Нещодавно стало відомо, що начальник Херсонської МВА Роман Мрочко звільнив з посади начальника управління з питань державного архітектурно-будівельного контролю (ДАБК) Херсонської міськради Ростислава Маршака. Нагадаємо, Маршак займав цю посаду з 2016 року, двічі був депутатом Херсонської міської ради. З ним пов’язана велика кількість будівельних скандалів у місті. Працював при двох міських головах – Володимиру Миколаєнку та Ігорю Колихаєву.
До речі, саме разом із Колихаєвим російські окупанти викрали й Ростислава Маршака – це сталося 28 червня 2022 року. Маршака відпустили після 52 днів полону, а Ігоря Колихаєва росіяни продовжують утримувати невідомо де. Про окупацію Херсона та своє перебування в катівні окупантів Маршак розповів одеському виданню «Думська».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому влада мовчить щодо мера Херсона Колихаєва
***
У цій історії, здається, немає нічого героїчного. Її герой – не боєць руху опору, не агент під прикриттям, не мученик за ідеали. Проте він, як і сотні тисяч інших українців, сповна пізнав, що ж таке «звільнення», пройшовши обшуки, арешт і допити з пристрастю.
52 дні полону начальника херсонського ДАБКу Ростислава Маршака – живе свідчення про те, як круто змінюється життя великого міста, коли в нього приходить «руський мір». «Думська» поспілкувалася з чиновником. Далі – його розповідь від першої особи.
«Вертольоти йшли ескадрильями, здавалося, що можна палицею влучити»
Війна застала мене у власному ліжку. У те, що буде повномасштабне вторгнення, я не вірив від слова «зовсім», тому коли о 5 ранку почав розриватися телефон, сприйняв це як продовження сну. Потім прилетіло по Чорнобаївці, і стало ясно, що це реальність. Насамперед зібрався і поїхав купити продуктів, потрібно було зробити хоча б тижневий запас. Взагалі, перші два дні не хочеться згадувати. Ситуація погіршувалася з кожною годиною. Була віра, що ось-ось має закінчитися, але натомість обстріли і моторошні звістки з телеграм-каналів. А ще прольоти вертольотів над Херсоном, причому не одного-двох, а цілих ескадрилій. Так низько, що, здавалося, можна палицею кинути і влучиш.
Чотири дні росіяни обходили Херсон стороною і йшли на Миколаїв окружною дорогою. Я як чинний чиновник, відповідно, був на службі. Міський голова Ігор Колихаєв поставив завдання забезпечити евакуацію жителів приміських селищ Антонівка та Кіндійка. Там не стільки були руйнування житлового фонду, скільки в інфраструктурі: перебитий газопровід, були відсутні тепло та електрика. Ще була зима, тому людей потрібно було рятувати. На той час Антонівський міст уже контролювався росіянами, а колона автобусів із місцевими жителями мала проїхати під мостом. З росіянами потрібно було домовитися, і два наші депутати міськради зголосилися. У підсумку людей пропустили. Їх розміщували в школах, оскільки там були опалення і світло.
У перші ж дні місто об'єдналося, почався потужний волонтерський рух, ресторатори готували їжу і доставляли в школи, навіть у спальні райони. Майже всі торгові мережі відкрили склади, щоб люди могли забрати продукти: все одно або зіпсувалися б, або їх розікрали б.
«Стріляли в усе, що рухається»
Росіяни зайшли в місто в перших числах березня. На той час регулярних частин Збройних сил тут вже не було, були лише хлопці з територіальної оборони, озброєні автоматами і «коктейлями Молотова». Вони вийшли проти бронетехніки, багато хто загинув. Росіяни заходили з трьох боків, місто спорожніло. Усе, що ворушилося, вони розстрілювали. Люди сиділи по домівках. Перші два дні практично ніхто не виходив, потім з'явилися перші машини, ми змушені були прив'язувати на дзеркала білі ганчірки, показуючи, що ми без зброї. Все одно людям потрібно було якось пересуватися.
Протести проти окупації почалися днів через 10. Дуже серйозні виступи були 13 березня, у річницю визволення міста від нацистів. Я брав участь, там були тисячі людей. Це було вираження проукраїнської позиції Херсона. Люди виходили за покликом серця, проте довго так тривати не могло. Невдовзі росіяни увімкнули репресивну машину, почали відловлювати лідерів громадської думки, і мітинги згасли. Застосовували й силу – де сльозогінний газ, де стрілецька зброя. Активістів заарештовували, доля деяких невідома й досі.
Попри окупацію Херсона, міська влада працювала: ми ходили до мерії, вулиці прибирали, вивозилося сміття. Одного разу нас зібрали в будівлі міськради, було людей 50: міський голова, заступники, керівники комунальних підприємств, головні лікарі лікарень. До нас вийшов чоловік, який назвався комендантом міста, і представив керівника окупаційної адміністрації. Це був чоловік років 60, він сказав, що колись жив у Херсоні. Я його не знав (мова про Олександра Кобця, колишнього співробітника КДБ та СБУ, – ред.). Нам запропонували працювати на нову адміністрацію і повідомили, що в разі відмови в будівлю мерії ми потрапити не зможемо. Дозволили забрати особисті речі. Ми відмовилися з ними співпрацювати і переселилися на територію одного комунального підприємства, де продовжили роботу.
Були і зрадники, які пішли на співпрацю. Як правило, це люди, чимось незадоволені, ображені. Колишні чиновники, невдачливі громадські діячі, міські божевільні, іншими словами, не найкращі люди міста.
«Якщо у конвоїрів був гарний настрій, до чаю давали прогірклий хліб»
28 червня був на роботі. Підписавши якісь документи, ми з колегою покинули будівлю і пішли однією з центральних вулиць. Там ми побачили мера Ігоря Колихаєва і зупинилися на розмову. У цей момент усе і сталося: з'явилися люди в масках, мене спробували збити з ніг, з першого разу не вийшло, потім вдарили прикладом у голову для вірності. Це були співробітники росгвардії в камуфляжі та балаклавах. Нас було четверо: я з колегою, мер і його водій.
З цього моменту моє життя стало зовсім іншим. Спочатку нас возили за адресами, де проводилися обшуки, потім доправили в СІЗО на вулиці Теплоенергетиків, де я провів наступні 52 дні свого життя.
Моєю вимушеною домівкою стала камера №13, розрахована на трьох ув'язнених, у якій постійно перебувало від 4 до 8 осіб. Дірка в підлозі для спорожнення, раковина, віконце 20 на 40, прочинене для провітрювання, троє нар і три матраци. Кому не пощастило, спали на голій підлозі. Люди були різні, і вони весь час змінювалися. Хтось сидів кілька днів, хтось кілька тижнів, найбільше зі мною просидів один хлопець – 50 днів.
Тривалий час у камері з нами був танкіст, Герой України, він отримав це звання через кілька днів після початку вторгнення. Хлопець захищав Антонівський міст, дістав важке поранення, переніс 5 чи 6 операцій. Він був у важкому стані, не міг піднятися на нари і спав на матраці на підлозі. Уже після звільнення я розшукав його сім'ю, про його долю нічого не відомо.
(Йдеться про Павла Демчука 1983 року народження, військовослужбовця 59-ї мотопіхотної бригади. Героя він не отримував, але удостоєний ордена «За мужність» III ступеня. Досі перебуває в полоні. Брат Павла Віктор Демчук поліг смертю хоробрих 17 червня 2022 року під Лисичанськом, на сайті президента є петиція з проханням присвоїти йому звання Героя України, – ред.)
За 52 дні перебування в СІЗО нас один раз вивели на вулицю – тоді обшукували камеру. Одноразове харчування. Спершу вранці давали подобу каші. Там усе разом – і гречка, і просо, такий гримучий мікс. Її варили у здоровенній каструлі, яку потім везли на візку коридором. Він зупинявся біля кожної камери, і в миску кожному падав пласт цієї чудової страви. Їсти це було неможливо, але нікуди не дінешся. Через пару тижнів замість каші почали давати переварені макарони, такий собі клейстер. Це вранці. А ввечері тільки чай. Якщо в конвоїрів був гарний настрій, до чаю могли підкинути підсушеного згірклого хліба.
Передавати продукти було заборонено, тому отримати щось із волі не було можливим. Лише життєво необхідні ліки, та й то, після очікування, принижень і задобрювання росіян сигаретами або спиртним.
«Пощастило, що лише били»
Під час кожного відкриття камери росіяни змушували нас підхоплюватися і несамовито кричати, прославляючи Росію, Путіна і Шойгу. Хтось може це сприймати з посмішкою, але тоді було зовсім не до сміху. За відмову когось одного карали всю камеру. Могли позбавити їжі, могли призначити сто присідань або скількись там віджимань.
Ну і звісно, допити. Коли за тобою приходили, потрібно було встати, надіти на голову шапку, щоб вона звисала нижче підборіддя – це для того, щоб не бачити, хто допитує. Тобто в допросній ти був сліпий і не знав, у який момент і з якого боку тобі прилетить, наприклад, удар кийком. Це було найпростіше. Мені пощастило, що мене били кийками й електрошокером, але не підключали до геніталій електрострум, як деяким. Питання було одне й те саме: «Де зброя?» А ще чому в мене в телефоні були номери керівників поліції, прокуратури, СБУ Херсона. Я відповідав, що в цьому немає нічого дивного, адже я чиновник, мені потрібно постійно контактувати з тих чи інших питань. Вони вважали, що я агент спецслужб.
Крім того, кожен допит завершувався запитанням, коли я почну працювати на окупаційну владу. Для себе вирішив, що робити цього не буду, однак заявити про це прямо не міг, це було б самогубством. Наскільки я знаю, таке рідко хто робив, а якщо й робив, то доля цих людей була сумною. Тому я посилався на слабке здоров'я й казав, що взагалі більше ніде не збирався працювати. Відверто кажучи, на той момент я справді так думав.
«В одному приміщенні – п'янка, а в сусідньому катують людей»
Почуття голоду було не найстрашнішим, воно притупилося досить швидко. Гіршим було відчуття безвиході. Ми нічого не знали, що навколо відбувається. І все це на тлі нахабних облич наших наглядачів, які почувалися дуже комфортно. Здебільшого це були особи слов'янської зовнішності, дуже молоді, мало не по 18-19 років. Було кілька бурятів, вони вирізнялися більшою жорстокістю. Але всі вони так чи інакше вечорами відтягувалися. Палили травку, запах було виразно чути, пили спиртне. А ще до них приходили дівчата за викликом.
Уявіть собі: в одному приміщенні йде гулянка, там лунає музика, всі сміються, а в сусідньому під тортурами нестямно кричать люди. Як вони самі це терпіли, в голові не вкладається.
Наприкінці липня почастішали сильні вибухи, дуже сильно тремтіли вікна. Ми не знали, що це таке, але якось у камеру нам привели новачка, і він повідомив, що наші почали обстрілювати Антонівський міст. Це надихнуло, бо ми зрозуміли: Україна не дає росіянам спокою. І найголовніше, ми побачили страх на обличчях конвоїрів.
«Дивно, але гроші повернули»
Мій полон завершився 17 серпня. Був уже вечір, мене несподівано викликали на допит. Це було дивно, бо вечорами допитували тільки новоприбулих полонених і заручників. Взагалі, моє перебування в цьому СІЗО було і так більш ніж тривалим: як правило, понад двох тижнів на «фільтрацію» у них не йшло. Якщо людина, як вони говорили, не становила небезпеки для Російської Федерації, її відпускали. Мабуть, у мене теж не знайшли нічого крамольного, але чогось тягнули. Так чи інакше, але мені всучили папери, які я підписав: мовляв, не маю претензій до утримання, до адміністрації СІЗО, зобов'язуюся вийти на роботу. Коли мене затримували, при мені були гроші. На мій подив, їх повернули. Увечері був удома. Наступного дня я приїхав до матері. Батько помер ще до мого затримання, не витримав цього всього.
Після звільнення я кілька днів не міг повірити, що на волі. Намагався менше виходити на вулицю, не хотів потрапляти людям на очі. Річ у тім, що я особа публічна, про мій арешт писали, і багато людей, зустрівши мене, запитували: мовляв, ну як там? Можливо, хтось робив щиро, а хтось сподівався почути прокльони на адресу окупантів, щоб використати це проти мене. Тож я всім відповідав одне: слава Богу, живий і відносно здоровий. Хоча, звісно, не все було так гладко – мені довелося лягти в лікарню і навіть зробити кілька операцій.
«Ви вільні!»
Евакуацію росіяни оголосили на початку жовтня. Як це було? Постійно приходили СМС, кожні дві години: мовляв, є можливість покинути правий берег. Мене часто запитують, чи багато було в Херсоні зрадників. Я не знаю точної кількості, але багато. Евакуювалися люди двох категорій: власне, колаборанти, які працювали на росіян, і ті, у кого здали нерви, хто боявся боїв у місті. Багато хто потім через Крим виїхав у Грузію або Європу, дехто повернувся в Україну. Що ж стосується зрадників, то навряд чи ми їх побачимо коли-небудь у Херсоні. Загалом на лівий берег евакуювалося близько 50 тисяч осіб, це дуже багато.
Що буде визволення, ніхто не сумнівався, проте це було не так очевидно, оскільки приблизно за два тижні до нього відключили світло, зв'язок практично лежав, ми були в інформаційному вакуумі.
11 листопада вранці я поїхав на овочеву базу, де городяни купували продукти. Було близько 9:00, і знайомий раптом сказав, що бачив у місті машину з українськими прапорами. Я кивнув головою, після чого вирішив поїхати в центр. Припаркувався, вийшов на площу Свободи і побачив 15-20 молодих хлопців. У них була музична колонка, з якої звучала пісня Вакарчука «Я не здамся без бою». І тут же побачив, що проспектом Ушакова до нас їде військовий автомобіль із величезним українським прапором. Він під'їхав, з нього вийшов воїн і сказав: «Ви вільні». У цей момент у мене потекли сльози. Було близько 11:00, а вже за 2-3 години на площі вже було все місто.
Херсон я покинув уже перед Новим роком, бо майже до всіх сусідів прилетіло. Знайомі дали ключі від квартири в Одесі і сказали, що я можу там жити. Так що, я зараз на два міста живу і працюю. Щотижня їжджу в Херсон на кілька днів. Звичайно, люди, які зараз там залишилися, це герої. Щодня обстріли, і там не важливий фактор повітряної тривоги, що дає людям шанс встигнути спуститися в укриття. Снаряди гаубиць, «градів», «ураганів» прилітають миттєво, тут і зараз. Це неможливо передбачити, тому поки росіян не відсунуть на безпечну відстань, Херсону буде дуже важко. Але я впевнений, цей час не за горами.
Україна переможе!
Записав Микола Мазур, «Думська»
На головній світлині: Ростислав Маршак. Фото: dumskaya.net
Тэги: