Марина Поліщук
Міністерство охорони здоров’я України разом із Бюро ВООЗ проводить інформаційну компанію, аби подякувати відважним українським медикам, які вже більше 5 місяців під вибухами й обстрілами надають допомогу тим, хто її потребує.
На сайті проекту «Дякуємо серцем» можна знайти вражаючі історії лікарів. Також кожен медик може поділитися власним досвідом або ж розповісти приклад відважності колег. Всі охочі можуть підтримати медиків, перерахувавши кошти на відновлення медичної системи України.
Далі – дві історії від лікарів Оріхівської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування, що в Запорізькій області.
***
НАТАЛІЯ БЄЛОВА, головний лікар Оріхівської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування:
«Усе почалося раптово, агресивно, швидко. Майже одразу до нас почали звозити поранених із зони бойових дій та тимчасово окупованих територій. А від березня і Оріхів опинився під обстрілами. Наші медики жили у лікарні по 6-7 діб; бачили те, чого ніколи б не хотіли побачити, оперували під свистом ракет і фосфорними бомбардуваннями»
Наталія Бєлова
Звісно, спочатку всі були стурбовані. Вже чули звуки вибухів на околицях, бачили страшні осколкові, вогнепальні, мінно-вибухові поранення. Та потім згуртувалися, об’єдналися, робили все, щоб лікарня продовжувала надавати медичну допомогу всім, хто цього потребував.
Розгорнули бомбосховище та пристосовані укриття. Вночі спускали туди пацієнтів, медиків.
«Продовжував працювати харчоблок, щоб гаряча їжа була в усіх, хто перебував у лікарні. Водопровідну систему міста пошкодило в результаті артобстрілу, але місцева влада регулярно підвозила нам воду. Її потрібно було багато: для стаціонару, пралень. Ми змогли налагодити подачу самостійно і так протрималися більше 70 діб без централізованого водопостачання», – розповідає головний лікар.
А коли лінія фронту наблизилася до Оріхова, то медики і до укриттів не встигали добігати. Тільки повітряна тривога – і одразу починає летіти… Та й навіщо медикам те бомбосховище? Адже саме в цей час починають привозити перших постраждалих. Медики одразу бігли до приймального відділення. Байдуже, що обстріл.
Бігли під свистом снарядів, що пролітали десь поряд, падали від вибухової хвилі. Але все одно добігали до приймальні та надавали медичну допомогу. Вони розпізнавали вже всі звуки воєнного часу: дзижчання дронів, свист ракет, залпи артилерії тощо. Для них це були нові, форсмажорні умови: коли потрібно було швидко реагувати, оперувати, накладати шви, сортувати, перев’язувати, підключати до апарату ШВЛ, реанімувати.
«Те, що ми бачили, нікому не побажаєш. Це – випечена шкіра, мінно-вибухові травми, ампутації кінцівок. Молоді хлопці, яким 20-35 років. Такі вони красиві, і з такими тяжкими пораненнями. Було психологічно важко дивитись їм в очі. Розуміти тяжкі наслідки цієї війни для молодих хлопців. А особливо – бачити поранення, несумісні з життям», – говорить лікарка.
Багатьох оперували одразу в лікарні. Не евакуювали потерпілого, бо могли просто його втратити через вкрай тяжкий стан. Заводили серця, стабілізували, а вже потім евакуювали в безпечне місце.
А на лікарню тими днями вже скидали фосфорні снаряди, ракети, авіабомби. Горів дах, вибило шибки та двері майже у всіх корпусах, дістали й до операційних, реанімації.
«Не можна сказати, що ми звикли до цього. Боялись. Але важливіше було рятувати людей», – розповідає Наталія Бєлова.
А коли довелося евакуюватися з родинами до Запоріжжя, рятуючи дітей, все одно їздили, продовжували працювати вахтовим методом, по 5-7 діб жили в укриттях лікарні.
«Дорога була складною, трасу Запоріжжя-Оріхів постійно прострілювали, було страшно. А що робити? Помолишся, перехрестишся, залишиш дітей – і їдеш. А по дорозі об’їжджаєш ці «Заміновано», «Заміновано», «Заміновано» – і не знаєш, що буде. Та як би важко не було, коли оголосили, що потрібні додаткові медсестри на пост – здійнявся ліс рук. Усі були в бойовому настрої до останнього, до повної евакуації. Виїхали тільки тоді, коли стало зовсім небезпечно під постійними обстрілами авіації та артилерії. Всі до останнього хотіли допомагати, рятувати життя. Я люблю їх, своїх медиків, вони мої, найкращі! І навіть зараз рвуться на роботу, в рідну лікарню, на свої робочі місця… Дай тільки фронт трохи відсунеться – і вони вже будуть там, в Оріхові. Перемога буде за нами!» – підсумовує лікарка.
***
ІГОР БЄЛКІН, завідувач хірургічного відділення Оріхівської багатопрофільної лікарні інтенсивного лікування:
«Було багато трагічних випадків. Особливо – серед цивільного населення. Фермер, який доглядав господарство. Жінка, яка була на кладовищі, на свіжій могилі свого батька. Ці люди їздили, ходили, жили – і в один момент опинилися на моєму операційному столі».
Ігор Бєлкін
«Двадцять четвертого лютого вранці я вийшов із дому, сів у автомобіль, поїхав на роботу і зрозумів, що почалося. Я проживав у Запоріжжі, а працював в Оріхові, це приблизно 50 кілометрів. Почув звуки вибухів, а дорогою побачив і місце «прильоту». Там були клуби чорного диму. Всі лікарні одразу перейшли на військові рейки.
Пологе, Нестерянка, Копані, Мирне. Там розпочалися бої, і до нас привозили постраждалих. Ніяких планових операцій, лікували тільки поранених і ургентну патологію. Життя змінилося. Я вивіз дружину і доньку за кордон і лишався ночувати в лікарні. Дорогу на Запоріжжя вже обстрілювали, було небезпечно їздити. Якось і місяць так жив», – згадує лікар.
Кожна ситуація запам’ятовується. Особливо – коли страждають мирні люди.
У бункері невеликого фермерського господарства поблизу Оріхова ховалися його працівники. А власник два рази на день їздив доглядати за господарством. Одного разу не встиг до бункера. Його привезли за крок до смерті, розповідає хірург. Черепно-мозкова травма, переламана одна нога. А друга – практично відірвана. Вона висіла на самій шкірі.
«Його одразу повезли в реанімацію, почали стабілізувати, крапати препарати крові. А тут світло пропало, генератор вимикався. Гаряча була операція. Але одну кінцівку вдалося зберегти. Ми його за добу стабілізували і відправили в Запоріжжя на наступний етап лікування», – розповідає Ігор Бєлкін.
Потім до лікарні привезли вже мертву жінку. Вона пішла на кладовище на дев’ятий день після смерті свого батька. Він теж під час обстрілу біг, перечепився, дістав травму і за три-чотири дні помер.
«Трагізм був ще в тому, що її невістка працювала у нас в лікарні медсестрою у приймальному відділенні. Тобто жінку привозять, а невістка виходить і бачить її. Такий жахливий збіг обставин», – згадує лікар.
Кожен день можна згадувати. Щодня траплялося щось жахливе. Трагедії людей – загиблих, поранених, із інвалідністю. Лікарі працювали на максимумі, в екстремальних умовах.
«Сьомого травня був перший обстріл нашої лікарні. Фронт наближався, і ось снаряд упав просто перед хірургічним корпусом, на паркуванні. Повибивало вікна, рами у відділенні. Пацієнтів ми відразу евакуювали, а самі знову повернулися в лікарню. Продовжували працювати, бо ще привозили поранених. Та після другого обстрілу 27-го травня по території лікарні, по пологовому будинку – ми евакуювалися повністю», – говорить Ігор Бєлкін.
Ян Ярчук
