На долю 28-річного Дмитра Чавалаха випало чимало за період війни, яка для нього розпочалася ще в 2014 році. А російське вторгнення 24 лютого цього року він зустрів на Херсонщині, де ніс військову службу. Каже, одразу не зрозуміли, що відбувається. І лише після наказу Валерія Залужного дати відсіч і завдавати втрати противнику, зрозумів - почалася повномасштабна війна.
Відтоді Дмитро пережив вихід з оточення, поранення, окупацію. І отримав найвищу державну нагороду - зірку Героя України.
Як і чим живе нині герой із села за пів сотні кілометрів від Хмельницького – розповідь ВВС News Україна.
ЗУСТРІВ ВІЙНУ НА ХЕРСОНЩИНІ
Досить велике село біля автомагістралі міжнародного значення та хату, де зараз живе Дмитро з матір'ю та вітчимом, знайти непросто. Вона - на самісінькому краю села. Все ж розпитати у місцевих не склало труднощів - усі знають хлопця.
Вдома - мама та сам Дмитро. Невеличкий на зріст, з добрим поглядом і зовсім не схожий на уявного нами статного парубка-героя.
Так само скромна і зніяковіла від уваги журналістів його мама Антоніна.
«Це - після присяги в Кам'янці, сержантський коледж», - перебирає нечисленні фотографії сина, розповідаючи про його дитинство. Каже, що бути військовим вирішив наприкінці школи.
Це сьогодні її очі лагідно усміхаються, а в перші ж години війни були мокрі від сліз - зв'язок з сином обірвався. Він служив на Херсонщині.
«Все плакала, молилася, просила Бога, щоб було все добре. За кілька днів зранечку, я пам'ятаю, до мене зателефонував якийсь номер і запитав по-російськи: "Це Антоніна Івановна?" Я сказала: "Так"», - розповідає Антоніна Чавалах.
І хоча потому почула голос ніби сина, та не впізнала і довго розпитувала про ті речі, які знали вони лише вдвох з Дмитром. Переконалася - син, живий… Та до спокою було ще далеко.
А сам Дмитро тими днями заспокоював операційну медсестру, що довго вибачалася, що наклала негарні шви.
«Вона мені життя врятувала і вибачалася, - з посмішкою згадує юнак. - Ну і що з того, що я ще молодий. Там цілий конвеєр з поранених був на операції - не до краси ж було».
Старший лейтенант Чавалах на початку повномасштабного вторгнення у складі 59 мотопіхотної бригади служив в районі Олешківських пісків, що на Херсонщині. Ракетно-бомбові удари, як розповідає, спочатку не злякали - думали, що то якась провокація з боку Росії.
«Нас підняли по тривозі, почали отримувати боєприпаси, заряджатися і відчували якусь невизначеність. Лише після того, як Валерій Залужний (Головнокомандувач ЗСУ - Ред.) дав команду наносити максимальних втрат, а ми в певній прострації, і от як поступила ця команда - то вже стало зрозумілим - справжня війна», - пригадує перші миті ранку 24 лютого.
Коли ж командування дало наказ закріпитися на мосту, що десь за пів сотні кілометрів від Чаплинки, зрозуміли - повномасштабна війна.
Поливали російські військові вибухівкою щільно, тож роті старшого лейтенанта Чавалаха довелося змінити маршрут в бік Антонівського мосту, який з'єднує Херсон з Лівобережжям, та штурмом закріпитися саме там. Розвивалися події надто швидко - орієнтуватися доводилося по ситуації.
«Стрілецький бій на близьких дистанціях - це дуже важко. В деяких моментах дистанція доходила до 50 метрів. Майже почали один одного гранатами закидувати - можна так сказати, - пригадує Дмитро. - Велику роль відіграло те, що основний такий наш кістяк - це люди, які з 14 року пройшли такі гарячі точки як Дебальцеве, Іловайськ, шахта Бутівка, Широкіно. Це - люди без страху і професіонали. Коли вже прорвалися, я й командиру сказав, що й сам не дуже вірив, що прорвемся, хоча не міг показати це людям в такій критичній ситуації. А він мені: почекай, іще не вечір. Після цих слів я за хвилин 15 отримав поранення».
ЛІКУВАННЯ В ОКУПАЦІЇ
За його словами, росіяни кинули в бій строковиків, які звикли по мішенях стріляти. А коли почали стріляти у відповідь, вони забігали, почалася паніка. Як у них з'явилися перші втрати, вони зразу притихли. Потім - чергова атака, отримали - відійшли. Ворог атакував хвилями, без наростаючої інтенсивності. А це, за словами військового, є свідченням військової непрофесійності з їхнього боку.
Каже, коли була команда йти на штурм мосту, пішли всі до одного. Ніхто навіть не задумався, навіть слова не сказав. Та й самому Дмитру згодився досвід служби в ООС та освіта. Каже, що розуміння про необхідність навчання прийшло на фронті, тоді - в АТО. Там і зрозумів, що знання на війні - сила.
Нагороди Дмитра. Усі фото Валентини Моісеєнко
Маючи бойовий досвід з 2014 року, військовий порівнює:
«Тоді ми мали окопні перестрілки по суті, там задача була засікти ворожу вогневу точку і знищити. Там артилерія допомагала, і зброя була виставлена, і почуття безпеки було, бо в окопі».
Дякуючи побратимам та знанням, вдалося вирватися з фактичного оточення з мінімальними втратами особового складу.
«Виходить: ми - в оточені, вони - в засаді. Ми - на відкритій місцевості вступаємо в бій, прориваємо оборону їхню, виходимо на визначений рубіж. Перераховуємо людей: в нас 4 загинуло, 17 поранено. А в них, виявляється, близько 100-130 людей загиблими», - аналізує тодішній бій старший лейтенант.
Та поранення не дало чоловікові вийти разом зі своїми. За пів сотні метрів до визначеної позиції Дмитро через поранення знепритомнів.
«Я й толком не пам'ятаю, коли мене поранили. Вже після операції дізнався, що куля пройшла на виліт животом та влучила майже в пах, - схоже відпрацював снайпер», - розповідає Дмитро, який лише майже через добу після влучання прийшов до тями.
Прикриваючи евакуацію поранених димовими завісами, Дмитра та кількох його побратимів встигли вивезти з-під обстрілів. Однак населений пункт, де прооперували старшого лейтенанта, вже опинився в окупації.
Він каже, що росіяни знущалися над українськими людьми, а з військовими - й поготів.
«Лікар забрав мене до свого дому, чим це йому загрожувало - можна лише уявити, - каже військовий. - Якби не він, його сміливість, навіть не знаю, що було б».
Усі три місяці переховувань поранений не виходив на вулицю, сидів у помешканні тихо, тільки вечорами, трохи одужавши, міг вийти на балкон, щоб подихати повітрям, а ще - подивитися на успіхи ЗСУ.
«У будинку, в якому я переховувався, вікна виходили якраз на Чорнобаївку, - розповідає Дмитро. - Вечорами виходили подивитися: Бух! Бах! На той момент багато хто не вірив про наші там успіхи. Але я скажу, за ті місяці, що я там був, майже щодня там щось відбувалося. Бачу - "грибок" в небо пішов, думаю: о, нормально. А чоловік, в якого я жив, щоразу дізнавався, що там, і казали: боєкомплект здетонував».
ВИХІД З ОКУПАЦІЇ
На подальші розпитування про життя в окупації наш герой відмовчується. Каже, що рано ще розповідати подробиці, щоб не зашкодити його рятівникам. Адже, як йому стало відомо вже в Одеському госпіталі, його рятівника таки «прошманали» окупанти, та все обійшлося… Вчасно вивезли хлопця.
Так само не говорить нічого і про вихід з окупації. Твердить лиш про патріотизм жителів Херсонщини, їхню щирість та самопожертву. Принагідно згадує й співачку-волонтерку Любов Чернецьку. Її допомога пораненому бійцеві відіграла чималу роль, адже саме вона просила про сховок Дмитра у місцевих.
«Направду, коли син був на окупованій території, бували такі якісь хвилини, що я собі думала, що я вже його ніколи не побачу, - зізнається мати Дмитра. - Я бачила по телевізору і чула, як скаженіють росіяни на окупованих територіях. А після звірств у Бучі, то й поготів… Було страшно».
Антоніна дуже хвилювалася за сина, який перебував в окупації
Дмитро, схоже, і сам не вірив у те, що виживе. Не сподівався і що в Одесу, в якій так і не встиг побувати в мирні часи, потрапить в шпиталь на реабілітацію. Провів там майже цілий літній місяць, насолоджуючись морем і миром.
Про хоробрість свою і побратимів говорить спокійно. Щиро розповідає про командирів і віру в ЗСУ. Про поранення - дуже дозовано, бо сподівається максимально одужати і знову повернутися на службу.
«В мене надія є, що пів року - рік, організм відновиться і можна буде спробувати ще раз, хоча б обмежено придатним, піти хоча б якимось офіцером штабу, - майже пошепки говорить він про мрію. - Хочеться приносити користь, не просто сидіти, а приносити користь. І, якщо чесно, я вже задумувався, щоб трошки поволонтерити цей час».
Не вірить Дмитро й у розповіді росіян, які потрапляли в полон, що нібито не знали, що їдуть воювати в Україну:
«Ну, добре, проспав ти в танку лінію кордону, але ж інші села, написи, дорожні знаки… Вони добре знали, куди йдуть і яка задача, просто не думали, що все так для них обернеться».
РЕАБІЛІТАЦІЯ
А поки що триває реабілітація, в тому числі психологічна, та й поранена нога часто дає про себе знати. Намагається не кульгати, хоча й видно, що ще є якщо не біль, то - дискомфорт.
Помічаємо це, коли йдемо разом на зустріч до рідної школи Дмитра. Несподівано нас зустрічає директорка та класна керівничка хлопця, яка вже на пенсії. Вони - з квітами.
«Це – тобі», - кажуть вони Дмитрові. А він навідріз відмовляється: «Та що ж це ви, які мені квіти? Ви що? Як це?». Тоді жінки знаходять, як вийти з ситуації, цілують і кажуть: «То мамі передаси». «О, мамі – передам», - погоджується він.
Мама мовчки ставить квіти у вазу, яку завбачливо приносить Дмитро.
Ми ж помічаємо в очах жінки якийсь біль і, не стримуючись, перепитуємо… Виявляється, нещодавно на фронт вирушив її старший син і брат Дмитра - Петро. Тож матір знову в переживаннях і молитвах, чекає на дзвінки та з тривогою піклується про пораненого молодшого сина.
«Він би зараз тою пташкою вже полетів до своїх товаришів, до своїх хлопців, і він вже там би був і – всьо», - якось чи то з розпачем, чи то з материнським болем каже Антоніна. Однак, попри все люблячим поглядом дивиться на свого молодшого сина.
Сам же Дмитро переконаний, що вихід з оточення його підрозділу, то все робота його хлопців.
«Я максимум що зробив - підібрав хорошу команду. На той момент (24 лютого 2022 р. - Ред.) така вакханалія творилася, що хлопці й могли б відмовитися чи заховатися, але пішли всі до одного - ніхто не дав задню. Всі пішли на штурм разом зі мною».
До слова, Дмитро одним із перших уже 2 березня 2022 року «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, а також вірність військовій присязі» отримав звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
Зірку він ще не отримав, чекає цієї події. Але зізнається, що до побратимів хочеться більше.
Тэги: