Вісім з половиною місяців херсонка Ірина Микуцька розповідала на своїй сторінці в соцмережі про життя в окупованому Херсоні, поєднуючи розповіді з улюбленим заняттям – вишивкою. Майстриня не просто вишивала – вона створювала вишиванку Перемоги. Як ця історія перетворилася в масштабний проєкт «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву», розповідає «Херсон плюс».
«З вечора трясе від стрибків температури. Психологи кажуть, що так виходить стрес. Нехай вже виходить, бо я мушу щось робити! Залишаюся вдома вишивати сорочку», – це один із перших дописів в щоденнику Інни Микуцької, який вона розпочала писати 24 лютого 2022 року.
Вісім з половиною місяців пані Інна розповідала на своїй сторінці в соціальній мережі про життя в Херсоні, поєднуючи розповідь про окупаційні дні з улюбленим заняттям для душі – вишивкою. Хрестик за хрестиком майстриня створювала щось більше та вагоміше, ніж звичайне полотно, – вишиванку Перемоги. Адже за стародавнім віруванням, жінки, починаючи нову вишиванку, загадували бажання. Як робота була завершена – тоді й бажане здійснювалося.
Вишиванка Перемоги
Чи справдилося повір’я та як ця історія перетворилася в масштабний проєкт «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву»?
«МІЙ СВІТ ОБМЕЖИВСЯ БАЛКОНОМ»
«Не знаю, від чого вони намагалися мене звільнити, бо я була російськомовним гідом у Херсоні. Проводила екскурсії по всій Херсонщині, а також по Миколаївській та Одеській областях протягом цілого року. А у вільний час займалася вишивкою та в’язанням. Але головне в цьому, що мені ніхто ніколи нічого не казав за мову. Тож чому вони приперлися – не розумію», – розпочинає свою історію Інна Микуцька.
Інна Микуцька – екскурсовод, майстриня
Херсонка не приховує: попри тривожні новини в інформаційному просторі, не вірила, що буде війна, і зовсім до неї не готувалася. Навіть більше, 25 лютого в неї була запланована екскурсія для групи з Дніпра. А в подальших планах – розробка кількох нових маршрутів на літний туристичний сезон. Тож робота тривала, навіть у так звану зимову паузу.
«Бажання виїхати не було. У мене та доньки це була принципова позиція: ніяка наволоч не зможе вигнати нас з нашої землі, будинків. Лише в травні зять зробив спробу вмовити виїхати, але ми все відтягували час, – розповідає пані Інна. – До того ж, можете вважати це містичним фактом, але мені протягом всієї окупації снився кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Він казав, що необхідно зачекати, вони самі втечуть, наші хлопці їх виженуть. І я була впевнена, що зі мною та моєю родиною нічого не станеться. Власне, так і сталося – до звільнення ми пробули вдома: вціліли та вистояли».
Та попри таку стійкість і вмотивованість, затяжні місяці в окупації Інні Микуцькій далися не легко. Херсонка, яка звикла весь час мандрувати, фактично опинилася замкненою в однокімнатній квартирі.
«Мій світ обмежився балконом. На ньому я проводила більшу частину всіх цих 8,5 місяців, – ділиться Інна Микуцька. – По-перше, коли тільки почалася війна, моя психіка зреагувала так, що я не могла вийти з квартири зовсім. У мене одразу починалися панічні атаки. Завдяки дітям, у мене була і їжа, і вода, тому питання вижити в той момент для мене не стояло. Лише в кінці березня я разом із донькою почала виходити на вулицю. І так я змогла морально адаптуватися до нової реальності. А по-друге, коли вже я подолала цей стан, гуляти десь зовсім не хотілося. Бо не відчувала волі. У будь-який момент тебе могли зупинити, перевірити документи, телефон. І хто? Чужинці!»
Але за три місяці до звільнення Херсона пані Інні довелося переїхати. Зазначає, на те були одразу дві вагомі причини. Так, на жаль, серед її друзів виявилися ті, хто погодився співпрацювати з окупаційною владою. І попри чітку проукраїнську позицію херсонки, вони все одно намагалися пропонувати їй роботу під триколором. Відмови не спрацювали, і пропозиції продовжували надходити.
«Я хвилювалася, бо розуміла, що це спочатку відбувається по-хорошому, а далі вже можуть почати по-поганому. Тому необхідно було змінити місце проживання. Та останньою краплею в цьому рішенні стало те, що до розташованих поруч із моїм будинком заводів зайшло дуже багато російської техніки, а на позиції посадили снайперів. За дві години мої речі були спаковані та перевезені», – ділиться Інна.
Відмітимо, що російські військові й до цього розташовувалися поруч із будинком херсонки. Тому у дописах вона часто називала свій балкон точкою спостереження за «чмонями». Саме так вона називала окупантів, посилаючись на їхній зовнішній вигляд та поведінку. І це слово швидко прижилося серед її читачів, колег та друзів. Але про це трохи далі.
ЗВІЛЬНЕННЯ ХЕРСОНА = ТРИ ВИШИТІ СОРОЧКИ
Інна Микуцька наголошує: від подій довкола необхідно було рятуватися морально. На допомогу прийшла вишивка. І хоча майстриня вміє і в’язати, і шити, і плести – нічого з цього більше вона не могла робити.
«Це було щось дивне. Наприклад, я намагалася в’язати гачком, а в мене такі вузли неймовірні затягувалися, що не розплутати. Тому я знову й знову поверталися до вишивки. Тим паче, на цю сорочку я поклала особливу місію і назвала її вишиванкою Перемоги. Я дуже вірила, що коли закінчу роботу над нею – війна закінчиться», – пояснює херсонка.
Робота над вишиванкою Перемоги
Та вишиванка Перемоги унікальна не лише за своєю назвою. Візерунок для неї майстриня зняла з картини Михайло Брянського «Портрет дівчини у вишиваній сукні», яку окупанти викрали з Херсонського обласного художнього музею імені О. Шовкуненка. Тільки там орнамент вишитий гладдю, а пані Інна переробила його в хрестик. Бо іншого полотна не мала, а придбати в окупації щось для рукоділля було неможливо. А от кольори лишила ті самі – червоний та синій.
«Портрет дівчини у вишиваній сукні», Михайло Брянський
«За роботою я проводила по 8-12 годин, а моєю майстерною став балкон. Під ним уже в перші тижні окупації «чмоні» влаштували щось типу ремонтної бази. Тому сорочку я вишивала, вкладаючи потужне бажання і віру в Перемогу над ними. Але я її закінчила, а війна ще ні… Тож я сіла ще за одну роботу, яку колись закинула. Це була вишиванка у виключно червоному кольорі», – говорить Інна.
Робота над другою вишиванкою
Але й на цьому робота майстрині не закінчилася. Окупація тривала, тож вона розпочала третю сорочку, яка стала вишиванкою Звільнення. Її пані Інна закінчила якраз до 11 листопада й саме в ній зустрічала Збройні сили України на центральній площі міста.
«Ця сорочка значно відрізняється від попередніх. Вона різнокольорова. Я обирала дуже насичені відтінки: від фуксії до салатного. Мені так кортіло, і недаремно, бо День звільнення Херсона був сповнений такими ж яскравими емоціями. А ще я ніколи не забуду, як дихалася того дня – відчувалася воля… Взагалі, українська вишивка несе в собі такий потужний код нації. Тому щось загадкове в цій усій історії мого рукоділля точно є», – зазначає пані Інна.
Робота над вишиванкою Звільнення
А ось вишиванка Перемоги свого часу поки чекає. Хоча один випадок ледь не позбавив нас можливості побачити сорочку та її авторку. У той день в окупованому місті Інна Микуцька вирішила зробити кілька фото у вишиванці в Ботанічному саду Херсонського державного університету.
«Ми час від часу підгодовували там тварин. І з нами одного разу поїхав туди мій друг-фотограф. Тож я вмовила його зробити кілька світлин у вишиванці, далеко в степу. А це, на хвилинку, середина літа – самий розпал діяльності окупаційної влади, – розповідає Інна Микуцька. – Та ми ризикнули. Усе вдалося, і ми видихнули. Проте коли їхали додому, на тій вулиці, де ніколи не стояв блокпост, раптово він з’явився. Перевірка всіх машин ретельна, без виключення. А в мене в сумці, крім вишиванки, ще й наш прапор. А в доньки – телефон з українськими фото, а в друга – професійна апаратура. Благо, наш зять має дуже міцну витримку, і він якось так спокійно реагував на всі прохання перевіряючого, що той після багажника просто зазирнув у салон, поглянув на нас і відпустив. Нам просто пощастило. Інакше – це був би «підвал» для всіх нас».
Ті самі окупаційні фото пані Інни у вишиванці Перемоги
«ЦЕ МОЯ ОСОБИСТА ІСТОРІЯ ВІЙНИ»
Будучи обмеженою в пересуванні містом, Інна Микуцька не втратила своє коло спілкування. Навпаки, воно лише розширилося і майже повністю перейшло в онлайн-формат.
«Я завжди була активною у Facebook. І коли почалася війна, аби всім віддзвонитися та відписатися, що зі мною все добре, необхідно було десь дві години. Тому ось так і виникла ідея: писати всім і одразу в невеликих дописах на своїй сторінці. Але на той момент це не було щоденником. До цього я прийшла, коли після мого зникнення з мережі на кілька днів почалися дзвінки – люди хвилювалися, куди я зникла. Тож я почала робити це систематично, наскільки дозволяв зв’язок. І так була створена моя особиста історія війни», – пояснює Інна.
Херсонка додає, як правило, її дописи складалися з трьох частин: окупаційна хроніка, де є результати спостереження за «чмонями», перевірки на блокпостах або буденні ситуації, коли зникало електропостачання чи зв’язок; процес роботи над вишивкою та щось для настрою. В останньому випадку найчастіше всього розповідь стосувалася пригод домашньої улюблениці пані Інни – рудої кішки Коши.
Коша, кішка Інни Микуцької та героїня її дописів
«Людям було цікаво читати, бо там не було слів про жахливі речі війни: катування, полон… Цього й так вистачало в новинах. Це було про життя звичайної жінки з кішкою в окупації, яка вишиває сорочку. Мої думки та переживання. І навіть коли хроніка містила сумну історію, я завжди намагалася закінчувати допис з вірою в краще. При цьому я старалася бути правдивою перед читачем. Тому коли в мене на душі не було спокою – не писала нічого», – зазначає херсонка.
Пані Інна не приховує: розуміла всі наявні ризики за свою публічну проукраїнську позицію. Так само, як і її родина. І хоча вони дуже хвилювалися – не показували цього, підтримуючи Інну.
«Коли Херсон звільнили, перша фраза моєї доньки була: «Нарешті я можу не перейматися, що за твої хроніки тебе заберуть до підвалу». Але те, що я робила, було важливим, і я інакше вчинити не могла», – розповідає Інна Микуцька.
Кілька дописів пані Інни в соцмережі
Відмітимо, що Інна писала щоденник виключно російською мовою. Робила це навмисно, аби достукатися до якомога більшої кількості людей.
«Я очікувано зіткнулася з хейтом через це, тож у хроніках навіть зробила окремий допис про цей момент. На мою думку, людей судити необхідно по тому, що вони роблять, а не на якій мові розмовляють. І нині спекулювати на мовному питанні – зовсім не на часі. До того ж, на жаль, українською мовою спільнота володіє менше, ніж російською. Поки що! Тому я писала так».
Власне, так само Інна Микуцька робила й при спілкуванні з іноземними журналістами. Перебуваючи в окупації, херсонка неодноразово виходила в прямі ефіри різних медіа, розповідаючи про місто.
«Якщо я маю можливість донести правду про Херсон – я буду робити це будь-якою мовою. Це моя принципова позиція та свідомий вибір, аби світ мене почув по-максимуму», – наголошує Інна.
«ХЕРСОН: ХРОНІКИ ВИШИВАНКИ, ХРОНІКИ КУЛЬТУРНОГО СПРОТИВУ»
І світ дійсно почув нашу херсонку Інну Микуцьку. У цьому їй допомогла керівниця ГО «Центр культурного розвитку «Тотем» Олена Афанасьєва. З її ініціативи, щоденник зі стрічки соціальної сторінки перетворився в повномасштабний культурний проєкт «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву». Ідея розвивалася поступово, збираючи для реалізації одну складову за іншою, як допис за дописом у хроніках.
«Я не можу пригадати, коли познайомилася з Інною. Такі херсонці зараз видаються рідними й давно знайомими, без яких місто і не уявляєш. От і без Інни я його точно не уявляю. Якщо б мене попросили намалювати портрет із хештегом «Любов до Херсонщини», він точно був би схожий на Інну Микуцьку, – ділиться Олена Афанасьєва. – Тому коли у квітні ми почали збирати нашу творчу спільноту в zoom, щоб дізнатися, хто де та як – до нас почали також приєднувати й ті, хто залишився в окупації. Серед них однією з перших була Інна. На наших зустрічах вона завжди розповідала новини, які не можна було почути: про атмосферу в місті, про людей, про настрої. З її розповідей складалися дописи, які набирали мільйони переглядів, бо всім було важливо, що відчувають херсонці. Ми дуже хвилювалися за її безпеку, адже вона була різка у своїх висловлюваннях. І всі труднощі зі зв’язком ми переживали разом: і коли інтернет необхідно було ловити біля кав’ярень чи гуртожитків, і коли для зв’язку людям треба було встановлювати російську сім-карту».
Олена Афанасьєва, керівниця ГО «Центр культурного розвитку «Тотем»
Пані Олена додає, що завдяки «Хронікам вишиванки» можна було буквально прожити дні в окупації разом з авторкою. Тож одна з перших виставок херсонських митців «Херсон зсередини/зовні», підготовка до якої почалася у червні, не могла обійтися без представлення щоденника Інни Микуцької. В експозиції брали участь дуже багато авторів, і «Хроніки вишиванки» вдалося представити лише одним полотном.
«Тоді я відчула щось на кшталт незавершеного гештальту… Бо вмістити в одне полотно всі розповіді Інни було просто неможливо, це довгі місяці в окупації… А їх мали почути, – пояснює кураторка проєкту Олена Афанасьєва. – До речі, саме щоденник став однією з найбільш виразних мистецьких форм нині. Свої хроніки зробили багато митців, але Інна знайшла особливу та унікальну форму, я би сказала, свій власний рецепт, як розповісти історію. У неї один день був схожий на інший, так само як один хрестик вишиванки схожий на інший. Але хрестик за хрестиком складається візерунок сорочки, а день за днем – відчуття довгого, нескінченного часу, проведеного в окупації, який може завершитися лише з Перемогою. Про відчуття зупинки часу з 24 лютого мені багато хто говорив, я і сама досі плутаю, яка сьогодні дата, який день тижня. І все це було присутнє в «Хроніках вишиванки». Тому я зрозуміла, що вони мають бути архівовані як окремий проєкт».
Інна Микуцька та її експозиція «Хроніки вишиванки». В окупації херсонка створювала «Хроніки» під псевдонімом Анна Знахаренко
Тож пані Олена активно почала шукати форму та ресурси, аби зробити щось більше. І вже в серпні мала чітке розуміння, який вигляд матиме реалізація творчого задуму. Водночас їй вдалося отримати фінансову допомогу від «Фундації ЗМІН» – це український фонд, який підтримує актуальні та соціальні проєкти, що реагують на ситуацію війни.
«Мистецькі ідеї не є їхнім пріоритетом. Але наші «Хроніки вишиванки» і не є суто мистецьким проєктом – це інструмент об’єднання творчої спільноти та відновлення зв’язків з нашим містом. Саме тому в назву ініціативи й додалося – «Херсон: хроніки культурного спротиву», – зазначає Олена.
ІЛЮСТРАЦІЇ – ІНСТРУМЕНТ ПОВЕРНЕННЯ МИТЦІВ ДОДОМУ
Роботи по втіленню задуму було чимало. По-перше, всі дописи було перекладено на українську мову. А по-друге, хроніки, за задумом кураторки, потребували візуалізації. Для цього Олена долучила до проєкту херсонських художників.
«Це мали бути виключно наші місцеві митці. Бо з часом у тих, хто був вимушений поїхати з Херсона, втрачається зв’язок з містом, і це зрозуміло – треба облаштуватись в новому місці, де виникає багато побутових проблем. По мірі вирішення цих питань відбувається інтеграція в нове суспільство, в інше середовище… І тоді майже не залишається часу на те, щоб подумати: «А як там в Херсоні?». Я розуміла, що «Хроніки вишиванки» стануть інструментом, за допомогою якого можна хоч трохи повернути митців додому, до Херсона. Принаймні я цього хотіла», – пояснює пані Олена.
Завдання для художників було дуже простим: прочитати щоденник та обрати один день, до якого створити ілюстрацію. У результаті було отримано понад 100 зображень від 41 автора. А географія ілюстраторів охопила як українські міста Київ, Львів, Тернопіль, Мукачево, так і зарубіжні країни – Швеція, Туреччина, Італія, Литва, Естонія, Великобританія, Ірландія, Німеччина та Ізраїль. Скрізь зараз є наші херсонські художники. Кілька з авторів не виїжджали з Херсона й зараз знаходяться там.
Ілюстрації херсонських митців до «Хроніки вишиванки»
За словами кураторки проєкту, найактивнішими виявилися митці, які знаходилися в окупації – замість одного малюнка вони робили 5-6, а то й більше.
«Автори, які були в окупації, буквально не могли зупинитися. Було видно, що їм хочеться кричати про ситуацію в Херсоні, що їм це дуже потрібно. А серед тих, хто був вимушений евакуюватися, не всі змогли знову зануритися в окупаційну реальність – цей досвід є дуже травматичним», – не приховує пані Олена.
Врешті, проєкт «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву» був представлений аудиторії на окремому сайті khersondiary.com наприкінці листопада. Олена Афанасьєва зазначає, що раніше цього зробити не могли – чекали звільнення Херсона, бо це було питання безпеки авторки текстів.
Ілюстрації херсонських митців до «Хроніки вишиванки»
До речі, саме на сайті разом з усіма вперше побачила цілісний вигляд «Хроніки вишиванки» й сама авторка – Інна Микуцька:
«Олена не показувала мені всього до кінця. Лише декілька ілюстрацій. Я навіть намагалася вгадувати, хто з нашої творчої спільноти намалював той чи інший малюнок. Мені дуже було цікаво побачити вже кінцевий результат: перечитати свої ж хроніки як книгу та подивитися зображення до них, аби зрозуміти, чи відчули художники мій стан та те, що я хотіла передати. Результат перевершив усі сподівання».
Ілюстрації херсонських митців до «Хроніки вишиванки»
Перша офлайнова презентація проєкту відбудеться у Львові в середині січня в просторі Detenpyla. Це галерея, яка народилася з ідеї місця, де митці й не тільки могли би знайомитися, спілкуватися та обмінюватися своїми досягненнями. Наразі Detenpyla опікується мистецьке об’єднання «Відкрита група», яке представляло Національний павільйон України на 58-й Венеціанській бієнале. Виставка буде за участю авторки «Хроніки вишиванки», яка обіцяє, що неодмінно одягне на захід вишиванку Звільнення.
«Звісно, хочеться прокинутися одного ранку – а війна скінчилася і все погане забулося. Але так не можна. Цей досвід треба зберегти, яким би він не був важким. Адже це ще й досвід неймовірної стійкості, бо щодня, попри всі обставини, Інна Микуцька завершувала свої дописи словами: «Пам’ятайте, що немає іншої реальності, крім тієї, в якій Україна перемогла і Херсон звільнили». Власне, ми разом мріяли, щоб її хроніки отримали логічне завершення – і ним стало 11 листопада 2022 року. Досвід цієї окупації залишиться з нами назавжди, і наша відповідальність – як його використати», – наголошує Олена Афанасьєва.
Афіша проєкту «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву»
«Хроніки. Потрібно було написати їх учора, але зв’язку не було, тож пишу сьогодні! Хроніки окупації закінчено, а хроніки війни – НІ! Херсон – це Україна! Без світла. Без води та зв’язку, але Україна! Ми вільні! У своєму місті, у своїй країні!», – останній допис у щоденнику пані Інни, датований 12 листопада 2022 року.
Нам же Інна Микуцька говорить наступне:
«Усі ці 8,5 місяців Херсон убивали морально, запевняючи, що він ніколи не буде українським. Але місто боролося та чинило супротив увесь час. І я хочу, щоб ця історія була відома всьому світові. У 21-му столітті не повинно бути війн: кровопролитних, цинічних, жорстоких… Що відбувається просто зараз у нашій країні, у центрі Європи… Херсон на цій мапі як маркер того, що можна вистояти та дочекатися. І ставши вільним, це місто не припиняє своєї рішучої протидії, бо частина Херсонщини ще окупована. Ми не маємо права забувати про людей на лівому березі! І ми їх не зрадимо!»
Інна Микуцька у звільненому Херсоні, 11 листопада 2022 року
Тэги: