Пережили окупацію, а після звільнення змушені були покинути дім – історія багатодітної родини з Херсона

Напередодні нового 2022 року в родині херсонців народилися двійнята, а менш ніж через два місяці, 24 лютого, родина із чотирма маленькими дітьми ховалася в підвалі. Вони пережили окупацію міста, але вже після звільнення Херсона змушені були покинути дім, щоби врятуватися від російських обстрілів. Наразі родина живе у Первомайську та мріє про повернення додому. Історію своєї сімї виданню Гард.City розповіла пані Юлія із Херсона – матуся трьох синочків та донечки.

«Було дуже страшно»: родина з дітьми три дні провела в підвалі

– 24 лютого прийшла до нас страшна війна, о 6-й ранку почали стріляти. А о 4-й ранку мій чоловік виїхав на роботу, він водій-експедитор, розвозив молочні продукти. Поїхав у бік Миколаївської траси. Мене мама розбудила, дзвонимо йому, що почалася війна. Він не вірив, почали розвозити товар у магазини, та їм одразу сказали їхати додому, навіть повністю товари не розвезли. Поїхав назад, і коли проїздив Чорнобаївку, там підірвали аеропорт. Якраз їхав повз, коли почалися вибухи, говорить, аж машину хитало. Приїхав, каже: «Нумо ховатися». Ховалися в одному із навчальних закладів, у підвалі, там було дуже багато людей, з дітками, особливо з малесенькими такими.

Двійнята народилися 31 грудня 2021 року. Фото з архіву родини

Нас 31 січня виписали з лікарні. 31 грудня 2021 року в мене народилася двійня. Ми тиждень лежали в реанімації, потім нас перевели в херсонську дитячу лікарню. Пробули там місяць, потім нас виписали. Щотижня ходили в лікарню, бо маленькі передчасно народилися.

Ми в підвалі були три доби. Дуже важко було: зима, холодно, діти в комбінезонах, неспокійні. Суміші для них колотили, там давали воду гарячу. Волонтери допомагали, там були навіть ліжечка, матраци. Та ми більше не витримали там бути, тому що діткам треба трошки порухатися, і помитися, і памперси поміняти.

Повернулися додому, гадаємо: якщо будуть сильно стріляти, то будемо ховатися. У наших сусідів є підвал, то ми до них бігали. Почали стріляти – спустилися з дітками, вибухи закінчилися – піднімалися. Так жили два тижні. Було дуже страшно.

«Часто вимикали світло, інтернет. Воду брали в річці»

- Потім, як вони (росіяни, – авт.) прийшли, було трохи спокійніше. Тому що вони по собі стріляти не будуть. А наші стріляли саме точково, саме туди, де техніка. Весна, літо ми якось жили, пересувалися містом, хоча страшно було з ними. Вони нас не займали. Чіпали підприємців, бізнесменів. Звичайних людей не чіпали. Каталися вночі вулицями, машини їхні, БТРи серед ночі, ми їх лякалися. Чужі, незрозуміло, що в них на думці. До наших дітей вони ставилися нормально, у мене візочок для двійнят, то вони зупинялися навіть, пропускали нас. У моєї куми двоє діток, чоловік на війні, вона їх (окупантів, – авт.) ненавидить. Мої дітки старші з її дітками вийшли гуляти біля двору, потім пішли в магазин. Кажуть, по дорозі зупинилася біля них машина (окупантів, – авт.), і пригостили їх цукерками. У місті вони нас не чіпали.

Вчилися ми з дітками онлайн. Було дуже важко, часто вимикали світло росіяни, вимикали інтернет. Як вони уходили, три тижні ми взагалі сиділи без води, без світла. Воду, щоб змивати в туалеті, ми брали в річці, а щоб купатися, пити, готувати їжу, давали люди, у кого були свердловини. Також давали заряджати телефони, усе було безкоштовно. У ці моменти було дуже страшно, тому що не було інформації ніякої. Де, куди, що. Так ми хоча б через інтернет бачили новини, а тоді жили й думали: що ж воно буде далі?

Зараз теж вчимося онлайн, але хочемо до школи. Донька в четвертому класі, а син – у другому.

Пані Юлія з донькою та старшим сином. Фото з архіву родини

Росіяни відкривали школи, навіть музичні, проте страшно було ходити туди, ми боялися за наших дітей. Хто знає, що у них на умі, як вони неадекватні. Але багато хто здавав своїх дітей у ті школи. Сусідка здала двох діток, каже, програма була така сама, як і в нас, тільки на російській мові. Вчили там вірші всякі, Пушкіна, ну, таке. Щодо війни там дітям нічого не казали. А як щось стріляло, то вони казали дітям, що «це нічого страшного, то не стріляють». А правда це чи неправда, ми не знаємо, бо ми не були в тій школі.

