Командир батальйону «Цунамі»: «На Херсонщині нам траплялися окупанти, перевдягнуті в цивільне»

• 
• 
• 
• 

Розповідаючи про пекло Іловайська три роки тому, Олександр Гостіщев, який у 2014-му пішов на фронт добровольцем, сказав журналістам: «Про свій вибір воювати я не шкодую. 2014 рік змінив моє життя. І якщо буде потреба, я знову піду». Свого слова він дотримав. Після повномасштабного вторгнення РФ заступник начальника ГУ Нацполіції в Одеській області став командиром батальйону спецпризначення НПУ «Цунамі», а після наступальної операції на Херсонщині його було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А коли «Цензор.НЕТ» записував це інтерв’ю, батальйон уже був у Запорізькій області, де нині дуже гаряче.

«У нас були різні завдання: від аеророзвідки до зачистки»

- Визволення Херсонщини, в якому ваш батальйон брав участь, дало надію на те, що Крим теж вдасться визволити. І люди писали в соцмережах, що загадали навіть таке бажання в новорічну ніч. Наскільки важкими були бої за Херсонщину на тлі того, що росіяни заявляли вкотре про «жест доброї волі»? Вони справді відходили, залишаючи позиції?

- Це була складна й масштабна операція, підготовка до якої почалася ще з травня. Наші війська поступово визволяли території, просуваючись уперед. Тому щоб цей «жест» відбувався, багато хлопців і дівчат поклали там, на Херсонщині, своє життя. Працювали на виснаження. Ворог зрозумів, що не може більше утримувати Херсонщину.

Коли почався контрнаступ, десь були локальні бої, десь ми наздоганяли ворога. Та навіть залишаючи позиції, вони їх мінували. Тому все це було непросто.

- Ваші бійці теж вірять у те, що в нас вийде цього року просунутися далі й визволити Крим? Налаштовані на це?

- Люди вмотивовані визволяти якомога більше української землі. Скільки ми зможемо йти, стільки й будемо йти в одному строю зі Збройними силами України.

Усі фото з архіву Олександра Гостіщева

- Важко наступати, коли території заміновані?

- Так, дуже важко, бо багато мінних пасток. Попереду йшли сапери з розвідкою. В окремих населених пунктах ми навіть не могли розмінувати все те, що було натягнуте. Тому десь підривали, десь розміновували. Маленькими кроками, але рухалися вперед. Хотілося, правда, наздогнати їх побільше…

- Переглядаючи відео з визволеного Херсона, хотілося плакати від щастя...

- Пам’ятаю, коли ми зайшли в Херсон, там ще все місто було в білбордах, які сповіщали, що Росія тут назавжди. А люди їздили містом з українськими прапорами. Неймовірні відчуття.

- Цікаво, як вони їх там зберігали під час окупації, з огляду на те, що будь-якої миті росіяни могли увірватися до будь-якого приміщення з обшуками?

- Знаєте це жартівливе прислів’я: «Тиха украинская ночь, но сало надо перепрятать»? (посміхається, – авт.) А якщо серйозно, то в нас дуже сміливі й мужні люди. Ви ж пам’ятаєте, як херсонці трималися, як більше місяця виходили на мітинги?

- Яким саме для вас був найважчий бій за Херсонщину?

- Це був плацдарм на річці Інгулець. Село Білогірка, де були штурмові дії, і в нас було дуже багато поранених. Це село брали тривалий час, але все ж таки взяли. 

- Тривалий час – це скільки?

- П’ять місяців.

- Що стало переломним моментом?

- Наші війська пішли на Дудчани. Наступ почався з боку Кривого Рогу, було знищено командира батальйону, який утримував Білогірку з боку москалів, тоді повністю посипалась їхня оборона. А 35-та окрема бригада морської піхоти взяла це село.

- Які бойові завдання загалом виконують бійці вашого батальйону?

- У нас були різні завдання: від аеророзвідки до зачистки. Штурмові дії, звичайна розвідка й розвідка боєм для того, щоб побачити позиції ворога.

- Коли сформували батальйон?

- Батальйон було сформовано торік наприкінці березня за наказом голови Національної поліції.

- Ви тоді були ще заступником начальника Головного управління в Одеській області?

- Я й зараз заступник начальника, але на мене покладено ще й функції командира цього батальйону.

- Це було ваше бажання – служити в батальйоні, чи це теж був наказ?

- Я самостійно прийняв таке рішення. Як і 2014 року, коли добровольцем пішов на фронт.

- Процитую один із ваших постів у «Фейсбук»: «29 серпня – день, який будеш пам’ятати все життя. У 2014 році біля м. Іловайськ невідомість, бій, вихід, незрозумілі відчуття. У 2022-му ти в самому центрі подій і чекаєш цілий день наказу на висунення і ведення бою, займаєшся підготовкою й розумієш, що цей день настав». Якого наказу ви чекали?

- Я просто в ту мить знав, що будуть деякі дії, тому чекав, коли настане час. Ми з москалями трохи помінялися ролями за 8 років. Вони на Херсонщині опинилися в тій ситуації, яка була тоді під Іловайськом. Але Україна не вчинила так підступно, як вони.

Це було оперативне оточення великого угруповання військ. З одного боку було відрізано шляхи постачання через Дніпро, з іншого – наші війська стискали кільце, піджимали їх до Дніпра для того, щоб максимально їх знищити. 

- Що ви враховували як людина з бойовим досвідом, коли формували батальйон? Як добирали людей, визначали, у кого буде яка спеціалізація? Бо штурмові дії, аеророзвідка, артилерія – це ж не те, під що заточені поліцейські...

- Одним із основних критеріїв було добровільне бажання. Бо цей батальйон формувався одразу під штурмові дії в містах, а потім ми дивились, хто які скіли має. Хтось служив в армії, був там механіком-водієм – ми могли залучити таку людину до керування бронемашиною. Ще хтось був снайпером, відповідно, ми це теж враховували. А хтось захоплювався безпілотниками, це було як хобі. І це дозволило йому розвиватись як класному аеророзвіднику. Хтось став артилеристом, хоч раніше не мав до цього жодного стосунку, але людині це подобається, й вона хоче займатися саме цим. За якийсь час усе опинилось на своїх місцях. Головне – це щоб було бажання максимально підвищувати свій професіоналізм у тому напрямі, який вони обрали.

Звісно, не все було швидко й гладко. Ми кілька разів змінювали особовий склад. Бо коли починаються бойові дії, все це важко психологічно. І ви правильно кажете, що поліцейські під це не заточені, але в окопах перебувають такі самі громадяни України, як і поліцейські. При цьому поліцейські постійно на службі й вони дисципліновані.

Коли багато людей мобілізували у війська, вони досить довго перелаштовувались із цивільного життя у військове. Вони не могли звикнути до якихось порядків. Нам із цим пощастило. Всі знали, що треба робити згідно з наказами.

Бойове злагодження у нас зайняло близько місяця. Але щоразу на новій локації з’являються нові виклики. І ми підлаштовуємось під те військове ком'юніті, яке вже є на тому чи іншому напрямку.

- Коли я спитала в одного із заступників комбата танкового батальйону, як він «перемикає» людей, коли бачить, що психологічно комусь важко в бою, як допомагає впоратись із панікою, він мені розповів кілька історій і зізнався, що це важко, бо йому й самому буває страшно. А як вам вдається мотивувати людей? Бо коли ти потрапляєш в умови реальних бойових дій, а не читаєш про них в інтернеті, психіка по-іншому реагує. Як ви з цим справляєтеся, як людям допомагаєте адаптуватись?

- Ваш співрозмовник правду сказав. Коли ти командир, тобі теж може бути страшно, а треба робити ще купу всього – це ще та історія (посміхається, – авт.).

Я пам’ятаю перший штурм Іловайська 2014 року й командира іншої роти. Людина випадає з реальності, і навіть ляпаси доводилося давати, щоб включити, бо інакше вона стає тягарем.

Тут із хлопцями я намагаюся максимально бути на передовій. Мотивація в тому, що всі прийшли сюди добровільно. Кожен хоче добре виконати задачу. А якщо людині страшно, то її ніхто не гнобить. Навпаки, намагаємось відсторонити від якоїсь задачі й дати іншу – для того, щоб людина змогла перемкнутися. Бо я знаю по собі, що це відчуття за якийсь час мине, коли боєць усвідомить і пропрацює в голові всі події, які були, і що він міг зробити. Людині потрібно з цим допомагати, розмовляти, і цього треба вчити постійно.

- Військові розповідали, що непогано допомагає перемкнутись, коли рубаєш дрова...

- Загалом коли щось робиш руками: рубаєш дрова, заряджаєш патрони. У нас були ситуації, коли хлопці-медики психологічно важко сприймали все те, що бачили, коли допомагали пораненим. Ми їх тимчасово перемкнули на інший напрям. А були й такі бійці, які у важкому бою під Білогіркою розкрилися. Вели бойові дії, коли по них і авіація працювала, й артилерія. Вони допомагали підрозділу, який разом з нами йшов на штурм.

Багато хто думає, що головне – показати, який він герой, а відчувати страх означає ганьбитися. Насправді ні. Бо бояться всі. І колектив допомагає з цим упоратись.

У нас були хлопці, які казали: «Все, ми більше не можемо». А минає кілька днів, за які вони всередині колективу між собою поспілкувалися, пропрацювали задачу з огляду на те, як вони її зробили і як потрібно було. І все – людина знову готова виконувати наступні завдання.

- У перший тиждень війни я щоранку мила посуд і ходила купувати питну воду в магазин. Звикла все контролювати до війни, а тоді це було єдине, що могла робити. Із часом психіка адаптувалася...

- Пам’ятаю день, коли Путін читав свою промову про так звану спецоперацію, а в Одесу почали прилітати ракети. Виходиш у коридор, від тебе чекають вказівок, рішень, ніхто нічого не розуміє…

- …а ти й сам нічого, за великим рахунком, не розумієш.

- Щось таке.

«Не пам’ятаю, який це був день, але точно перший тиждень. Я спустився на Ланжерон, і звідти було видно російські кораблі»

- Одесі, кажуть, пощастило. Чула різні думки з цього приводу. Серед них і те, що росіяни нібито хотіли спочатку захопити Одесу, але щось пішло не так, як вони надумали. Як усе було насправді в ті дні?

- Не пам’ятаю, який це був день, але точно перший тиждень. Я спустився на Ланжерон, і звідти було видно російські кораблі. Вони стояли на рейді, вочевидь, чекали на висадку десанту.

Вони ж дуже швидко пішли з боку Херсона, ніхто не очікував, що буде саме так. Бо всі розуміли, що все має бути заміновано. А тут «добрий вечір».

Ми готувалися їх чекати біля Коблевого.

- А чому вони не пішли зі штурмом на Одесу?

- Бо не змогли пройти Миколаїв і Вознесенськ. 80-та бригада їх відрізала й не пустила далі.

- Тобто, щоб дійти до Одеси, вони мали взяти Вознесенськ?

- Так, якби вони його взяли, то перерізали б сполучення. І там ще Придністров’я з іншого боку, було б дуже важко. Миколаїв і Вознесенськ, на щастя, встояли. З Одеси туди одразу рушило декілька бригад. А решта вже займались обороною узбережжя й іншими завданнями.

- Ви сказали, що на бойове злагодження вашому батальйону знадобився місяць. А що було далі? Які завдання виконували?

- Проводили контрдиверсійні заходи – від Ізмаїлу й далі, на кордоні з Придністров’ям. У червні вирушили на Херсонщину.

- Заходи, які проводили на Одещині, було спрямовано на виявлення ДРГ?

- ДРГ, колаборантів, коригувальників вогню і всіх тих, хто, перебуваючи в тилу, міг якось сприяти ворогу.

- Багато таких виявляли?

- Чимало.

- Заради чого вони це робили? Заради грошей чи так хотіли «русского мира»?

- Усі ці заборонені вже зараз партії напередодні активно проводили «роботу», вочевидь, «велікая Росія» чи ще якась така фігня не давали декому спокою. Плюс були люди, які їздили на заробітки в Росію. Тобто мотивація була різною. І таких зрадників ми бачимо не лише в Одеській області, а й по всій країні. Я думаю, що Україні знадобиться кілька десятків років, аби повністю очиститися від певних осіб.

- А як такі персонажі поводились у перші тижні після наступу РФ? Відкрито висловлювали свої погляди чи тихо сиділи й чекали «асвабадітєлєй»?

- У перший тиждень, коли їм здавалося, що Одеса впала, бо російські війська активно наступали й ще не було бою за Вознесенськ, вони підняли голови. Це було видно з роботи окремих посадовців. Але коли побачили, що наші військові чинять опір, плюс в Одеській області почали активно працювати СБУ, Національна поліція, чимало добровольців об’єдналися і вийшли на чергування і патрулювання, присіли. Може, ще з місяць плекали надію, що росіяни дійдуть до Одеси, та коли наші почали давати їм відсіч ще й на морі, вже стало ясно, що цього не буде.

Загалом Одещина показала себе як дуже патріотичний регіон. І навіть оці вкраплення «русского мира» виявились не такими великими, як на це, мабуть, розраховували москалі. Бо я дуже добре пам’ятаю 9 травня 2021 року, коли біля пам’ятника Невідомому матросу були ті, хто кричав: «Донбасс, Одесса с тобой», «Одесса – русский город», «Слава новороссии». Звісно, таких провокаторів затримували. 

- А цього року Одеса демонтувала пам’ятник Катерині ІІ...

- І це дуже добре. Бо вона знищила майже все українське.

- На Херсонщині застали багато зрадників, коли проводили заходи на деокупованих територіях?

- Ні, вони повтікали разом із росіянами. На Херсонщині нам траплялися окупанти, які перевдягнулися в цивільне, деякі місцеві їх намагалися переховувати. Затримали й місцевих, і окупантів.

Щодо колаборантів, то правоохоронці працюють, поступово буде зібрано інформацію про кожного, бо люди ж, які там жили під час окупації, пам’ятають, хто і що робив.

- Ваш батальйон зараз у Запорізькій області. Яка там ситуація?

- Ідуть бої, максимально працюємо по ворогові.

- Тактика росіян якось змінилась останнім часом?

- Змінилося ведення боїв, воно дуже відрізняється від того, що було на початку, і навіть від того, із чим не так давно ми стикнулися на Херсонщині. Наприклад, якщо раніше вони просто «засипали» живою силою, то зараз діють трохи інакше. На фронті з’являється більше техніки. 

- У нас чи в них?

- І в нас, і в них. Але в них більше живої сили, нещодавно була мобілізація, зараз про нову говорять. Їм людей не шкода.

- У соцмережах випадково натрапила на пост, в якому був скрін допису росіянки, яка відреагувала на знищення мобіків у Макіївці. Пише, що, мовляв, у них мобілізаційний ресурс вираховується десятками мільйонів, тому немає чого обговорювати сотні загиблих. Тобто, вони не шкодують сотень загиблих, а нам болить втрата кожного воїна...

- Бо ми переживаємо за кожного й бережемо своїх. 

- Які емоції викликала новина про можливу мобілізацію в Росії у бійців вашого батальйону?

- Особливо ніяких. Приблизно як у мультфільмі про вовка й пса: «Шо, опять?»

- А що можете сказати про тих, кого росіяни вже мобілізували? Вони їх готують чи непідготовленими кидають у бій?

- Коли тільки почалася мобілізація, видно було, що вони зовсім не підготовлені. Зараз готують. До того ж, людина, якій доводиться воювати, з кожним боєм отримує досвід, який потім використовуєте.

- У боях відчувається, підготовлений підрозділ чи ні?

- Звісно, ми це відчуваємо.

- Олександре, у вашому батальйоні служать жінки?

- Так. Одна займається тактичною медициною, друга – оператор БПЛА.

- Читала, що ваш підрозділ проводить набір. Кого саме шукаєте?

- Ми шукаємо добровольців на різні військові спеціальності. Єдине обмеження – ми можемо прийняти до себе тільки поліцейських. 

- Ви воювали в 2014-му, воюєте зараз. І тоді були росіяни, і зараз. Змінився лише масштаб. Чи можливо перемогти другу армію світу?

- Знаєте, як кажуть: «Чим більша шафа, тим гучніше падає»? Так і тут. Так, на початку була певна розгубленість, бо вони ж перли звідусіль і всім одразу, але ж зібралися й зупинили. Хай як вони себе називають, другою армією чи якоюсь іще, ми воюємо за свою землю. Тому обов’язково переможемо.

Тэги: