Автор: Олеся Ланцман, bihus.info 30 Июля 2022 08:00

Окупанти поцілили ракетою в мешканців Давидового Броду, які прийшли за гуманітаркою

Окупанти поцілили ракетою в мешканців Давидового Броду, які прийшли за гуманітаркою

Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну на Херсонщині від воєнних дій постраждали 347 людей. З них 153 – було вбито, 194 – було поранено. Причому російські військові брешуть, що вбивають цивільних українців військові ВСУ.

Так вони казали й про вбиту мешканку Давидового Броду Тетяну Мінлібаєву – жінка загинула від ракети, яку в людей, що прийшли за гуманітарною допомогою, запустили росіяни, пише bihus.info.

Тетяні Мінлібаєвій було 57 років, вона все життя прожила в Давидовому Броді. Односельці згадують її як світлу, добру, яскраву й завжди усміхнену жінку. Для чоловіка вона була сенсом життя – разом вони були 37 років, а для єдиної доньки – люблячою мамою.

Тетяна Мінлібаєва загинула від ракетного обстрілу 28 червня в окупованому селі Давидів Брід на Херсонщині.

«Вона була всюди першою: десь щось комусь допомогти – навіть у дрібниці. І все намагалася, щоб у мене було все найкраще, усе для нас із татом робила», – згадує дочка Тетяни Анастасія.

На той час, коли сталася трагедія, дівчина мешкала в Одесі. Увесь час від початку війни вона намагалася вмовити батьків виїхати з окупації.

«Я їм одразу казала їхати. Але вони не захотіли – не змогли полишити господарство, корів. Мама каже: “Куди я їх діну – 18 штук?” Вони вірили, що ось-ось все закінчиться», – розповідає дівчина.

За її словами, коли росіяни на початку березня увійшли в село, поводилися спокійно.

«Вони лише по хатах ходили, питали поїсти, попити. Людей не чіпали», – каже Анастасія.

Тож подружжя Мінлібаєвих не квапилися з виїздом. Однак згодом ситуація змінилася і росіяни почали тероризувати мешканців: викрадали, лякали, стріляли в людей, якщо вони збиралися разом.

«Вони заходять у покинуті  хати й просто все виносять, лишають, як то кажуть, голі стіни. У березні стріляли в людей, які просто стояли на вулиці, спілкувалися. Після того обстрілу помер брат мого однокласника. Десь за тиждень до випадку з мамою люди зібралися щось обговорити, людей 20 було. Росіяни також почали їх обстрілювати. Одному чоловікові осколком відірвало ногу, він помер від шоку», – розповідає дівчина. 

Почались обстріли села. У будинок Мінлібаєвих теж прилетіло.

«У нас старий дім – раніше там бабуся з дідусем (мамині батьки) жили, а ми поруч побудували свій дім. Ось спочатку в старий дім прилетіло, а вибуховою хвилею повибивало вікна в нашому домі. На той час добре що батьки були в сусідів, тільки пішли - і хвилин через 5 прилетіло. А вже через кілька тижнів був ще один приліт, і вже влучило в наш дім – вікон немає, даху немає», – розповідає донька Тетяни.

Будинок ніби є, але стоїть просто неба – без даху, без вікон, без дверей.

З того часу батьки Анастасії не жили вдома, після першої ракети вони перебралися до сусідів. 

«У них у будинку є підземний гараж, і вони облаштували там сховище. Вдень були в себе, а туди приходили ночувати й там же ховалися від обстрілів», – каже дівчина.

Коли таке почалося, мама ніби зголосилася виїхати. Анастасія знайшла машину, а зробити це не так просто – виїжджати з окупації ризиковано. Жодних зелених коридорів росіяни за час окупації не надавали. 

«Я їй дзвоню, що все вирішено, що я за ними виїжджаю, а вона каже: “Ні, не буду їхати, як я батька залишу. Може, через тиждень або через два”. Їм усі казали й родичі, і в селі: “Ну що ви сидите, треба вже їхати”, але вони відмовилися», – розповідає дівчина.

На той час в селі з тисячі мешканців лишилося близько сотні людей. 

«Спочатку в магазині що було люди порозбирали – власники магазину виїхали й дозволили людям взяти, що їм треба».

Гуманітарної допомоги в них не було. Першу допомогу, за словами дівчини, привезли в травні, а другу вже в червні:

«За день до цього мама мені ввечері телефонує і каже: “Доця, якби вижити, я б на край світу поїхала всіх побачити, всіх обійняти”».

Анастасія Мінлібаєва й уявити не могла, що востаннє чує мамин голос.

«Вона сказала, що зранку або зателефонує, або, якщо зв’язку не буде, напише. Уже дев’ята година ранку, десята, одинадцята – дзвінка немає. Я телефоную – абонент поза зоною. Тато також поза зоною, але я не дуже хвилювалася, бо він відключає свій телефон, щоб заряд економити. Дванадцята година, час, два. Десь о 14:35 телефонує тато: кричить, плаче, я розумію, що щось трапилося, але що – не можу зрозуміти. І тільки потім до мене дійшло: “Мами більше немає! Пробач, що я не зміг її вберегти”. І все», – згадує Настя і плаче.

Як батько розповів Анастасії, вони отримали допомогу, і батько велосипедом повіз пакунки додому, а мама лишилася з кумою побалакати. Там ще зоставалося багато людей, бо за гуманітаркою прийшло близько 70 осіб.

«Він коли вже підходив до нашої вулиці, почув вибух: спочатку один, потім ще один. Але й подумати не міг, що сталось таке», – розповідає дівчина крізь сльози.

За словами свідків, коли люди почули, що летить ракета, попадали на землю, а Тетяна – ні. 

«Стояла просто і все. Їй, як розповів батько, попало осколком в спину, одірвало дві ноги. Одна нога, як сіточка, розлетілася вщент, інша була ціла. Де вухо біля шиї розрубало. Батько каже, якби вона лягла, від неї нічого б не лишилося, бо прилетіло майже в те місце, де вона стояла», – каже донька загиблої.

Віталій, батько Анастасії, тоді ще не знав, що трапилося, як обіцяв, залишивши пакунки вдома, повертався за Тетяною. 

«Уже дорогою йому знайома сказала, що мами більше немає. Я не знаю, як він це витримав. Він сам по шматках збирав маму. Це жах якийсь», – ридає дівчина.

Чоловік привіз тіло дружини додому, викопав яму, поклав її туди. Як зміг, заклав дошками, щоб потім поховати. Адже зараз росіяни нікого на кладовище не пускають.

«Коли папа віз маму (її тіло), росіяни сиділи в дитячому садку (вони там жили), побачили його сміються і питають: “Что, твоя жена?” Папа відповів, що так, а вони ржуть і кажуть: “Так ето ж ви самі собралісь і себя обстрелялі, ви так постоянно делаєтє”», – каже Настя.

Вона дуже засмучена, що не може поїхати додому, проститися з мамою, поховати її.

«Я скільки їм казала: “Ну що ті корови, потім, як захочете, нових заведете”», – згадує дівчина.  

Кожного ранку Настя чекає дзвінка від мами.

«Досі не можу повірити. Прокидаюся, дивлюся на телефон і думаю: “Ну ось, ось вона зателефонує або напише”», – плаче дівчина.



На що схоже життя мешканців зруйнованого українського міста майже через пів року після початку війни. Що 14 серпня писали світові ЗМІ про війну Росії в Україні

«Полювання на колаборантів». П’ять запитань меру Мелітополя про те, на що здатні партизани та як тікатимуть окупанти

«Ситуація близька до Фукусіми, допомоги світу немає». Інтерв'ю з інженером Запорізької АЕС

Україна з новою зброєю змінює свою військову стратегію – The New York Times

Безробіття, крадіжки зерна й мікрохвильовок: що відбувається в окупованих портах півдня України?