«У селах перевіряли все: підвали, сараї, навіть туалети і шафи»

– Бачили, як роздавали їхню гуманітарку. Насправді нашу, бо вони по заводах усе повигрібали: і ту гречку, і ту олію «Щедрий Дар» – усе наше. В основному, гребли ту гуманітарку бідні, малозабезпечені, бомжі, бабулі-дідулі та інваліди. Інваліди та ті, хто дійсно потребує – їх можна зрозуміти. Ми дивилися на це.

Сусідка каже: «Пішли б, узяли б». Але для мене це було дико.

Вони ходили по будинках, давали гуманітарку, пенсії давали навіть. Не відмовишся, бо вони відразу запідозрять щось – вони ж не просто роздавали, а інформацію збирали. У мене сестра живе в селі та лежача бабуся. То бабуся брала, бо не могла отримати нашу пенсію, яку раніше давали на «Укрпошті». А їй треба було за щось жити та ліки купувати. Щоправда, ліки знайти було майже нереально, дуже складно.

Усе в нас було дуже важко. Вони їздили скрізь. Бабуся розповідала, як на танках приїхало сто чоловік їх. Стоять на вулиці. І починають ходити по хатах, групами чоловік по 5. Перевіряли усе: підвали, сараї, навіть туалети. Вони все перевіряли, навіть шафи, де що лежить. Розпитували: з ким живеш, хто донька, хто син, де діти, де онуки, хто де живе.

Як вони приїхали, вийшла одна бабуля, сусідка, вона пережила Другу світову війну, пережила голодомор. Вийшла подивитися, що ж там таке. Вони зайшли, ледь не штовхалися, все перевіряли. Сусід вийшов подивитися, хто прийшов до неї, бабуля ця одна жила. Вийшов, побачив росіян – і тікати. Людина злякалася, він уже у віці. Вони за ним як погналися! Ледь не побили.

А бабуля каже: «Я пережила одну війну, голодомор, але коли була та війна, не було такого мародерства. Не було, щоб бігали по домах. Стріляли між собою отам десь в полях, але ніяк по домах не ходили».

Вони в селах сильно мародерили. Шукали й забирали техніку, меблі витягували. Вони малоліток, молодих чоловіків, що в барах сидять, напоїли та ну розпитувати. Так траплялося, що самі наші й поздавали, хто служив, хто атошник, хто в поліції.

«Двері не змогли зняти, то повідкручували дверні ручки»

– У чоловіка на роботі вони познімали навіть ручки від дверей. Унітази познімали. Казали: «Ой, як це у вас унітази даже в селі єсть?» Наче вони унітазів не бачили. Витяжки не могли зняти, порозбивали, щоб людям не залишилося. Особливо як тікали, то вони там помародерили гарно. Віджату техніку до чоловіка на роботу затягували. Скільки вивезли автобусів, тролейбусів нових, скільки техніки! Що не змогли забрати, порозбирали на запчастини.

Спочатку вони зробили там своє наче СТО. Сказали: будете на нас робити, будем зарплату платити. Чоловік сказав: ні, ми не будемо, і пішов звідти. Був без роботи, потім знайшов підробіток. Я до декрету працювала касиром у «Сільпо», батьки сиділи зі старшими дітками. Потім вийшла трохи попрацювати, то бачила, як руські приходили. Молоді хлопці, років 17 на вигляд, дуже молоді. Оті жилети, куртки в них по коліно теліпалися. Поруч аптека була, біля моєї каси, то вони питали снодійне. Аптекар не дає, каже: «Дайте рецепт, що вам це можна». А вони: «А, ви не даєте, то ми будем бухати». І кожні дві години ходили бухали, купляли випивку.

У моєї знайомої чоловік фермер, у селі. То їх примушували паспорти брати. Повивозили багато чого, зерно вивозили з елеваторів фурами. Навпроти нас у будівлю вони заселилися. А потім встаємо вранці – уже прапора нема. Вони потікали та вивозили все, навіть стільці бачила, як вивозили автівками.

«Волонтери допомагали дуже добре»

– Допомогу давали рублями. Але жити на ті рублі було нестерпно. Мені Україна давала, тож я не сильно й потребувала. Волонтери допомагали дуже добре. Молодці наші. Вони щотижня видавали допомогу, ліки, суміші, памперси.

Волонтери дуже допомогли. Фото з архіву родини

Вони високі ціни ставили на товари. Багато горілки було, всякої, поганої. Особливо ринок: ідеш – водка, пиво, водка, пиво. А продуктів нормальних не було.

Продукти в них (росіян) дуже погані, їсти їх взагалі нестерпно. Смаку нема, геть нічого нема.

Ціни були – космос: м'ясо було 400, 800 гривень навіть за кілограм. Памперси – 1200 за пачечку. Жити було дуже важко. Сумішей у них взагалі не було нормальних. Наші магазини, на кшталт «Везунчика», позакривалися і роздавали людям їсти, особливо багатодітним, з маленькими дітками, інвалідам. Це ще на початку було, у березні. До літа товар був ще наш, де-не-де можна було попасти на нормальний товар. Втім, місто жило. Більш-менш люди, які отримували «дитячі», пенсії українські. Дехто отримував і від них.

Іще допомагали волонтери. Я казала: «Мені не треба більше нічого, дайте памперсів пачку і все». Памперси давали, одяг можна було вибрати, ліки, які потрібні, навіть дорослим. У церкві теж давали допомогу, суміші для діток. А деякі бабулі навіть билися за продукцію. Було таке, що волонтер каже: «Ми п'ять діб простояли під Василівкою, а ви не можете черги дочекатися». А були такі, що дійсно потребували, та не могли отримати, жили за те, що в них було накопичено. Брали рублі в основному ті, хто дуже нужденний. А багато хто не брав, дуже багато.

Під час війни стало чимало алкашів, які просто бухали. Чимало людей було за «руській мир». Я дивувалася. Ми гуляли біля двору, далеко не ходили, бо страшно було. А біля двору збиралися діти з мамочками. І одна каже: «От укропи, стріляють по нас!» А я їй кажу: «Ти чого так поводишся? Як ти можеш ображати наших?» Чого в Росію не поїхала, у неї брат в Криму живе. А вона каже: нє, там нестерпно жити, там дорого. І врешті поїхала за кордон.

Чимало було таких, які наживалися. Але багато таких, які дійсно чекали ЗСУ.

У місті ходили і гривні, і рублі. Наприклад, ковбаса коштує 80 гривень, а в рублях 260. Багато хто міняв. Отримували виплати у рублях і йшли міняли на гривню. Курс рубля спочатку був 1,5, потім менше, менше, і врешті вже 40 і 20 копійок, у кінці, коли вже наші підходили.

«Коли прийшли наші, ми дуже раді були!»

– Було дуже багато людей, усі повиходили, усі були раді, у нас були мітинги, так гарно на все дивитися. Наші молодці, що прийшли. Ми дуже раді! Коли вони заходили в місто, моя мама зустрічала їх у Білозерці, носили нашим їсти, пиріжків напекли. Каже, були дуже втомлені, очі червоні. Дуже страшно там було. Але вже слава Богу, що вигнали. Дай Бог, щоб їх уже всіх вигнали. Тиші, миру хочеться вже. Ми так стомилися, страшно було, особливо, як стріляли.

Я родом із села, то в мене в селі у хаті залишилися самі стіни, вікон немає. До подружки снаряд прилетів у багатоповерхівку, ні квартири, нічого немає, добре, хоч живі вони залишилися, в укритті були. Це ще при руських було. Наші поцілили в будівлю, де були вони (окупанти, – авт.) і потім росіяни стали стрілять по будинках, типу це Україна робить, і попали в їхнє житло. Це було страшно. У них і між собою перестрілки були нічні.

«Наші поцілили точно в будівлю, де сиділи окупанти, а будинки довкола всі цілі»

– Я була свідком, як наші бомбонули адмінбудівлю, якраз ходила скуплятися в центрі. Наші стріляли – довкола багатоповерхівки всі цілі. Поцілили точно в одну будівлю, де руські сиділи, у них там якраз збори якісь були. А навколо все ціле – просто через дорогу будинки. Так страшно було дивитися на все це, купа швидких. А вони як стріляють – вони багато знищують, не розуміють навіть куди. Недавно фосфором накривали наш квартал. А наші стріляють точково.

Коли наші пришли, одразу ж на другий день гуманітарну допомогу привезли, дуже багато чого, навіть дитячі шампуні, гелі.

«Три дні була тиша, а потім почали бомбити»

– Ми так десь тиждень прожили, а потім виїхали, уже після звільнення Херсона. Ми не хотіли виїздити, бо з дітками маленькими це дуже складно. Я уявити не могла, як стояти стільки, скільки інші. Моя кума, інші знайомі ще за окупації виїздили, то вони й тричі пробували – їх не випускали, і вони стояли там ледь не тиждень, а літо, спека. Тяжко було. Спочатку ми поїхали у Вінницьку область, а потім переїхали до родичів у Первомайськ.

Свій перший день народження двійнята святкували не вдома. Фото з архіву родини

Ми приїхали без візочка, і нам дали два візочки, спочатку одномісний, потім упродовж тижня знайшли візочок для двійнят. Тоді нам доставили наш візочок, то ми ці віддали назад. Але хочемо назад, додому. Бо дома однак краще.

Сподіваємося, що скоро росіян виженуть і ми поїдемо додому.