Волонтери ризикують життям, щоби підтримати жителів прифронтових регіонів, де небезпека для місцевих уже стала буденністю. Скільки вони допомогли – не рахують. Адже життєва позиція волонтерів інша – простягнути руку допомоги у скрутну хвилину. Волонтерка з Миколаєва Вікторія Пелик побувала у звільнених селах правобережної Херсонщини – Олександрівка, Станіслав, Посад-Покровське, Чорнобаївка, Луч.
Вона розповіла «Українській службі інформації» про те, як живе Херсонщина після окупації, а також про роботу активістів у прифронтовій зоні.
Волонтерка показує відео, зняті з вікна машини під час одного з рейсів на Херсонщину: порожні дороги, зруйновані будинки та розбиті машини, на яких намагалися евакуюватися місцеві, і для когось це стало останньою дорогою. У цих районах нічне небо й досі освітлюють червоні спалахи, обстріли не припиняються і вдень. Однак багато людей не залишають свої будинки, бо їм більше нема куди йти.
- Розкажіть про подорож. Яка ціль у вас була?
- Наша подорож розпочалася із сіл Олександрівка та Станіслав – це з боку Корабельного району Миколаєва, навпроти Очакова – через два тижні, як звільнили Херсон. Мені зателефонували й сказали, що намічається туди рейс. Хоча в цій місцевості зараз дуже сильні обстріли, я вирішила їхати, бо мені дуже подобається Станіслав. Там дуже гарні Станіславські кручі знамениті, каяки, був літній відпочинок – це улюблене місце фотографів, туди їздили проводжати неймовірні заходи сонця. Тому я хотіла почати подорож до Херсонської області саме із цього села.
Олександрівка – це перше село на Херсонщині, яке межує з Миколаївською областю. Дуже довго це була лінія фронту, тому від села не лишилося нічого, бо його обстрілювали, там ховалися танки просто серед житлових будинків. Це був такий шок, коли ти бачиш ці машини, які переїхали танки, і ти розумієш, що в них були люди. Поруч – розкидані речі.
Село Олександрівка
- Далі ви поїхали до Станіслава? Як зараз виглядає цей населений пункт?
- Станіслав постраждав не так сильно, тому що село не було на лінії фронту, а лише під окупацією. Але зараз, звичайно, його дуже обстрілюють. Ми їхали двома машинами й, коли ми дісталися Станіслава та люди дізналися, що в нас у машині є побутова хімія, вони обступили нас з усіх боків і просили лише її, бо місцевим дуже потрібні були порошки, серветки, мило. І тут починається обстріл, і я не знаю, куди мені бігти. Не було куди йти, тому що ми стояли на площі, будинків навколо не було. А машину нашу не відпускали люди, бо хотіли отримати гуманітарну допомогу. У мене був шок, бо я чомусь сама собі вирішила, що обстрілу не буде. Ми переїхали до будинку та сховалися в ньому.
Нам сказали: якщо обстріли зараз не припиняться, нам доведеться спуститися в підвал і сидіти там, доки військові не дозволять нам виїжджати. А виїжджати нам треба було через Олександрівку, котру, власне, й обстрілювали. Відчуття були не з приємних, тому що починало темніти й виїжджати з увімкненими фарами не можна було, щоб росіяни не бачили пересувань.
- Після того як переконалися, що їздити небезпечно, хотілося припинити рейси?
- Коли ми повернулися до Миколаєва, я вирішила, що напевно більше нікуди не поїду, бо сильно злякалася. І тут мені телефонує моя подруга-волонтерка й каже: «Віко, є журналісти, які хочуть поїхати до Чорнобаївки та Посад-Покровського, чи не хочеш приєднатися до нашої колони? (Ми їхали чотирма машинами.) Допоможеш нам завезти допомогу, є проблеми з транспортом і треба подивитися, як живуть зараз села та що їм необхідно».
Я недовго думала та погодилася. Так вийшло, що ми поїхали лише дівчатками. Мені здається, найсильніші жінки – це наші українки, бо легко зібратися та поїхати до зони бойових дій, грубо кажучи, тільки вони так можуть.
Село Посад-Покровське
За день ми обдзвонили фонди та зібрали якнайбільше продуктових наборів, побутової хімії та теплих речей, дитячих подарунків. Я всю ніч не спала перед цією поїздкою, мені було страшно. Адже за кілька днів до цього я розмовляла з другом, він теж волонтер і возив гуманітарну допомогу, і потрапили під обстріл уночі, каже: «Ми без фар летіли звідти, і не знаю, як ми вирвалися». І я собі відклала ці слова в голові й думала про це. Я поговорила з чоловіком, і він сказав: «Ти робиш добру справу, і не можна відступати назад».
Ми висунулися колоною. Попереду їхала дівчина-волонтерка, яка показувала нам дорогу, далі їхали дві машини преси, а замикала я, бо хотіла зупинятися та робити фотографії. І звичайно, шок пробирає: фотографії це все не передають – коли ти бачиш це все очима і розумієш, що це за руйнування, що там були трупи та техніка рашистів. Це дуже важко. У Чорнобаївці люди самі організували штаб на площі. У моїй машині була допомога для дітей: новорічні подарунки, пледи, рукавички, шкарпетки та різні книжки й розмальовки.
Діти в Чорнобаївці отримують допомогу
Люди були в окупації і по-різному реагують на допомогу. Були ті, хто тішився і щиро дякував. Була одна дитина, яка дуже тішилася книжці, їй навіть солодощі були не потрібні. І ми самі раділи, як діти разом із ним. Були дорослі, які питали, чим ми їм можемо допомогти. А були й ті, хто, розуміючи, що ми роздаємо лише дітям, обурювалися, кажучи, що ми приїхали заради піару. Скажу чесно: коли Миколаїв перебував на лінії фронту, ми раділи, коли до нас приїжджала преса, бо це було висвітлення проблем нашого міста.
Ну й коли ми роздавали допомогу, почався обстріл. Чорнобаївка – це село поряд із Херсоном, і було чутно дуже голосно. Це збіглося з тим, коли прилетіло до будівлі Херсонської ОДА. Ми бачили цей гриб від прильоту. Ми вирішили не випробовувати долю та виїхали звідти.
Зруйнований будинок в селі Чорнобаївка
Назад проїжджали через аеропорт – там і досі небезпечно. По дорозі багато розтяжок, мін, закопаних різних пасток, з накатаного асфальту не можна з’їжджати, ходити тим паче. Там дуже багато траншей, котлованів залишили після себе орки, багато закопаної російської техніки. Не знаю, скільки там розбиратимуть ці руїни. Видовище таке, що залишає камінь на душі. Адже перед війною аеропорт тільки-но відкрили, а зараз там залишилися лише колони від будівлі.
Аеропорт «Херсон»
- Що розповідають діти про окупацію?
- Жителька Станіслава розповіла нам, що під час окупації діти намагалися не виходити нікуди, бо всюди ходили військові. До них підходили орки та загрожували їм зброєю, змушували перед ними їсти цукерки, брати іграшки. Вони якщо бачили дітей, могли зайти додому й грати з ними, і все це показово, зі зброєю.
В Олександрівці, яка розташована перед Станіславом, росіяни напивалися і заради розваг стріляли по матрацах, по тваринах чи просто по домівках.
У Чорнобаївці діти розповідали, що намагалися не виходити нікуди. З 12:00 до 14:00 місцеві могли вільно пересуватися селом. Одна дитина розповіла, що з друзями ходила по хліб, та їх вирішили налякати російські військові, мовляв, чого вони там ходять. Орки вистрілили кілька разів чи то в повітря, чи то поруч і сказали, щоб ті йшли. За словами місцевих жителів, у Чорнобаївці в самому селі не проживали росіяни, але періодично заходили, щоб отримати провізію та «покошмарити» місцевих жителів.
- Що найбільше запам’яталося під час рейсу?
- Перед виїздом до Миколаєва ми поїхали до Киселівки, а далі проїхали село Посад-Покровське. З’їжджати з траси в цьому селі заборонено, бо там дуже багато розтяжок та мін. Це була зона, яку зайняли окупанти, вона також перекопана: у них там були різні озброєння, укріплення та бліндажі. Від села не залишилося нічого – всюди розкидана техніка, частини зброї, будинки повністю зруйновані. Ці села раніше були багатими, у них було розвинене сільське господарство, і зараз, коли ти їдеш цими руїнами, коли немає жодної живої душі, це залишає сильний осад. Пам’ятаю це село минулого року – у січні возила дітей до Олешків у резиденцію Діда Мороза, а зараз дивуєшся, наскільки змінилося життя.
Після цього ми заїхали до селища Луч Миколаївської області. Головна волонтерка Назік – вона вірменка, вирішила нам показати, що трапилося з її селищем. Хочу зауважити, що до Херсона ведуть дві дороги: одна через Посад-Покровське, а друга, об’їзна, через Станіслав. І все, що було в цьому напрямку від Посад-Покровського та між Станіславом, усі села були зруйновані – вони просто стерті з лиця землі.
Коли ми заїхали в Луч, перше, що нас зустрічало – це ракета, яка застрягла в дорозі.
Село Луч
Селище Луч сильно обстріляли першого ж дня, від села там не залишилося нічого. Люди там усі одне одного знали й жили раніше дуже добре. А зараз вони мешкають у підвалах, які обладнали під своїми двоповерховими будинками. Перенесли туди вцілілі меблі, і так вони зараз живуть. І як нам розповіли місцеві, ці будинки вже непридатні для житла та підуть лише під знесення.
Коли Назік повела до своєї квартири, я навіть не змогла стримати сліз. Тому що я не розумію, наскільки потрібно бути сильним, щоб заходити до квартири, де залишилися тільки стіни. І розуміти, наскільки ти був щасливий у цій квартирі, і в якому вона тепер перебуває в стані. Назік розповідає, що заходить і показує квартиру, а потім приїздить до дітей до орендованої квартири, і, як вона каже, «мене накриває, адже я розумію, що в моїх дітей немає дому». Спробуйте вимовити вголос цю фразу.
Тэги: