Автор: Лілія Чирка, zmina.info

Пробувши два місяці в окупації, ми ухвалили рішення виїжджати. Адже не хотіли жити за росіян. Утім, весь час додому хотіли. Одразу після деокупації, восени 2022-го, повертатися не ризикнули. А вже в червні 2023-го мали плани їхати додому – чекали, щоб донька закінчила школу. Ну а тепер нам просто немає куди повернутися.

Дізнавшись про підрив греблі ГЕС і про те, що наше село також затопило, я вже наступного дня була тут. Приїхала, щоб подивитися, чи можемо ми повернутися, чи не постраждав будинок.

Коли на нього ззовні дивишся, ніби стоїть неушкоджений, а всередині – шпалери відійшли, тинькування відпало, лінолеум скрутився, всі стіни до каменю мокрі. Прибудова була, то вона теж відійшла від будинку, стіна зараз аварійна.

Це так дивно: заходиш у будинок, а на шафі зверху, куди не дійшла вода, стоїть годинник… і відраховує далі час. Розумієте, дивишся на це і…

Потім ті, які не намокли, фотографії дітей, забираєш.

Коли дитина телефонує, питає: “Мамо, що там?” Ти кажеш: “Женю, там твій м’ячик… нічого… він викупався… він тепер чистенький”.

Просто не кажу дитині, що там насправді відбувається: немає ні іграшок, ні фотографій з дитинства, ні меблів, нічого немає… Розумієте?

Але добре, що нічого з дітьми не сталося. А фотографії – нові зробимо.

Просто шкода дітей, що в них забрали дитинство. Ми свою вивезли, і вона і то страждає, а тим, які залишилися, ще важче.

Й така ситуація майже у всіх на вулиці. Залежно від того, наскільки в будинку була вода. Є будинки, які повністю зруйновані, які завалилися. Є будинки, в які вода підійшла під самий дах, вони ніби тримаються, але вже пішли тріщини по стінах. Вони ж уже старі, ті будинки. В нас будинок був затоплений десь наполовину.

Я можу помилятись, але приблизно 35 із 700 будинків постраждали від води. І рослини – всі як вигорілі. Вони всі, от знаєте, їх як опалило цією водою.

Дуже шкода людей, ті, чиї будинки затопило, переїхали: хто до рідних, хто до знайомих. Але в селі ж багато пенсіонерів. Наші сусіди, їм уже понад 70 років. Як, кажуть, ми далі будемо жити? Люди плачуть, кажуть: ви ще заробите, а нам як?

Важко ще і через те, що село відрізане від Херсона. Щоб дістатись Інгульця, треба їхати через річку, через мости, а їх течією зірвало. Тож або човном, або гак у 300 км робити. Притому що від Херсона село на відстані 30 кілометрів.

Волонтери приїжджають, звісно, допомогу привозять, пропонують виїхати, але люди хочуть у своїх домівках жити. Так кажу, бо ми весь час, що живемо у Вінниці, додому хотіли. Ну а тепер нам просто немає куди повернутися. В нашому будинку зараз неможливо жити, його потрібно буде все літо сушити, й навряд чи можна буде зимою в нього ввійти.

Записала журналістка ZMINA Олеся Ланцман