Ілона Павлюк зі своїм молодшим братом Максимом і батьком півтора року жили в окупованому селі Піщане на лівобережній Херсонщині. З дому підлітки майже не виходили. У липні їхній батько помер. Осиротілим дітям загрожувала депортація до Росії, тому за допомогою волонтерів фонду Save Ukraine вони вирішили виїхати через Росію та Білорусь на підконтрольні Україні території. Історію виживання в окупації та щасливого повернення в Україну Ілона й Максим розповіли виданню NV.
Далі – пряма мова.
Максим: Мені 15 років, я з Херсонської області, Каховський район, село Піщане. Я одразу був під окупацією. Спав, прокинувся, мені батько сказав, що війна почалася. Я не повірив, бо він ще той жартівник був.
Ілона: Думаю: о, це круто, до школи не піду! Мені було треба вивчити віршик, а я його не вивчила, не хотіла повертатися додому з двійкою… А потім десь о восьмій годині, вже ранок був, побачила – на нашому Білому домі в Каховці висить російський прапор. І думаю, що, серйозно, вона почалася? Я ще не знала, наскільки це все буде погано.
Тато з самого початку нічого толкового не розповідав, але потім, коли вже почалися вибухи, прильоти, вильоти, він нам уже казав, що робити, куди лягати в нашому домі, де найміцніші стіни.
Максим: Довкола постійно їздили машини, деякий час над будинками пролітали вертольоти та винищувачі. Вперше взимку в підвал спустилися з батьком, він був ініціатором. Ми не хотіли. Краще вдома, у теплому ліжечку з ризиком померти, ніж у підвалі – і не заснути.
Ілона: Слава Богу, що біля нас не було ніяких прильотів, але ми живемо біля лісу, він від нас десь не далі 10 кілометрів. І у нас кожен тиждень ліс горів. Бачили, коли тільки воно розгоряється, дим дуже великий був, чорний, густий. У росіян щось медичне там було. І машина – туди-сюди, туди-сюди. Сидиш і бачиш, як у машині росіянин із перебинтованою головою їде туди, на наші дачі, до лісу.
Вони в селі жили, в будинках, які люди покидали. Нас тато не відпускав із дому навіть до парку, боявся, що нас руські заберуть, мене, наприклад, зґвалтують, уб’ють.
Максим: Я із самого початку говорив, що потрібно виїжджати, але тато не вірив нікому. Коли ти живеш у селі, де всі одне одного ненавидять, у таке не віриться.
Ілона: Я тата змушувала, щоби ми поїхали звідти, але він боявся сильно. Він оце подивиться наші новини, де говорять, що росіяни обстріляли машину, другу, третю – і все. Він дуже хотів виїхати, він за Україну всіма ногами й пальцями був, але йому було страшно.
Максим: Батько захворів. Хворів, хворів, потім його перевезли до лікарні, там він помер.
Ілона: Коли тато був у лікарні, потрібні були гроші, багато грошей. Нам говорили, щоб ми купили такі ампули, які би йому допомагали дихати. Там штук 5 ампул за 4,5 тисячі рублів. А йому кожного дня давали по дві. Ми з його колишньою жінкою, яка за нами дивилася, з його сином, ходили працювати. Спочатку збирали черешні, а потім абрикоси – і йому купували це все, але воно йому тільки допомагало дихати, не більше. Йому там ще давали таблетки, але нам сказали, що уже все: він, може, завтра помре, може, через тиждень, може, через місяць… Йому недовго, сказали.
Я знала, що він не виживе. І щоб не плакать, я сміялась. Думала, що ось він помре – і я себе так підлаштую, щоби багато не плакати. Я багато не плачу, але все одно кожен день згадую про нього.
Він нікому не снився, а вчора Максимові приснився. Якийсь сон такий дурний був. Максим його запитує: тобі легше? Він говорить: так, але ти запізно це зрозумів.
Він розповідав, що йому тяжко дихати, з кожним днем усе гірше й гірше, але я йому чомусь не вірила. За це себе зараз дуже так… Треба було його послухати, треба було йому допомагати. Я йому допомагала, та якби я більше розуміла його, я би набагато більше допомагала.
Максим: Як нам сказали, нас можуть забрати руські до їх дитбудинку. Треба було виїжджати. Сестра не сильно хотіла, ми з нею сперечалися, я їй сказав, аби вона сама вирішувала, бо мені набридло з нею сперечатись.
Ілона: Я не хотіла покидати свій рідний дім, своїх котів і собак, вони були у серці в мене. Тата поховали біля мами, я хотіла до них ходити, не хотіла їх залишати. Якби не ця Росія, то все було би добре. Коли мені сказали, що вас заберуть росіяни і повезуть на Росію, тоді вже думаю: ні, треба їхати, бо це не діло. Я не хочу в Росію, мій брат теж не хоче, і тато теж не хотів би. Якби він хотів, ми би вже давним-давно там були, але він чекав Україну. Я дуже довго думала, але все ж таки думала, що треба виїжджати. Мені ніхто нічого не розповідав, зовсім: хто, як, з ким, куди, через кого – зовсім нічого. Я тупо їхала з закритими очима, можна так сказати.
Максим: Коли я вже сів у машину, мені стало все одно – що буде, то буде. Уб’ють так уб’ють, залишусь так залишусь.
Ілона: У той день, коли ми виїхали, прокидалась із думкою, що я сьогодні не поїду. Але так вийшло, що я поїхала.
Максим: Дуже довго було, напевно, щось від трьох до п’яти днів у машині.
Ілона: Азовсталь бачила в Маріуполі. Бачила, де руські вже відбудували в Маріуполі, воно все так гарно, ой, аж очі радіють. Але нерадісно тому, що то все Росія. У Києві теж є такі здорові будинки, де намальовано щось. І там була намальована руська дівчина з прапором, фігня така.
А потім проїжджаєш далі – і бачиш розвалені будинки, тупо шматків немає, кутів немає від будинку, мені здається, всі бачили такий Маріуполь.
А ще було таке. Коли ми були в Ростові, я пішла на зупинку і бачу, дві дівчинки стоять. Сіла, а вони в мене одразу запитують: ты знаешь там какого-то Артема. Ні, кажу, я не місцева. А звідки ти? Я з України. І почалося: у вас там стріляють? А я їм це все розповідаю, кажу, я була вчора в Маріуполі, бачила ці всі будинки, Азовсталь бачила. Вони навіть не знають, де цей Маріуполь. Слава Богу, що я хвилини через дві-три від них пішла, а то в мене вже башку зірвало би з ними сидіти оце.
Ілона після повернення в Україну. Фото: Reuters/Vladyslav Musiienko
Максим: Одразу було ясно, що треба було їхати з окупованої території до Росії, бо ГЕС була підірвана, і Антонівський міст теж, іншого виходу не було. Потім Білорусь, тому що найближчий кордон, і далі – Україна. Пам’ятаю, що я йшов, а в мене усмішка, коли я побачив прапор. Я хотів почати розмовляти українською ще давно, але не було можливості, бо буду розмовляти, прийде якийсь окупант, по голові мені дасть і мене не буде. Почув запах свободи, почав розмовляти солов'їною.
Ілона: У тата є колишня жінка, її звати тьотя Маша. Вона буде брати на нас опікунство. Тьотя Маша сама зараз жила у Словаччині. Коли приїду туди, треба закінчити якось дев’ятий клас хоча би. А потім уже думаю піти на дизайнера одягу. Мене оточують такі люди, яким зовсім не подобаються мої смаки в одязі. І ось я хочу навчитися і почати шити свій одяг.
Максим: Моє хобі – це кулінарія. Бачив, як люди готують на кухні, самому захотілося спробувати. Потім піти в якийсь заклад, а далі – як буде.
На головній світлині: Максим та Ілона Павлюк. Фото: Reuters/Vladyslav Musiienko
Автор: Олена Жилун, оператор: Микола Дюкарєв
Тэги: