Марина Поліщук
Сабіні з Бердянська Запорізької області — 21 рік. Але попри юний вік, вона вже мама й дружина. Тож робила все можливе та неможливе, аби вивезти свого сина подалі від окупації та росіян, розповідають «Вікна».
– Наша історія розпочалася ще 23 лютого. Ми з чоловіком планували їхати по роботі в Одесу, але наш нічний автобус скасували. Тож ми повернулися додому й лягли спати. Вранці я прокинулася від безперервних дзвінків. Телефонували друзі та рідні, а згодом подзвонила й керівниця хостела з Одеси, в якому ми планували зупинитися. Запитала, де ми та як ми, бо дорогою, якою мав рухатися автобус, були влучання, — пригадує дівчина.
Деякий час родина залишалася в Бердянську, але з кожним днем ситуація в місті ставала дедалі напруженішою.
– Спочатку їздила тільки техніка з тими гидкими «зешками» та «вешками», потім містом почали ходити патрулі, зупиняли місцевих і перевіряли документи, погрожували, що заберуть чоловіків. А згодом усюди позмінювали український прапор на свою триколорну тряпочку. На другий день, як підняли над мерією, її здуло вітром. Ми всі так раділи, сміялися.
Вперше на виїзд дівчина з сім’єю наважилися наприкінці квітня. Тоді, простоявши три дні в автомобільній черзі у напрямку підконтрольних Україні територій, їх не випустили. Майже перед машиною, де була Сабіна з сином і чоловіком, рашисти закрили Бердянськ, довелося повертатися.
Згодом родина наважилася на небезпечну авантюру тривалістю у півтора місяці.
– Ми ризикнули їхати через Росію. Перший блокпост був у Криму. Нас змусили заповнювати міграційну картку, в якій я написала, що ми транзитом. Потім пошкодувала про цей вчинок, бо чоловіка на кілька годин забрали на допит. Розпитували, як ставиться до Путіна, чи радіє, що окупували Бердянськ, і що планує робити в Росії. А наостанок забрали всі наші збереження, побили його й так цинічно заявили: «Тільки не кульгай. Будеш кульгати — прострелимо ногу, щоби вже напевно».
Попри всі знущання, родину пропустили в Крим. Звідти потягом вони попрямували в Москву, де в них живуть родичі.
– Усі розмови в потязі були про Україну. Один чоловік запитав у дівчинки-школярки, чи підтримує вона війну. Та розгубилася і відповіла, що хоче миру, бо боїться, що вб’ють її та батьків. Чоловік накинувся на неї за ці слова: «Якщо живемо в Росії, отже, ми за Путіна і за війну. Подобається — не подобається, маємо терпіти». Після цієї розмови я не змогла закрити очей, не те щоби заснути. Боялася, що пасажири дізнаються, що ми українці, і зроблять шкоду мені чи дитині, — зізнається Сабіна.
Родичі Сабіни та її чоловіка розділилися в думках щодо війни: дівчини — не вірили в те, що Росія бомбить і знущається з мирних українців, а сестра чоловіка кілька разів виходила на мітинги, але після того, як 15 діб провела у в’язниці, більше не ходить.
Залишатися в Росії родина Сабіни категорично відмовилася, тож вирушила у Латвію, а звідти в Польщу.
– Ніколи не могла подумати, що в різних країнах дихається по-різному. В Європі — вільно, у Росії — тривожно, я постійно йшла та озиралася, чи ніхто не переслідує нас, чи ніхто не хоче пограбувати або вдарити.
Останнім пунктом призначення у цьому довгому маршруті стала Україна. Родина вирішила зупинитися у Львові, де їх прийняли в прихистку благодійного фонду «Твоя Опора».
– Дуже хвилювалися, як на кордоні відреагують на наш маршрут. Але прикордонниця, почувши нашу історію, розплакалася. Чоловік зніяковів, каже: «Я не плачу, а вона плаче» (усміхається). Але добре, що все для нас добре закінчилося. І ми нарешті вдома, в Україні. Бо залишатися під окупацією я категорично не хотіла, — каже Сабіна.
Разом із Сабіною та її сім’єю у прихистку проживає ще понад сотня українців, які не можуть або не мають куди повертатися. Їм надають всю необхідну допомогу: окрім житла, також їжу та медичну і психологічну підтримку. Загалом місткість прихистку — до 180 осіб, і регулярно евакуаційним потягом привозять ще людей.
Дарина Лапіна
