«Прості українці, які знайшли способи опору». The Globe аnd Mail ‒ про те, як війна змінила життя 8 жителів України

«Прості українці, які знайшли способи опору». The Globe аnd Mail ‒ про те, як війна змінила життя 8 жителів України
Автор: Марина Поліщук 22 Декабря 2022 19:35

Провідна газета Канади The Globe аnd Mail у номері від 20 грудня опублікувала з початком на першій шпальті величезний матеріал з історіями восьми українців, життя яких кардинально змінила війна. Журналіст видання Марк Маккіннон та фотограф Антон Скіба уважно стежили за історіями цих людей, і ось настав час розповісти про цих мужніх представників України жителям Канади.

Імена героїв публікації під назвою «Рани війни. Прості українці, які знайшли способи опору»:

1. Дмитро Шатровський
2. Наталія Слюсар
3. Євген Криворучко
4. Володимир Кисельов
5. Тарас Березовець
6. Масі Найєм
7. Діана Берг
8. Богдана Левицька

Пропонуємо читачам сайту Гривна.UA переклад публікації, здійснений членом Ради директорів Української асоціації видавців періодичної преси, медіа-експертом Сергієм Чернявським.


Перша сторінка канадської газети The Globe аnd Mail від 20 грудня 2022 року

Під час висвітлення російського вторгнення Марк Маккіннон та фотограф Антон Скіба стежили за історіями вісьмох українців, щоб задокументувати монументальне, особисте та інколи дивне, як війна змінює їхнє життя.

Підпис під фото на першій шпальті:

Активістка Богдана Левицька (ліворуч), яка протестувала проти уряду Зеленського в грудні минулого року, тепер збирає запаси для підтримки українських військ. Адвокат Масі Найєм (праворуч) втратив око, борючись за Україну проти російського вторгнення.

УКРАЇНЦІ У ВОЄННИЙ ЧАС

Завдяки численним зустрічам із вісьмома людьми, представниками різних верств суспільства, ми намічаємо монументальні, особисті та іноді дивовижні способи, якими війна змінила їх.

1. ДМИТРО ШАТРОВСЬКИЙ здивований, що живий. Сім місяців тому він лежав у полі на півдні України з уламком у голові. Інший шматок ударив його у хребет.

Кривава сцена була картиною того, як мала йти війна Росії проти України: небагато українців можуть протистояти вторгненню за наказом Володимира Путіна, а ті, хто чинив опір, мали знищити переважаючу російську вогневу міць. Потім у Києві було би встановлено промосковський уряд.

Нічого з цього, звичайно, не сталося. Натомість Росія відступає в міру наближення цього року до кінця.

Отже я вперше зустрівся з паном Шатровським у київському військкоматі 23 лютого, в останній день перед початком повномасштабного вторгнення. У той час він був серед тих, хто ставив питання, чи мають рацію росіяни щодо того, як швидко впаде його країна.

Президент України Володимир Зеленський за кілька годин до цього оголосив надзвичайний стан та закликав резервістів. 32-річний Шатровський, ветеран восьмирічної опосередкованої війни на сході Донбасу, був готовий до бою.

Він купив снайперську гвинтівку і з'явився на службу, але почував себе покинутим. Того дня на тротуарі біля військкомату він стояв зовсім один. «Хлопці, які сховалися у 2014 році, вони досі не йдуть на війну», — сказав він тоді.

Однак незабаром усе змінилося, і багато українців знайшли власні способи опору. Під час висвітлення перших 9 місяців вторгнення ми з фотографом Антоном Скібою познайомилися з ученими та юристами, які стали воїнами, а також з молодими активістами, які кинули виклик Путіну, не тільки відмовившись підкоритися, але й наважившись одружитися і планувати своє майбутнє.

Ми зустрічалися з батьками, які тікали з одного міста в інше, захищаючи своїх дітей, та в школах, коли сипалися ракети, а також зі студентами, які продовжували навчання у бомбосховищах.

Інші отримали тяжкі тілесні ушкодження, втратили свої будинки або побачили, що їхнє колишнє життя зруйноване.

У ході конфлікту, який триває вже 300 днів, ми знову й знову виходили на зв'язок із 8 українцями, брали у них інтерв'ю та фотографували, щоб зрозуміти, як ця війна змінює Україну та її народ.

Пан Шатровський був одним із них. І, зрештою, його друзі таки прийшли битися. «Люди розуміли масштаби війни. Вони прокинулися», - сказав він, коли ми знову зустрілися у липні.

На той час він виглядав як втілення своєї країни, тяжко поранений, але зухвалий. І коли ми знову зустрілися в середині листопада, він чомусь, незважаючи на свої рани, здавався сильнішим, ніж будь-коли.

ВТОРГНЕННЯ

2. Невдовзі після 4 години ранку 24 лютого почався кошмар. Сирени повітряної тривоги завили над великою радянською архітектурою та витонченими куполами соборів Києва. Перша хвиля російських ракет ударила по містах по всій країні. Колони танків та військ увійшли в Україну з півночі, сходу та півдня.

За 40 кілометрів від російського кордону ракети та артилерійські снаряди обрушилися на північні передмістя Харкова, міста з населенням 1,4 мільйона людей. Упродовж десятиліть, коли країна була частиною Радянського Союзу, Харків вважався великим науковим та освітнім центром. Він залишався російськомовним містом, яке зберегло прихильність до свого великого сусіда на сході ще довгий час після здобуття Україною незалежності 1991 року. Російські політики регулярно перемагали тут на виборах і Москва втручалася в цей процес, щоб допомогти своїм обраним кандидатам.

Путін заявив, що його «спеціальна військова операція» — він досі офіційно не оголосив війну — врятує російськомовних жителів України від передбачуваних переслідувань. Але перше, що зробили його війська, це спустошили російськомовні міста східної та південної України.

У харківському районі Салтівка НАТАЛІЯ СЛЮСАР та її родина прокинулися від того, що вона назвала «гуркотом грому», що луною віддавався в їхній квартирі на дев'ятому поверсі.

Я познайомився з пані Слюсар майже 20 років тому, коли вона була активісткою, яка закликала до вільних та чесних виборів – ранньої ітерації боротьби її країни за звільнення від панування Росії. З того часу 40-річна підприємиця залишалася активісткою, а також створювала онлайн-платформу для продажу ювелірних виробів.

Сирена повітряної тривоги чулася далеко від їхньої квартири, тож першими вони почули вибухи. «Я подумала: «Грім? В лютому? Це дивно, - сказала пані Слюсар у голосовому повідомленні. - Потім я почула ще один, а потім зрозуміла, що це працює протиповітряна оборона».

Сім’я Слюсар спроєктувала кожен сантиметр їхньої квартири від кухонних шаф до затишного куточка біля вхідних дверей, де відвідувачі могли сидіти, доки зав'язують шнурки. Лише минулого року вони із чоловіком закінчили ремонт трикімнатної квартири, яку вони назвали «будинком своєї мрії».

Коли вибухи луною прокотилися над Салтівкою, їхня житлова площа скоротилася до ванної кімнати у 9 квадратних метрів.

Усередині цього крихітного притулку пара лежала пліч-о-пліч, а їхній 15-річний син Ярик сидів перпендикулярно поверх одного й того ж матраца, намагаючись зловити моменти дорогоцінного сну між звуками вибухів.

3. Недалеко від будинку пані Слюсар 18-річний ЄВГЕН КРИВОРУЧКО та його мати пробігли невелику відстань між їхнім багатоквартирним будинком та Харківською міською гімназією № 172. Це була школа, яку пан Криворучко закінчив кілька років тому, і де його мати працювала секретарем.

Старий підвал школи було призначено місцевим бомбосховищем. Було темно й холодно, і перші прибулі витягли парти та столи з класних кімнат нагорі, обладнали на них ліжка, щоб не спати на брудній підлозі.

Тієї ночі під школою залишалося близько 300 осіб. Серед звуків війни нагорі мало хто міг спати. Пан Криворучко не наважувався заплющити очі протягом наступних 72 годин.

4. Вважаючи, що Україна не чинитиме опір серйозно, російські військові 24 лютого одним із перших кроків стали спрямовувати флотилію ударних вертольотів у бік аеропорту Гостомель на околиці Києва.

Захоплення Гостомелю мало стати трампліном для захоплення росіянами столиці та швидкого краху української оборони.

Серед українських захисників був ВОЛОДИМИР КИСЕЛЬОВ, капітан спецпідрозділу «Альфа» Служби безпеки України, який разом із дружиною Оленою виховує 5-місячну дівчинку на ім'я Вероніка.

Коли російські гелікоптери наблизилися до Гостомелю, їх зустрів град артилерійського вогню, що збив з неба кілька літаків. Хоча російським військам вдалося ненадовго захопити аеропорт, вони були швидко оточені українськими військами та зазнали великих втрат.

Багатьох елітних російських десантників було вбито в Гостомелі в перші години війни, яка, за розрахунками російських військових, мала тривати лише кілька днів.

Не менш важливо й те, що злітно-посадкова смуга в Гостомелі була сильно пошкоджена в ході бойових дій, що зірвало план Росії розпочати висадку військ з вантажами та технікою для блискавичного штурму Києва.

Капітан Кисельов та його люди були здивовані нахабною російською повітряною атакою, яку було розпочато без наземної підтримки і навіть без достатнього попереднього вогню, щоб послабити оборону України.

Такий підхід може спрацювати в країні з менш розвиненою армією, сказав пізніше капітан Кисельов. «Їхня тактика не спрацювала, бо їм сказали, що опору не буде».

Але опір швидко перетворювався на національну рису.

5. З українців, які зрештою стануть воїнами, ТАРАС БЕРЕЗОВЕЦЬ був одним із найменш ймовірних. Незважаючи на те, що він є випускником військового факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, він ніколи не бачив поля бою.

Круглолиций та в окулярах, 47-річний чоловік до війни був політичним експертом, постійно з'являвся в новинах українського телебачення, і я часто брав у нього інтерв'ю для The Globe and Mail.

Після обрання пана Зеленського президентом у 2019 році він відкрито критикував коміка, який став політиком. Пан Березовець вважав, що пан Зеленський недостатньо досвідчений (або серйозний), щоб представляти Україну на міжнародній арені. Він побоювався, що новий президент схилятиме країну назад у бік Москви та геть від Європейського Союзу.

Але коли розпочалася війна, критика пана Березовця на адресу свого головнокомандувача закінчилася.

Вранці 26 лютого російська ракета потрапила до багатоквартирного будинку на південному заході Києва, всього за 150 метрів від того місця, де Березовець жив із дружиною та двома маленькими доньками. Поранення отримали 80 людей.

Тієї ночі родина запхала в машину все, що могла, і приєдналася до хвилі українців, які намагалися втекти зі столиці. Їм знадобилося два дні, щоб проїхати лише 250 кілометрів на південний захід до міста Вінниця, неподалік кордону України з Молдовою.

«Це був жах. Ми спали в машині, бо вільних готелів дорогою не було, — згадував пізніше Березовець. - Усі наші речі були у машині. У нас не було якогось житла».

Як тільки його родина дісталася безпечного готельного номера у Вінниці, давній друг пана Березовця Ілля Пономарьов запропонував йому разом створити російськомовний канал на YouTube, щоб протистояти кремлівській пропаганді.

Пан Пономарьов - колишній російський депутат, єдиний депутат Думи, який голосував проти анексії Криму Путіним у 2014 році, і разом вони сподівалися переконати росіян протестувати проти війни. Свій канал вони назвали «Лютневий ранок».

2. На четвертий день війни синові НАТАЛІЇ СЛЮСАР Ярику виповнилося 16 років. Під час паузи в обстрілі нестримно оптимістична пані Слюсар вийшла з притулку у ванній та спробувала спекти синові пиріг. Але касетні бомби вибухнули на Салтівці всередині випічки, і гуркіт черг змусив її знову відступити у ванну.

