які живуть у Миколаєві та Одесі під постійними обстрілами.
Тэги: