Американське видання The New York Times 24 вересня опублікувало великий репортаж із півдня України під назвою «На півдні України – запеклі бої смертельною ціною». Журналісти газети побували на лінії фронту на Херсонському напрямку, поспілкувалися з українськими бійцями та жителями окупованих сіл. Вони розповідають, якою високою ціною для України відбувається наступ на півдні.
Далі – адаптований переклад публікації.
НА ПІВДНІ УКРАЇНИ – ЗАПЕКЛІ БОЇ СМЕРТЕЛЬНОЮ ЦІНОЮ
Наступ на півдні був найбільш довгоочікуваною військовою подією літа. Україна досягає успіхів, але бої – жорстокі, виснажливі, з великою кількістю втрат.
Українські солдати на закріплених позиціях біля Херсонського фронту, вересень. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
НА ХЕРСОНСЬКОМУ ФРОНТІ, Україна.
Командир із силою постукав у двері.
«Мені потрібна допомога!» – кричав він.
Коли Тетяна Козир відчинила, командир забіг, несучи на плечах молодого солдата. За її словами, молодий чоловік був обгорілий на сонці, худий і тяжко поранений.
Українці намагалися відбити її село – маленьку цятку на найдетальніших військових картах. Російські війська щойно підірвали три українські танки. Полум'я охопило дахи сусідніх будинків.
Командир обережно поклав пораненого на підлогу кухні пані Козир, а потім розірвав пакет з бинтом і приклав до грудей і шиї юнака, який стікав кров'ю. Жінка нависла над ними, почуваючись безпорадною та наляканою на власній кухні, спостерігаючи, як командир намагається врятувати життя хлопця.
«Він здавався таким наляканим. Мені довелося відвернутися», – розповіла пані Козир про цю сцену. Її слова підтвердили й інші жителі села.
Біля її будинку обличчям униз у траві лежали ще декілька українських військових.
Наступ України на півдні став найбільш очікуваною військовою подією літа. За прогнозами української влади, мета операції полягала в тому, щоб відтіснити росіян від стратегічного регіону на південному узбережжі, зміцнити довіру людей до ЗСУ, а також довести союзникам, що Україна ефективно використовує зброю, надану Заходом.
На півдні просування вперед продовжується, незважаючи на те, що цього місяця Україна здійснила значний прорив на північному сході, розгромивши російські сили. Україна відвойовує територію на півдні, хоча й повільно. За словами американських чиновників, президент Росії Путін настільки стурбований невдачами на південному фронті, що особисто заборонив своїм командирам відступати з Херсона.
Український танк у селі на півдні України, вересень. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Командир добровольчої військової частини поблизу південного міста Миколаєва Ігор Козуб каже, що українці зазнають «великих втрат», оскільки «у них немає боєприпасів». Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Але в цілому ситуація на півдні відрізняється від того, що було на Харківщині. Інтерв’ю з десятками командирів, рядових солдатів, медиків, сільських голів і мирних жителів, які нещодавно виїхали з окупованих регіонів, свідчать про дуже складну та дорогу кампанію. Там ідуть жорстокі виснажливі бої, з великими втратами – можливо, це найстрашніша битва в Україні наразі.
Російські війська добре закріпилися тут. А тепер Кремль намагається закріпити окуповані території, провівши там надзвичайно суперечливі референдуми, щоб потім анексувати їх. Українська влада каже, що в них немає іншого вибору, окрім як атакувати.
Вони спішать відвоювати цю територію, перш ніж жовтневі дощі перетворять місцеві дороги на непрохідне болото. А ще Україні треба продовжувати демонструвати світові, що вона може витіснити росіян. Особливо до того, як настане неприємна зима, яка стане екзаменом на рішучість для союзників України.
Українська влада зазвичай не розголошує цифри втрат. Але солдати та командири минулого тижня розповіли, що втрати на полі бою «великі» та «масові». Вони описували масштабні наступальні дії, під час яких колони українських танків і бронетехніки намагалися перетнути відкриті поля, проте потрапили під безжальні обстріли російської артилерії та підривалися на російських мінах.
Один український військовий анонімно (бо не мав повноважень публічно говорити про втрати) розповів, що під час нещодавнього штурму «ми втратили 50 хлопців за дві години». В іншому місці, каже солдат, який тісно співпрацює з різними підрозділами на передовій, «сотні» українських військовослужбовців були вбиті або поранені, намагаючись взяти одне село, і воно все ще перебуває під окупацією.