"Мені не було страшно, я плакала, тому що не могла створити навіть маленьке свято, навіть шоколадний торт для своєї дитини", - написала мені пані Слюсар у WhatsApp посеред обстрілу.

Вона доклала фотографію згорнутого підношення, з любов'ю вкритого шоколадною глазур'ю та свічками з написом «З Днем Народження».

Вона хотіла вибачитись перед сином за торт. "Ми купимо другий, коли все закінчиться", - сказала вона синові. Він був злий, але не на свою матір. "Я стану юристом і подам на них до суду в Гаазі, ось побачиш, мамо", - відповів Ярик.

На той час село Циркуни, де жили батьки пані Слюсар, було окуповане росіянами. У мирний час це було лише за 10 хвилин їзди від Салтівки. Падіння самого Харкова здавалося вже неминучим.

Протягом наступних 48 годин Наталія та Михайло слухали вибухи на Салтівці, намагаючись визначити, чи є якась закономірність у російських обстрілах. Вони визначили, що кожен день була пауза між 6 та 8 ранку. Вони не знали, чому, але вирішили скористатися цим.

Через три дні після дня народження Ярика родина запакувала свої речі у дві машини та втекла з дому своєї мрії.

6. МАСІ НАЙЄМ – багаторічний ветеран боротьби за Україну. Народився в Афганістані під час радянської окупації цієї країни, його родина переїхала в тоді ще радянську Україну, коли він був дитиною. 41-річний юрист став розглядати своє життя як тривалу боротьбу проти панування Росії.

У листопаді 2013 року старший брат пана Найєма Мустафа, відомий журналіст до того, як пішов у політику, закликав до перших протестів у Києві проти проросійського режиму Віктора Януковича.

Ці демонстрації, до яких пан Найєм-молодший приєднався одним із перших, переросли в те, що українці називають Революцією Гідності — рух, який усунув Януковича від влади після кількох днів смертельних зіткнень між протестувальниками та ОМОНом.

Повстання обурило Путіна, який розглядав його як підтримувану Заходом змову з метою вирвати Україну з орбіти Москви. Давній російський лідер, який досі сумує за розпадом СРСР, у відповідь відправив війська для захоплення та окупації Кримського півострова. Кремль також спровокував повстання сепаратистів на Донбасі, спровокувавши там опосередковану війну.

У 2015 році пан Найєм зголосився служити на передовій у Донбасі, де прослужив 15 місяців як молодший лейтенант десантно-штурмового підрозділу.

Коли цього року пан Путін почав широкий наступ, пан Найєм був серед перших покликаних резервістів. Брав участь у битві за Київ, захищаючи підрозділ українських ракетників на північ від міста.

Дитя війни, пан Найєм був незворушний, побачивши, як його улюблений Київ перетворився на збройний табір з порожніми вулицями, бетонними блокпостами та металевими пастками для танків, встановленими на основних перехрестях. «Я зрозумів, що це історичний момент, – сказав він.

Хоча багато хто втік зі столиці, пан Найєм сказав, що ніколи не вірив, що місто може впасти. «Я знав, що якщо бої розпочнуться на вулицях, ми переможемо. Абсолютно. Тому що багато наших друзів мали зброю, і ми знали, що робитимемо».

7. ДІАНА БЕРГ уже одного разу тікала від росіян. Вона виросла в Донецьку, найбільшому місті Донбасу, і жила там доти, поки в 2014 році його не захопили «сепаратисти», що підтримуються Москвою, які оголосили на цій території невизнану «Народну Республіку».

Пані Берг не бачила майбутнього в регіоні, контрольованому озброєними людьми, які поклонялися СРСР. Вона переїхала до Маріуполя, промислового порту на Азовському морі. Там вона заснувала «Платформу Тю», художню галерею, дружню до ЛГБТК, і незабаром стала одним із найвизначніших діячів культури у своєму приймальному будинку.

Коли Путін почав своє ширше вторгнення, 42-річна пані Берг та її чоловік Олександр спочатку не здригнулися. Маріуполь уже багато років перебуває біля лінії фронту на Донеччині. Жителі міста вже звикли до звуків артилерії.

Але саме в Маріуполі, де до війни проживало пів мільйона людей, Путін вперше продемонстрував, що ця нова війна буде набагато жорстокішою, ніж попередня. Через кілька годин після початку вторгнення російські війська оточили місто, розпочавши облогу, яку Європа не бачила з часів Балканських воєн 1990-х.

Під час цього нападу пані Берг зняла на відео сцену за вікном. Було чути, як вона красномовно лаяла російські військові літаки над головою. У кадрі улюблений городянами Драматичний театр, у якому люди скоро шукатимуть притулку від бомбардувань.

3 березня пані Берг та її чоловік вирішили поїхати. Їхні зв'язки із Заходом через донорське фінансування «Платформи Тю» наражали їх на ризик затримання, що ще гірше, якщо росіяни захоплять місто.

Коли вони з Сашком сіли в машину, вони вирішили залишити своїх чотирьох котів з мамою Сашка, яка, як і багато людей похилого віку, відмовлялася покидати свій будинок, навіть коли війна наближалася.

«Ми думали, що йдемо на самогубну місію, — сказала пізніше пані Берг. - Саша сказав мені: Це дуже небезпечно. Якщо вони вб'ють нас на узбіччі дороги, що буде з котами? Це було таке рішення».

Пані Берг та її чоловік дісталися території, контрольованої Україною, якраз перед тим, як російські війська стиснули кільце блокпостів навколо Маріуполя. На той час близько 1000 чоловік ховалися у Драматичному театрі навпроти її квартири.

Менш ніж за два тижні російський авіаудар зруйнував театр, внаслідок чого загинули сотні тих, хто сховався всередині.

РОЗКРИТІ ЖАХИ

4. Протягом перших 5 тижнів війни російські війська безжально просувалися до Києва, спустошуючи північні передмістя столиці, зокрема Бучу, Ірпінь та Бородянку. А потім на початку квітня росіяни раптово відступили.

Відступ став визнанням того, що план швидкого захоплення Києва та повалення уряду Зеленського провалився, хоча російські війська, що відступали, були негайно відправлені на інший фронт війни.

Капітан ВОЛОДИМИР КИСЕЛЬОВ, чий загін «Альфа» захищав аеропорт Гостомель, був одним із перших українських військовослужбовців, які увійшли до Бучі. Повільно просуваючись містом, вони зрозуміли, що мешканці бояться їх.

«Спочатку мирні жителі не могли відрізнити нас від росіян, вони просто бачили солдатів з автоматами. Але коли ми сказали їм, що ми є українцями, вони просто заплакали, — згадує капітан Кисельов. - Ми зустріли бабусю, яка просила у нас хліба. Вона сказала нам, що вже місяць не бачила хліба.

До війни Буча був зеленим спальним районом на околиці столиці. Тепер це виглядало як сцена із фільму жахів. Головні вулиці міста були забиті обпаленими російськими танками та бронетранспортерами. Тіла російських солдатів і українських мирних жителів, що розкладалися, лежали на дорогах, тротуарах і всередині зруйнованих будинків.

Українські слідчі виявлять тіла 458 мирних жителів у місті, яке перебувало під російською окупацією лише місяць. Багато хто був розстріляний впритул, що дозволяє припустити, що вони були страчені. Дехто з перев’язаними за спиною руками. Надходили численні повідомлення про сексуальні домагання та зґвалтування.

Капітан Кисельов та його люди були на взводі, поки просувалися по кошмарній сцені, нервово стежачи за потенційними пастками. Якоїсь миті, як він розповів мені пізніше, його люди ледь не застрелили приголомшену літню пару, що з'явилася, здавалося б, з нізвідки.

Дружина капітана Кисельова Олена заявила, що її чоловіка змінило безглузде вбивство, яке він бачив у Бучі. «Він справді не міг змиритися з тим, що вбивають мирних жителів. Він буквально не міг зрозуміти, як це сталося і чому це сталося», - сказала вона.

Олена сказала, що її чоловік також втратив довіру після того, що він побачив там. У нього було відчуття, що він помре.

8. Вперше БОГДАНА ЛЕВИЦЬКА зустріла нас із Антоном, коли вона була активісткою, яка стояла на вулицях Києва у грудні минулого року в рамках акції протесту, що відбулася біля будівлі Адміністрації Президента. Демонстранти засудили Зеленського як «клоуна», чия команда нібито була проросійською.

Протягом кількох місяців 28-річна дівчина та її волонтерська організація, яка раніше займалася зміною політичного курсу країни, збирали пожертвувані продукти харчування, ліки та обладнання, доставляючи їх у війська, що б'ються на передовій. 

Націоналістичне громадянське суспільство України, яке вже в цьому столітті повалило двох президентів за їхні проросійські погляди, почало бачити в Зеленському — і в його перших зусиллях щодо примирення з Кремлем після його обрання в 2019 році — ще одного ворога. Але вони повністю підтримують його з 24 лютого.

Пані Левицька каже, що змінився пан Зеленський. Хоча вона все ще далека від того, щоб стати його прихильницею, але визнає, що президент є ефективним лідером воєнного часу. "Слава богу, він показав себе з кращого боку", - сказала пані Левицька.

У той час як українським чоловікам боєздатного віку заборонено залишати країну з початку війни, мільйони людей, переважно жінки та діти, поїхали за кордон. Пані Левицька каже, що бажання втекти ніколи не спадала їй на думку.

Натомість вона продовжувала будувати своє життя всередині України. 4 березня вона одружилася зі своїм бойфрендом Віталієм, 31-річним ветераном війни на Донбасі, який повернувся на військову службу відразу після вторгнення Росії.

«Нам не дозволили провести церемонію, тож це було схоже на 10-хвилинне весілля з 7 озброєними чоловіками та двома подружками нареченої, а потім 10 хвилин шампанського. Потім я пішла волонтерити, а він повернувся до своєї частини». Не було часу навіть купити обручки.

Іноді обставини складаються так, що пані Левицька доставляє запаси в загін свого чоловіка. А потім, якщо на передовій видався тихий день, активістка може урвати хвилинку наодинці із солдатом, за якого вийшла заміж, поки на їхню країну падають бомби.

2. Сімнадцятого квітня НАТАЛІЯ СЛЮСАР надіслала мені голосове повідомлення, наповнене захопленням та полегшенням. «У мене дуже радісна новина, – сказала вона. - Мої батьки зараз у Латвії. Я надто щаслива. Так приємно думати про це. Тепер вони у безпеці».

Попередні 6 тижнів, відколи вона та її родина втекли з ванної в Харкові та поїхали до порожнього котеджу подруги неподалік промислового міста Дніпра пані Слюсар турбувалася про долю своїх 60-річних батьків. Не маючи можливості виїхати, вони залишилися у своєму окупованому росіянами селі, де не було електрики і вичерпувалися запаси ліків.

Оскільки її батьки могли телефонувати пані Слюсар лише раз на два дні — рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб повідомити їй, що вони живі, — вона розробляла дедалі більш дивовижні плани їхнього порятунку. Однак у той час росіяни не пускали до цього району навіть гуманітарну допомогу.

12 квітня батьки пані Слюсар вирішили самі залишити Україну через Росію. Хоча це дозволило Кремлю додати їх до свого рахунку українських «біженців», яким, як він стверджує, допомогли, її батьки не залишалися там довше, ніж це було абсолютно необхідно. Слідуючи маршрутом, яким багато українців втекли з окупованих територій своєї країни, вони залишили Росію протягом 5 днів, проїхавши на північ, а потім на захід до Латвії та Європейського Союзу.

Наступного дня після того, як її батьки прибули до ЄС, ми з Антоном відвідали пані Слюсар та її родину у заміському котеджі під Дніпром. Там війна нарешті здавалася далекою, але пані Слюсар,  як вона сама себе називає «міська дівчина»,  сказала, що бореться з повільним темпом сільського життя.

Хоча вони з Михайлом вирішили, що не поїдуть з України, їй дуже хотілося повернутися до великого центру, де вона могла б зустрітися з друзями, а також із співробітниками та клієнтами її ювелірного бізнесу. Після двох років онлайн-занять через пандемію вона теж хотіла, щоб Ярик навчався в 11 класі особисто і мав нормальні стосунки.

Через кілька днів після нашого приїзду сім'я знову почула гуркіт вибухів, коли десь біля їхнього котеджу вдарили російські ракети. Вони зрозуміли, що ніде у країні не було безпечно.

Повернутися до Харкова було неможливо, тому вони вирішили знову зібрати свої машини та вирушити туди, де, вони вважали, буде безпечно, - до Києва. Принаймні, у столиці пані Слюсар могла бути поряд із персоналом та клієнтами свого бізнесу, а Ярик міг планувати восени піти до школи.

7. Після втечі з Маріуполя галеристка ДІАНА БЕРГ вирушила до Львова, на Західну Україну, де почала працювати над документальним фільмом про місто, з якого тікала, а її чоловік Сашко залишився ближче до лінії фронту, у місті Запоріжжі. У середині квітня вона приєдналася до нього там.

На той час весь Маріуполь перебував під контролем Росії, за винятком остова металургійного комбінату «Азовсталь», де група з кількох сотень українських бійців героїчно, але приречено оборонялася. До кінця місяця місто лежало в руїнах. Українські офіційні особи оцінили кількість загиблих внаслідок облоги більш ніж у 25000 осіб.

Навіть у розлуці Діана та Олександр намагалися знайти спосіб врятувати його матір та їхніх котів із руїн Маріуполя. Сашко не міг повернутися сам, тому щоразу, коли він чув про шофера, що має дозвіл на перетин лінії фронту, він давав їм ім'я та адресу своєї матері Ангеліни.

Пані Берг також передала дані своєї свекрухи Мантасу Кведаравічюсу, литовському режисерові, який також працював над документальним фільмом про Маріуполь та рятував усіх, кого міг знайти під час своїх сміливих поїздок до обложеного міста.

3 квітня пан Кведаравічюс приїхав додому до Ангеліни і наказав їй якнайшвидше дістатися пункту збору в місті. Схопивши свою сумку, вона розпочала одноденну подорож пішки через велику частину зруйнованого міста до місця зустрічі.

Пан Кведаравічюс не вижив. Втікаючи, Ангеліна побачила, як режисера затримали на вулиці російські солдати. "Його заарештували і катували просто на очах у моєї свекрухи", - сказала пані Берг. Пан Кведаравічюс, якого, як пізніше повідомили литовські ЗМІ, росіяни підозрювали в тому, що він таємний військовий офіцер, пізніше був застрелений. Його тіло залишили на вулиці.

Через день Ангеліна приїхала до Запоріжжя, зателефонувала до сина і повідомила йому, що втекла. Вона щойно приїхала до Запоріжжя та зателефонувала Саші, згадує пані Берг.

Ми кричали: Як? Хто?

Потім вона розповіла їм усе, що знала про останні години життя їхнього друга. 

1. Після битви за Київ загін із 54 добровольців, який ДМИТРО ШАТРОВСЬКИЙ сформував на початку війни, розколовся через, за його словами, проблеми з керівництвом.

Після цього він і невелика група з 15 осіб попрямували на південь, щоб приєднатися до битви за Херсонщину, яку Росія окупувала з перших днів війни.

Третього травня пан Шатровський та ще один снайпер на ім'я Микола повзли вперед по багнюці Херсонського фронту, коли побачили відблиск сонця, що падає в бінокль з іншого боку лінії фронту.

Шатровський помітив це, а Микола почав стріляти і влучив у чотирьох росіян. Тоді двоє українців вискочили з окопа, сподіваючись сховатися десь.

Росіяни відповіли інтенсивним мінометним вогнем.

Пан Шатровський та Микола пірнули на землю одразу за своїм окопом. «Вони стріляли в нас усім, що мали. Якби ми були в окопі, нас би знищили. Все вибухало, і дерева довкола нас падали».

Уламок металевої шрапнелі влучив Шатровському в голову, пробивши йому череп. Ще один уламок ударив його в спину. Лежачи на землі, непритомніючи, останнє, що він пам'ятає, це дружні українські воїни. Він не знає, звідки вони взялися, але вони бігли до нього.

4. Битва за південь та схід України дуже відрізнялася від битви за Київ. Пагорби, що поросли лісом, і річкові долини навколо столиці, де боролися як добровольчий підрозділ пана Шатровського, так і першокласна команда «Альфа» ВОЛОДИМИРА КИСЕЛЬОВА, дозволяла українським захисникам неодноразово підкрадатися до більших російських сил і влаштовувати засідки.

Але тактика «бий-біжи», яка так ефективно працювала на півночі від Києва, буде набагато небезпечнішою на рівнинній території півдня та сходу країни.

Капітан Кисельов занепокоївся.

21 квітня боєць спецназу зустрів нас у київському ресторані. Зустріч відбулася неофіційно, але капітан Кисельов хотів передати повідомлення союзникам України на Заході.

Він вважав, що Україні важко буде вижити в артилерійській війні, якщо вона не отримає системи більшої дальності.

Не маючи зброї для протидії російській артилерії на відстані, українські війська були змушені спробувати вивести російські позиції зблизька.

«Якби ми мали артилерію і ракети, які могли б їх вразити, ми могли б виграти цю війну. Але зараз ми не можемо до них дістатися, і тому вони просуваються вперед», - сказав капітан Кисельов.

3. Травень був третім повним місяцем, який ЄВГЕН КРИВОРУЧКО та його мати провели у Харківській міській гімназії № 172 разом із 10 іншими людьми. Більшість із тих, хто сховався у підвалі на початку війни, або вирішили бігти, або вирішили, що повернутися до своїх квартир досить безпечно.

Але для деяких, нездатних протистояти ризикам життя над землею, школа стала їхньою домівкою.

Там унизу було темно та холодно, і довготелесому пану Криворучку доводилося постійно пригинатися, щоб не вдаритися головою, пересуваючись лабіринтним укриттям. «Я ходив тут до школи 11 років та якимось чином знову тут. Це дуже дивно, але якось я до цього пристосувався», — сказав підліток, висвітлюючи шлях підвалом маленьким ліхтариком, який висів на шиї на шнурку «Я люблю Харків».

Замість того, щоб готуватися до першого курсу університету, студент-програміст проводив дні, співчуваючи своєму домашньому хом'ячку Славіку та намагаючись побити свій особистий рекорд у 9,22 секунди для збирання кубика Рубіка. Пан Криворучко спав на матраці на шкільній лаві. Його речі були забиті у картонну коробку на столі неподалік.

За його словами, це покращення порівняно з першими днями війни, коли у підвалі було тісно і йому доводилося спати на голому столі.

На той час у тих, хто все ще жив під школою, були хоч якісь скромні запаси. Гуманітарні групи доставили сосиски, шоколад та консервований суп, а також генератор, який давав світло та тепло, коли у них було достатньо газу для його роботи.

І притулок зробив свою справу.

У перші місяці війни школа неодноразово зазнавала обстрілів з російських мінометів та артилерійських знарядь, вибиваючи дірки у класах, де пан Криворучко колись сидів у шкільні роки. Але група внизу не постраждала — принаймні фізично.

«Ця війна впливає на мою нервову систему. Я весь час нервую, — сказав Криворучко, коли десь далеко зазвучала артилерійська стрілянина. - Але я намагаюся бути в порядку і зосередитися на інших речах". 

Приєднуйтеся до нас:

Міністр оборони – про очікуваний наступ росіян: «Вони не підуть знову на Херсон»

«Можуть наробити капостей». В якому стані буде Запорізька АЕС після деокупації?

Міф про «новий Голодомор»: яка реальна ситуація з продовольчою безпекою України. Частина 1: зерно та олія

Коли загояться воєнні рани Кінбурна?

Будівельні матеріали для порятунку житла в Херсоні ‒ безкоштовні