Яким повинно бути життя 23-річного хлопця? Робота, навчання та побачення з дівчатами. Але в Максима Сокола з Миколаєва в 23 роки вже було дев’ять операцій і декілька пластин у черепі. А все тому, що в лютому він не просто не злякався, а пішов майже з голими руками на ворога, пише «Наше Місто». Просто тому, що хотів боронити рідне місто й країну, яка була лише 8 років як незалежна, коли він народився. Країну, яка для нього рідна.
ЗНАВ, ЩО БУДЕ ВІЙНА
Так сталося, що цей молодий і веселий хлопець Максим Сокол у лютому 2022 року був у бабусі в місті Снігурівка, що на Миколаївщині. І збирався на роботу в Естонію – уже зробив собі закордонний паспорт.
Максим до початку повномасштабного вторгнення РФ
«Я жив у Миколаєві, бував і в бабусі. Працював зварником на будівництві. Багато було варіантів роботи по всій Україні. У лютому ми розуміли, що буде війна, що вони нападуть! Ще до 24 числа ми вже почали готуватися. Ми наробили коктейлів молотова і розуміли, що буде захід військ. Це було зрозуміло з новин. Мій друг каже: "Поїхали до військових на блокпости, я наробив плакатів!"», – розповідає він.
Максим із друзями закупили продукти, цигарки для військових, готували запальні суміші й чекали.
«А вже після 24-го поїхали в міську адміністрацію, записалися до ТРО, залишили свої дані. Потім уже почалася робота: уночі патрулювали, шукали колаборантів, мітки та все таке інше. Будували блокпости», – розповідає він.
ОРКІВ ЗДИВУВАВ ТУАЛЕТ
У Снігурівці проживає близько 13 тисяч людей. Ворог увійшов сюди з напрямку Херсона. Місто в окупації з 19 березня.
«Люди різні, були й зрадники, а були ті, хто пішов у ТРО й ЗСУ», – каже Максим.
Місто наразі в окупації, у Максима там залишилися рідні. Задля безпеки ми не називаємо їхні імена.
«Мої батьки розлучені. Дружина тата з дітьми виїхала в безпеку, старша моя зведена сестра вже народила дитину, її чоловік теж воює», – каже він.
До бабусі в перші дні навідалися окупанти – шукали в домі військових, перевіряли документи.
«Чоловіків роздягали – шукали татуювання та сліди від ременя для автомата», – розповідає мама Максима Людмила.
Максим згадує, що коли прийшли до будинку друзів, орків здивував комфорт. «У вас уборная в доме?» – питали вони. Дикуни, для яких санвузол – не дірка в підлозі, це вже розкіш!
«Місцевих забирали на допити, били. Під дулами автоматів вони змушують людей лагодити їм машини, наприклад. Референдум узагалі сміх – у людей просто зібрали паспортні дані й поставили галочки», - каже він.
Я ВІДЧУВ, ЩО СТІКАЮ КРОВ’Ю
Перше березня для Максима – це другий день народження. Це день, коли його поранило. День, коли він ледь не загинув.
«Був день, коли наші вертушки працювали по ворожих вантажівках, це було в сусідньому селі. Пацани туди поїхали, ми чекали зброю. Привезли тільки багато патронів – обгорілі, але цілі. Я набрав повні кишені, аби передати нашим військовим», – каже він.
Максим бачив, як працюють військові наші, допомагав їм.
«Мій дід на «Волзі» притягнув хлопцям на блокпост зенітку. Розкладали шипи, укріплювали блокпост і чекали», – каже він.
У день поранення ближче до вечора військові, ТРО та цивільні поїхали на виїзд із міста в херсонський бік.
«Ми сіли в засідках біля дороги, а мені один мужик каже: «Хто сміливий – пішли зі мною». І я пішов. Із собою лише ніж і запальничка «Zippo» для коктейлів. І ось почали йти БМП і вантажівки російські, і ми почали їх закидати коктейлями, аби підсвічувати, щоб наші військові їх «валили» з РПГ. Вантажівки, усе горіло, адже на вулиці темно! Рання весна», – каже він.
А потім ворог кинув гранату. Або це був осколок чогось іншого, але Максима зачепило. Він відчув біль у потилиці й сильну вибухову хвилю.
«Я відчув, що голова стікає кров’ю, трохи відбіг. А той чоловік, що на початку мене кликав, це місцевий – його звуть Віктор. Він мене відтягнув подалі й заховав у комишах. Він на собі мене тягнув і заховав. Там був ставок і старі такі жовті комиші», – згадує Максим.
ОРКИ ДОБИВАЛИ ПОРАНЕНИХ
А далі почалося пекло. Те, що буває в кіно. І те, що здається нереальним у житті. Максим лежав, захований у кущах. Вечір березневого дня – температура падає, на землі сніг, моросить дощ. У нього поранення, балаклава вся просочена кров’ю. Хлопець не знепритомнів, але втрачав багато крові. І протягом п’яти годин чекав і не знав – повернуться за ним чи ні.
«Орки повилазили з палаючих машин і почали вбивати тих, хто вижив. Просто ходили й стріляли. Я не знаю, скільки загинуло, але нас було десь 15 людей, може й більше. Вони ходили й стріляли, але я пам’ятаю все – я не втрачав свідомість. Один з наших сказав орку: «Ну, все, пока, уйобки!». І його застрелили», - згадує Максим.
Він говорить так легко про це. Жартує. Має сили розповідати про той страшний вечір.
«Я тоді думав, що мій час настав. Або помру від поранення, або мене пристрелять!»
Віктор пам’ятав, де залишив Максима. І повернувся за ним.
«Я почув слова. Акценту не було, орки ж «чьокают». А тут чую, що наші й хтось підхоплює під руки й несуть мене. Далі я прокинувся на операційному столі, з мене витягали осколки. Потім привезли в Миколаїв, там теж були операції», – каже Максим.
Людмила – мама Максима
Мама хлопця Людмила дізналася про поранення ввечері, вона була в Миколаєві. Син – у Снігурівці. Те, що він пішов до тероборони, Максим від неї приховав.
«Було декілька операцій. Одна була необхідна, бо один осколок почав гноїтися. Це викликало багато проблем. Один осколок залишиться в моїй голові назавжди, які і дві титанові пластини! Тепер я пищатиму на металодетекторах, і мені не можна робити МРТ», – сміється Максим.
Його рятівник живий. Наразі він живе в окупації, його забирали на допити й били.
«Він мені казав: «Це я винен! Вибачте!» – каже мама Максима Людмила.
Але хлопець перериває розмову:
«Та не винен він! Це я захотів і пішов», – каже він. І мріє зустрітися з ним після деокупації.
Він мріє про роботу й життя в Миколаєві. Людмила каже, що син лише раз заплакав в лікарні, коли подумав, що залишиться нерухомим. У нього була гідроцефалія, крововиливи, операції. Але зараз прогноз позитивний.
«Чотири місяці я був як овоч: бачив галюцинації, дивився в одну точку. Я казав, що краще смерть, аніж бути інвалідом. У ЗСУ мене не взяли, бо я «сердечник» – є діагноз. Але зараз після реабілітації я би пішов знову, у ТРО, куди завгодно, якщо візьмуть!» – сміється він.
Цей неймовірно позитивний хлопець на питання, чого б хотілося, дуже скромно відповідає: лікаря-реабілітолога. А ще попросив свіжого сала!
«Зараз у мене є чудовий лікар, але ми в Дніпрі, саме в цій лікарні, на місяць. І що буде далі – невідомо. Я дуже хочу, аби я одужав і відновилося все – рухливість руки й ноги. У мене половина тіла не працювала, але далі почалася рухливість. Але повністю рукою щось робити чи виправляти ногу нормально не можу», – каже він.
А ще він дуже комунікабельний. На питання, чи є в нього дівчина – посміхається і каже, що немає. Але відкритий до знайомств. Жартує, що на місці, де волосся не ростиме на голові, зробить веселе тату.
«Чоловіка з газонокосаркою, наприклад!» – сміється він.
Він справді готовий піти знову. У ЗСУ чи ТРО. Попри поранення і весь жах.
«Чи візьмуть мене з діркою в черепі?» – сміється він.
Важко словами передати, який Максим веселий і харизматичний. Наскільки він любить життя і готовий боротися далі з будь-якими труднощами.
«Лікар на згадку дав мені один осколок», – посміхається він і показує шматок заліза.
Не знаю, чи розуміє він, що він уже герой. На питання, чи пишаються ним, сміється і каже:
«Не знаю, я просто вже пережив свою смерть! І в мене два дні народження!»
Тэги: