Марина Поліщук
Три роки тому, зранку 24 лютого ми прокинулися в іншій реальності. Реальності, де війна стала не просто темою новин, а щоденним досвідом кожного. За ці три роки Україна змінилася. Ми всі змінилися.
«Сьогодні моя країна для мене – як моя прабабця Степаніда. Вона втратила так багато через росію, але вона бореться. Вона ще не знає, коли отримає відповідь, коли дочекається справедливості, але вона не зупиняється».
Це фрагмент з допису Оксани Бровко, директорки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України». Її родина, як і сотні тисяч таких самих родин українців, постраждала від рук російських катів. Але наша мета – не зупинятися в боротьбі з агресором.
Далі – пряма мова.
***
Пам’ятаю, як у перші тижні хаосу наші редактори в регіонах організовували евакуацію своїх родин та колег. Ми знаходили шоломи, бронежилети, генератори, папір для журналістів, щоб хоч якось продовжувати публікацію новин, і навчалися виживати в умовах повномасштабної війни. Ніхто не був готовий, але ніхто й не здавався.
Сьогодні перед Україною стоять нові виклики. Ми не просто обороняємося – ми виборюємо майбутнє. Та водночас втома, економічний тиск і спроби частини світу «перегорнути сторінку» роблять цю боротьбу ще складнішою.
Що змінилося?
За три роки ми стали сильнішими, але й більш реалістичними. Втомленішими, але й невтомними. З розбитими серцями, але сталевими венами, по яких тече наша кров.
Ми навчилися чути повітряну тривогу, не спиняючи ходу.
Наші вчителі навчилися проводити уроки в укриттях.
Наші лікарі оперують у підвалах та під вибухами.
Наші журналісти навчилися не показувати, як розривається на мільйон частин їхні серця під час кожного інтерв’ю з матір’ю загиблого військового чи жінкою, яка втратила дитину під завалами будинку.
Ми більше не чекаємо, що хтось вирішить усе за нас. Ми розуміємо, що навіть серед тих, хто говорить про свободу, є ті, хто хоче домовлятися з агресором.
Що залишається незмінним?
Наш вибір бути незалежними. Бути гідними. Бути тими, хто не дозволить повторити 2014-й або 1939-й.
25 грудня 1937 року був заарештований за антирадянську діяльність мій прадід Павло Бровко. Звичайний робітник залізничної станції села в Запорізькій області. Це була велика родина: восьмеро дітей, один з яких – мій дід Олексій. Уже не одне покоління родини жило в селі від самого його заснування у XVIII столітті. Зараз це село окуповане росією.
Уже за тиждень після арешту, 2 січня 1938-го, мого прадіда Павла розстріляли радянські кати. А його дружина, моя прабабця Степаніда Бровко, майже 20 років потому, у грудні 1957 року, писала листа в Кремль, у Москву. Вона все ще шукала чоловіка. Вона не знала, що він давно лежить у невідомій могилі. Вона не знала, що ніхто не відповість їй правдою. Вона просто не втрачала надії.
Лист моєї прабабусі Степаніди до кремля
Сьогодні інші дружини інших заарештованих, які потрапили до російського полону, зниклих безвісти українців пишуть такі ж листи в пошуках своїх чоловіків, втомленими очима шукають їхні імена чи обличчя на фото в російських телеграм-каналах, вдивляються в списки переданих тіл в результаті обміну. Мій хороший товариш уже другий місяць шукає свого брата, який пішов у розвідку й так і не повернувся.
Нічого не змінилося. Нічого не зміниться, доки росія існує в її нинішній формі.
Сьогодні моя країна для мене – як моя прабабця Степаніда. Вона втратила так багато через росію, але вона бореться. Вона ще не знає, коли отримає відповідь, коли дочекається справедливості, але вона не зупиняється.
Ми не можемо жити інакше. Ми не можемо змиритися. Це не просто про перемогу – це про те, що інакше бути не може.
Я не маю сумнівів – ми вистоїмо. Чи побачу саме я нашу перемогу? Не знаю. Три роки тому ми показали, що здатні не просто вижити, а змінити хід історії. І цю історію ми сьогодні пишемо разом із вами. Кожен ваш голос та кожен жест підтримки – це частина нашої перемоги.
Мій дідусь, Олексій Бровко, з бабусею Катериною. Коли прийшли до хати арештувати його батька, мого прадіда Павла, йому було 10 років. Як моїй доньці Орисі. Їй 10 буде за два дні.
Оксана Бровко, 24 лютого 2025 року
Головне фото ілюстративне із соцмереж
Дарина Лапіна
Ян Ярчук