На півдні України – широкому півмісяці полів, сіл і міст уздовж Дніпра та Чорного моря – росіяни збудували потужні оборонні укріплення. Це окопи, що зигзагами тягнуться вздовж зрошувальних каналів; укріплені бункери; доти; нори. І навіть танкові траншеї, вириті бульдозерами та покриті бетонними плитами. Вони дають змогу росіянам вести вогонь із позицій, які українцям дуже важко вразити.
Дехто із жителів сіл на півдні України більшу частину останніх шести місяців живуть у подібних підвалах. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Пошкоджено безліч будинків, включно із цим, де залишки ракети все ще стирчать в огорожі. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Росіяни налаштовані зберегти контроль над цією частиною півдня України, оскільки за нею – Кримський півострів, який Росія анексувала в 2014 році. Херсонщина також служить сполучною ланкою життєво важливих водних шляхів і енергетичних об’єктів, як-от найбільша в Європі Запорізька атомна електростанція.
Незважаючи на високі ставки, між військовими України й Росії мало очних боїв, як це було в перші дні війни в передмістях Києва. Кожен український солдат на південному фронті має при собі автомат, але мало хто стріляв зі зброї.
На півдні смерть приходить здалеку. Вона невибіркова й тотальна. Коли летять артилерійські снаряди, молоді бійці притискаються до землі, закриваючи вуха руками, відкриваючи роти, щоб вибухова хвиля пройшла їхніми тілами.
«Це зовсім інша війна. Ми атакуємо росіян, але дорогою ціною», – каже Ірина Верещагіна, лікарка-волонтерка, яка працює на передовій.
Вона розповідає, що лікувала сотні поранених на полі бою, і серед них не бачила жодного з вогнепальним пораненням.
«Дуже багато людей підривають. Іноді від них залишаються лише шматки», – каже вона, дивлячись на свої чоботи.
Російські обстріли знищили більшу частину ландшафту на півдні України, залишивши безліч кратерів у землі. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Ірина Верещагіна, лікарка-волонтерка, яка працює на лінії фронту, зі своїми колегами на півдні України. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Однією з причин, чому Україна зіткнулася із жорстким опором на півдні, є її дуже ефективна інформаційна кампанія про контрнаступ. Сигнали, які вона надсилала, були настільки переконливими, що росіяни поспішно передислокували танки, артилерію та тисячі солдатів, разом із деякими своїми краще підготовленими підрозділами, з північного сходу на південь.
У результаті Харківська область стала відкритою для наступу українських військ, що й сталося два з половиною тижні тому. Але при цьому південь тепер захищають десятки тисяч добре споряджених російських солдатів. До того ж атакувати завжди небезпечніше, ніж захищати укріплені позиції, особливо коли ворог знає, що противник наближається.
Усе це тривожить деяких українських військових, які воюють на лінії фронту.
«Проблема в тому, що ми наступаємо без артилерійської підготовки, без придушення їхніх вогневих позицій», – каже Ігор Козуб, командир добровольчої військової частини поблизу південного міста Миколаєва.
За його словами, українська армія зазнає «великих втрат», оскільки «у них немає боєприпасів». Він благає Сполучені Штати надіслати більше.
«Усі ці героїчні атаки проводяться такою кров'ю. Це жахливо», – каже він.
На захист української стратегії на Херсонщині стала військова речниця.
«Перевага противника в артилерії не визначає результату. Історія знає випадки унікальних боїв, коли якість бою була вирішальною. Не кількість зброї», – сказала начальниця відділу зв’язку Південного командування ЗСУ Наталія Гуменюк.
Вона не надала інформації про кількість загиблих. Але нещодавно президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна втрачає 50 військових на добу.
У притулку в Миколаєві люди, які нещодавно втекли з окупованих сіл, зібралися на обід. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
У Миколаєві мирні жителі вишикувалися в чергу за прісною водою. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Битва на Херсонщині дуже відрізняється від блискавичного наступу України на Харківщині, де російські війська були явно не підготовленими. Українці відвоювали лише кілька сотень квадратних миль на півдні – це майже в 10 разів менше, ніж вони відбили на північному сході за кілька днів.
Але українські командири на півдні завжди знали, що це буде важка битва. Стратегія полягала в тому, щоб перекрити російські лінії постачання шляхом перерізання доріг і руйнування мостів, повільно придушуючи здатність росіян доставляти своїм військам їжу, пальне та боєприпаси.
Один американський солдат, який служить в українському підрозділі в Миколаєві, розповідає, що відвойовувати села – дуже нелегка справа, особливо тому, що росіяни знали давно про наступ українських сил.
«Це може здаватися важкою працею. Але для нас це прогрес», – сказав він, наполягаючи на анонімності з міркувань безпеки.
За кілька тижнів до початку контрнаступу українські війська почали визначати для себе цілі. Готувався до цього і снайпер із позивним Пірат, почали прицілюватися до цілей.
Пірат не хоче розголошувати своє справжнє ім'я. Йому 29 років, у нього блискучі блакитні очі, м’ясисті плечі та нашивка із черепом і кістками на грудях. Протягом трьох днів, за його словами, він лежав на животі, дивлячись у приціл на загін російських солдатів. У селі під Херсоном вони копали укріплення. Пірат і ще один снайпер сховалися в лісосмузі на відстані майже 2 кілометри від них.
Дві їхні кулі пролетіли через відкриті поля, перевищуючи швидкість звуку. За мить російський офіцер повалився на землю.
Українські воїни-добровольці патрулюють південь України. За кілька тижнів жовтневі дощі перетворять ці дороги на непрохідне болото. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Українські військові в окопах. Командири кажуть, що вони завжди знали, що на півдні буде важка битва. Вересень. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
«Я намагаюся не думати про те, ким він був», – каже Пірат.
Ми розмовляємо біля знесеної будівлі на лінії фронту, яку перетворили на базу. Така картина зараз у багатьох населених пунктах півдня. Вони вщент знищені: школи, будинки зі знесеними дахами, стовпи електропередач валяються на брудних дорогах, сосни розколоті, їхні гілки звисають, як зламані руки.
Навіть саму землю порізали ракети та снаряди, залишивши скрізь кратери, як на Місяці, деякі зі сталевими ребрами все ще стирчать. У повітрі відчувається запах горілих соняшників. Тут багато соняшникових полів, які є основною галуззю промисловості, тепер вони спалені та спустошені.
Пані Козир, на чиїй кухні на підлозі лежав поранений солдат, розповідає, що її село також зруйнували. Колись тут жили кілька сотень людей, які обслуговували невеликі ферми та розводили худобу. Тепер нікого не залишилося. Росіяни захопили село в березні, а українці з великими боями визволили його наприкінці серпня, коли офіційно оголосили про початок наступу. Через кілька днів жінка виїхала, і зараз живе в притулку для переселенців у місті Запоріжжя.
За її словами, коли командир вперше приїхав із пораненим бійцем, вона запанікувала.
«Я кричала на нього: «Навіщо ти його сюди приніс? Росіяни вб’ють нас усіх!», – згадує вона.
Але командир просто зайшов у двері, адже відчайдушно намагався знайти прихисток. Село горіло, перебуваючи між двома арміями, що обстрілювали одна одну.
Жінка відсахнулася, коли її чоловік і командир наклали бинти на рани молодого бійця. Уламки розрізали йому спину та легені. Невдовзі підлога її кухні була в крові.
Тієї ночі вони з чоловіком спали у своєму підвалі. Командир згорнувся калачиком біля пораненого бійця на підлозі кухні.
Коли наступного ранку пані Козир вийшла на вулицю, щоб перевірити своє теля та свиней, вона зазирнула у вікно кухні. Руки солдата були скручені, тіло задерев’яніло. Він був мертвий.
Пригадавши це, жінка заплакала, витягла з кишені маленьку ганчірку й витерла очі. Але вона не ставить під сумнів контрнаступ.
«Це потрібно було зробити, – сказала вона. А потім повторила, трохи тихіше: – Це потрібно було зробити».
Дим і уламки, ймовірно, після авіаудару поблизу позицій українських військових. Росіяни мають набагато більше боєприпасів, ніж українці, і щодня нарощують свої сили. Фото: Джим Хейлбрук для NYT
Олександра Миколишин та Олександр Чубко з Миколаєва;
Томас Гіббонс-Нефф – із Покровська, Україна.
Тэги: