Марина Поліщук
Як це – жити на лінії фронту? Про це знають жителі Білозерки, які не хочуть покидати рідне селище, продовжують працювати вдома, ходити на роботу й до магазину. І все це – під жахливими ворожими обстрілами…
Про те, якими сьогодні є будні односельців, у соцмережі поділилася Анна Євдокімова. Жінці та її родині довелося переїхати з Білозерки після того, як їхній будинок спочатку затопило після підриву російськими терористами Каховської ГЕС, а потім ворожий КАБ, що упав неподалік, знищив те, що не зруйнувала вода. Однак час від часу вона навідується до рідного селища.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «По нас летить все, що тільки можна»: начальник Білозерської СВА – про ситуацію у громаді
Далі – історія Анни про тяжкі будні білозерців та їхню силу духу.
***
Сьогодні я знову була в Білозерці… Давно не бачила цих людей. І, мабуть, саме тому ця зустріч так глибоко торкнулася серця.
Коли читаєш новини про обстріли, співпереживаєш. Але коли стоїш на цій землі, коли чуєш звуки війни, коли дивишся в очі людям, які живуть тут щодня, – усе сприймається зовсім інакше. Тоді війна перестає бути просто рядками у стрічці новин. Вона стає реальністю, яку неможливо забути.
Тут кожен ранок починається однаково. У небі з’являється ворожий «Мавік». Він повільно кружляє над селищем, ніби шукаючи нову жертву. Люди вже знають: після нього дуже часто починається пекло.
За кілька хвилин лунають вибухи. Один… другий… третій… Десять, п’ятнадцять ударів за короткий час. Руйнуються будинки, горять подвір’я, розлітаються уламки, здригається земля. І все це – лише тому, що тут живуть українці, які не покинули свій дім.
Та найдивовижніше – попри цей жах люди продовжують жити. Вони виходять із дому. Їдуть на роботу. Відчиняють магазини. Доглядають свої подвір’я. Допомагають сусідам. Вітаються. Усміхаються. Не тому, що їм не страшно. А тому, що життя має тривати.
І саме сьогодні я зустріла тих, кого давно не бачила. Ми просто побачили одне одного… І цього вистачило. Посмішка. Міцні обійми. Очі, повні сліз. Слова, які застрягали в горлі. У той момент ніхто не думав про зайве. Хотілося лише міцніше обійняти, відчути, що всі живі… що ми ще можемо зустрітися.
Я дивилася на цих людей і думала: звідки вони беруть цю силу? Як після безсонних ночей, після щоденних обстрілів, після втрат вони знаходять у собі сили прокидатися зранку, працювати, підтримувати інших, жартувати, усміхатися, обіймати…
Напевно, це і є справжня незламність. Не гучні слова. Не красиві промови. А щоденний вибір жити.
Коли бачиш усе це своїми очима, хочеться мовчати. Бо жодні слова не здатні передати весь біль, який переживають мешканці Білозерки. І водночас жодні слова не можуть повністю описати ту силу духу, яку вони в собі несуть.
***
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Комишани гинуть, Білозерка плаче…» – херсонець створює щемливі пісні про рідний край (відео)
У коментарях земляки теж поділилися своїм болем.
Анжеліка: «Я теж коли приїжджала в квітні додому, дуже плакала…І коли ти все бачиш вживу, то це не передати словами».
Наталя: «Кожен раз, коли приходиться йти в центр, спостерігаю нові руйнування… В триповерховій споруді РУС нема жодного цілого вікна… Та що там казати, більше побитого, як вцілілого по всьому селищі».
Лідія: «Все саме так, але незважаючи на весь цей страх, люди в Білозерці живуть, бо це їхня мала Батьківщина, земля їхніх батьків та прадідів!»
Тамара: «Знаю, як це й тому, можна сказати, більше співчуваю, бо радіти – це не те слово. Бо життя в таких умовах – це виснаження не так фізично, а емоційно. Бо жити в умовах постійних обстрілів – ще те завдання і той виклик. Наше село на правобережжі Херсонщини, р- н Бериславський. Село через обстріли вже звідколи пустка, а ворог по ньому продовжує бити. Як ми не намагались триматись, але все одно в селі жити стало нестерпним, бо ворог полює за людиною постійно й повсюди».
Головне фото – з архіву поліції Херсонської області
Дарина Лапіна
