Марина Поліщук
Працівники КП «Парки Херсона» щодня ліквідовують наслідки ворожих атак у місті. Під час таких робіт вони спілкуються з мешканцями постраждалих будинків і нерідко стають слухачами їхніх історій про пережите. Далі – одна з них.
Після кожного ворожого обстрілу працівники й працівниці комунального підприємства виїжджають до пошкоджених будинків: закривають вибиті вікна, прибирають уламки скла та сміття. І все це в умовах постійної небезпеки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Бо людям треба вікна ставити й дахи латати»: «Парки Херсона» тримають комунальний фронт
Та під час таких виїздів їм доводиться бути не лише вправними майстрами, а й певною мірою психологами. Адже мешканцям будинків часто важливо не лише отримати допомогу, а й просто розповісти комусь про пережите, поділитися своїми емоціями та страхами.
Історії, які комунальники чують від херсонців під час роботи, час від часу публікують на сторінці КП «Парки Херсона» у соцмережах. Однією з таких історій хочемо поділитися далі.
Бабуся Шура – остання з перших мешканців багатоповерхівки
Комунальники розповідають про один із багатоповерхових будинків у місті, куди вже не раз приїздили зашивати розбиті віконні прорізи. А нещодавно працівники ремонтно-будівельного відділу КП «Парки Херсона» знову забивали тут вікна, а також консервували пошкоджений дах.
«У Херсоні біля розбитого під’їзду квітнуть різнобарвні квіти. Поруч ходять лагідні місцеві коти й поважно, наче справжня варта, супроводжують кожного, хто приходить у двір. Навколо – забиті OSB-плитами вікна, бите скло на асфальті, а на даху будинку оптоволокно, уламки снарядів і дронів. Тут беззупинно лунають вибухи, летять FPV і гримлять РСЗВ, але двір живе», – так поетично комунальники описують жахливу херсонську буденність: життя в умовах постійних обстрілів.
Цього разу, коли робітники вже спустилися з даху, до них повільно підійшла старенька жінка. Бабусі Шурі – 95 років, вона – дитина попередньої, далекої війни. А ще вони з чоловіком свого часу були першими мешканцями цієї багатоповерхівки.
«Її дитинство забрали голод і страх. Вона й досі пам’ятає, як малою рвала дикі трави та кору дерев, аби просто зварити бодай щось і вижити, коли довкола від голоду помирали люди. Потім були тяжкі післявоєнні роки відбудови. У 1970-х вони з чоловіком приїхали до Херсона й першими заселилися в цей будинок. Минали десятиліття: з’являлися нові сусіди, виростали покоління дітей, вирувало сімейне життя. Сьогодні бабуся Шура – остання з перших мешканців. Вона – жива історія цього будинку, його вірна старожилка», – йдеться в дописі.
На схилі літ старенькій жінці знову довелося пережити окупацію Херсона, відчути радість звільнення, а нині жити в щоденному пеклі, яке влаштовують російські терористи херсонцям.
«Я дуже хочу дожити до нашої Перемоги»
Два роки тому не стало її чоловіка. Тож сьогодні баба Шура живе зовсім сама, але каже, що щоденний догляд за собою та чистота в квартирі – це те, що тримає її і не дає зламатися.
«Жінка підійшла до хлопців із бригади не просто подякувати за полагоджений дах. Їй дуже хотілося почути живе слово й дізнатися новини. Радіо в неї немає, а телевізор зламався після чергових вибухів. Тихим, тремтячим голосом вона розпитувала робітників, що коїться в місті та як там люди в Олешках на лівому березі. Вона як ніхто інший знає ціну війні й голоду, тому її серце крається за кожного, хто зараз у біді», – пишуть комунальники.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У 34-й бригаді заявили, що ЗСУ повністю контролюють Олешки з повітря
За словами жінки, зараз набагато легше виживати, адже працюють магазини, привозять гуманітарну допомогу. Уже не треба рвати гірку дику траву, щоб не померти з голоду.
«Вона подивилася на розбитий, але рідний двір і додала слова, від яких стискається серце: “Я дуже хочу дожити до ста років. І дуже хочу дожити до нашої Перемоги”.
Хлопці мовчки слухали її, і кожен з них розумів, заради кого вони щодня ризикують життям під обстрілами. Заради таких очей, заради такої незламності, заради нашої спільної пам’яті й майбутнього».
Фото: фейсбук/Парки Херсона
Ян Ярчук
