Марина Поліщук
До російського вторгнення Миколаїв називав себе «містом на хвилі». Але тепер він став однією з найгарячіших точок українського півдня. На початку серпня, у дні, коли писався цей репортаж, Миколаїв зазнав найпотужнішого російського обстрілу від початку повномасштабної російсько-української війни, пише bbc.com.
На акації висить книжка.
Вона зачепилася надірваними сторінками: як її закинула вибухова хвиля, так вона і висить.
Їй нема куди злізти, бо столу, полиці чи шафки, де вона мала би бути, здається, уже не існує взагалі. На їхньому місці – пʼятиметрова вирва і половина двоповерхового будинку. У тій частині, що вціліла, нагорі стоїть ліжко, і його видно з вулиці.
В моєму дитинстві так виглядали лялькові хатки із коробок – без фасаду. Коли стоїш на місці нещодавнього обстрілу по житловому кварталу Миколаєва, легше думати про лялькові будиночки.
«А сфотографуй, як ми тут прибираємо», – це голос комунальника, і він повертає до реальності.
Книжка на дереві. Наслідки російського обстрілу Миколаєва на початку серпня
Кількість російських обстрілів по Миколаєву – одна з найбільших в Україні, тому ритм життя мешканців диктують партитури прильотів: ранкові, вечірні, нічні.
«Ми щодня прокидаємося із першими вибухами», – каже пресофіцер ВЦА Дмитро Плетенчук.
Точні адреси ударів не називають, тому про ймовірну дату руйнувань у конкретній частині Миколаєва можна здогадатися за стадією прибирання їхніх наслідків. У місті, що живе під вогнем, комунальники працюють дуже швидко.
А ті, які саме зараз не розбирають завали, прибирають граблями суху траву із замучених спекою газонів.
У це важко повірити, навіть коли бачиш на власні очі. Особливо, коли очі звикли до новин про безперервні російські обстріли цього міста. А воно, виявляється, продовжує жити.
У Миколаєві хтось десь весь час набирає воду
Ось, наприклад, біля одноповерхового магазинчика, під великими парасолями із пивними логотипами стоять два столи із лавочками. У сієсту серпневого робочого дня там сидять декілька чоловіків і жінка.
Ця картина не зникла із миколаївських вулиць навіть під час війни.
Але повз магазинчик іде старший згорблений чоловік із тачкою «кравчучкою». На ній перев’язані між собою великі пусті пластикові пляшки.
У Миколаєві, здається, хтось десь весь час набирає воду.
Місто втратило доступ до питної води у кранах у середині квітня. Тоді влада назвала причиною бойові дії на окупованій росіянами Херсонщині, через що постраждала єдина труба, що несла дніпровську воду у місто.
Відтоді керівництво Миколаївщини працює над альтернативами.
Двадцятирічний Богдан – наймолодший у цій черзі по питну воду. За даними влади, близько половини населення Миколаєва виїхало
«Якщо немає води – то все. Як я можу на це реагувати? Просто треба іти по воду. Все», – говорить миколаївець Богдан.
Він надто молодий, щоб пам’ятати віялові відключення дев’яностих, але своє двадцять перше літо проводить у чергах по питну воду для сім’ї.
Це не викликає у нього «ніяких емоцій». Він непокоїться за старших людей, говорить, що їм має бути важко носити воду на горішні поверхи без ліфту.
А літні люди – у черзі їх більшість – емоціями переповнені. Нарікають, що влада насправді не забезпечила їх питною водою, що від солоної технічної у кранах у них свербить шкіра, що в чергах вони ризикують загинути під обстрілами. Слово «Росія» у їхній розмові не звучить.
Богдан розповідає, що приходить по воду щодня: «Зранку прокинуся – і планую (день – Ред.). Можна ніч не пережити».
Йому вторять усі, з ким я встигаю поспілкуватися. Так жив і Київ на початку російського вторгнення, але Миколаїв іще не виходив із ритму коротких життєвих циклів.
Без відпусток і вихідних
Але про троянди тут дбають так, ніби житимуть вічно.
Як тільки в’їжджаєш у Миколаївський район із заходу, бачиш розбомблені, понищені, подекуди зрівняні з землею сільські будинки.
Але згодом зупиняєшся на заправці, в якій є пальне, і є троянди.
Троянди на заправці на в’їзді у Миколаїв
На розлогих кущах тримаються розкішні квіти: червоні, персикові, пастельно-білі. Трохи обпалені південним сонцем, але точно люблені.
Під ними прикопані декілька обрізаних пластикових пляшок: це, вочевидь, відростки – інвестиція у майбутнє.
Такі самі викохані кущі ростуть і в миколаївському транспортному депо, довкола невеличкого вуличного басейну із золотими й помаранчевими рибками.
Коли в місті зникла вода, у депо пробурили скважину, встановили очисну станцію і почали розвозити воду технічним трамваєм і тролейбусом. Директор цього комунального підприємства каже, що з першого дня вторгнення тут усі працюють без вихідних.
Катерина, яка тут працює, пояснює: цього року відпустка неможлива, тому облаштовують красу і затишок там, де можуть. Вона посміхається і звертає увагу нашої знімальної групи на дизайн миколаївських тролейбусів: на них наклеєне лого і слоган: «Миколаїв – місто на хвилі».
Катерина пояснює, що через війну цьогоріч не планує їхати у відпустку
Важко повірити, що в мешканців міста біля передової є і такі клопоти, але ось Катерина з любовʼю нахиляється до своїх рибок, ось вона із гордістю веде мене своєю алеєю із троянд.
Троянди із чорною стрічкою, зівʼялі й почорнілі від часу, лежать перед Миколаївською ОВА. Як і голос комунальника на місці іншого обстрілу, вони повертають у реальність.
Дірка від російської ракети зяє на всю багатоповерхівку, посередині отвору звисає шнур із якимось приладом, що так і не відірвався після вибуху, на алеї, що колись вела до входу, лежить чийсь кейс для документів.
Пресофіцер ВЦА просить не фотографувати і не знімати Віталія Кіма на тлі його колишнього місця роботи – а тепер місця трагедії.
У відповідь на питання, чи надходила останнім часом нова зброя, Кім посміхається і говорить: «Можливо».
Ян Ярчук
