Євгенія Весна
Війна росії з Україною триває вже майже 9 років, але саме 24-го лютого 2022 року вона торкнулася кожної родини, кожного українця, розпочалось повномасштабне вторгнення. Ми зібрали враження херсонців, які вони публікують у Фейсбуці, про переддень війни – 23 лютого та про перший її день.
Яким було 23 лютого у херсонців
«23 лютого в Гончарівці пройшов чудовий тренінг від учасника АТО і працівника ДСНС Сергія Корчинського.
Сергій тоді сказав: головне для цивільного на війні – вижити, зробіть це! Ми зробили, дякую за настанову, Сергію!
Саме тоді я зрозуміла, що війна буде, а ми, звичайні люди, в основній масі до неї не готові! Тож на майбутнє подібні тренінги на виживання треба проводити щомісяця у всіх установах, підключати школярів і студентів, щоб бути готовими до всього.
І вчитися стріляти – отримати право на зброю повинен кожний бажаючий громадянин країни. Так живе Ізраїль багато років, таке життя очікує і нас – завжди на варті миру в Україні та Європі!», – ділиться екскурсовод Олена Бджола.
«Провели триденний тренінг «Детективи врядування», всі речі і банер завантажила в багажник (бо завтра ж все одно їхати в офіс), повечеряла з друзями і поїхала додому.
Хочеться повторити той вечір в момент, коли я заходжу додому..
Мій дім і наш банер Фонду громади міста Херсон “Захист” ще в окупації..
Лівий берег Херсонщини чекає», – написала громадська активістка Тетяна Шкодівська.
«23 февраля 2022 в 18:00. Я села в поезд. Счастливая. НЕ УЯВЛЯЮЧИ, що чекало 24 лютого.
Пройшов рік. Для когось він настав. Для когось його більш ніколи не буде. Від цієї думки, в мене ком у горлі і сльози на очах. Я ЗНОВ ПОЧАЛА ПЛАКАТИ», – поділилася Інна Михайленко.
«Так, я знав, що війна вже от-от почнеться. Готував колег, рідних, себе… Збирали тривожні чемоданчики, опрацьовували можливі маршрути евакуації, запасалися паливом. Я замовляв останні декілька тижнів купи страйкбольних девайсів, гранат, тощо – аби у колег було хоч якесь уявлення як воно то працює. 23-го мені прийшла остання бандероль зі спорядженням, з якого я можу тут продемонструвати лише такий ножик, без хвилювань за свою безпеку)
Та коли пролунали перші вибухи, щось змінилося в мені. Коли зрозуміло стало, що ворог вже на порозі наших домівок, бажання кудись бігти відпало – і я твердо прийняв рішення, що нічого не змусить мене відступити з моєї землі. Ніхто ще не знав, як швидко буде окуповане місто, чи зустріну я ворога зі зброєю, чи чинитиму опір на цифровому фронті, що я вмів якнайкраще…», – написав активіст Андрій Андрющенко.
«Як і чи не всі мої херсонські колеги-журналісти, в цей час була на прем’єрі вистави в театрі ім. М. Куліша “Вічність і один день”. Ну, я досить забобонна, скажу чому – бо те, що помічаю або віщую, ЗАВЖДИ збувається! Так от мене охопило почуття жаху, яке не відпускало протягом всієї вистави… Якісь труни, трупи, мішки падають, знову з трупами… Збочення, операції, типу голод, атмосфера трагедії народу, лихо, сльози, темрява і безпросвітність… Коротше, все, що почалося наступного ж ранку, 24 лютого, і ніяк не закінчується», – згадує Марина Савченко.
«В останній мирний день я була на прем’єрі у нашому театрі Херсонський театр імені Миколи Куліша.
Це вистава Сергій Павлюк «Вічність і ще один день». Тоді я йому сказала, що цього разу він перевершив сам себе! І я до сих пір так вважаю!
Потім з подружкою пішли в улюблений бар і вона сказала «Гуляємо, як востаннє, бо завтра невідомо що буде»
А на ранок я прокинулась від її повідомлення «Війна почалася!»…
І далі рік як у напівсні…», – написала журналістка Оксана Наумова.
24 лютого, яке триває вже рік
«24 лютого вранці мав їхати в суд захищати клієнта, а пішов у військкомат, залишивши сім’ю. Вже за кілька годин довелося вперше за цю війну взяти зброю. Тоді були і обстріли, і евакуація перших поранених. Далі 6 днів в терообороні, бій за місто, оточення, окупація, переховування, евакуація. Потім знову армія, Донбас, Харківщина, але то вже інша історія.
В один день життя змінилось назавжди. Родинний затишок, улюблена професія, проекти, мрії і надії, – все це наче поставили на паузу, яка триває вже цілий рік. У мене, у моєї сім’ї, у всіх нас цей рік вкрали, спаплюжили і розтоптали. Але нам не залишили вибору», – згадує херсонець Максим Магда.
«Найбільший шок 24.02. – кадри вільного проходження колон ворожої техніки через КПВВ Каланчак і захоплення об 11 годині Каховської ГЕС та Головної споруди Північнокримського каналу. Шок – бо був одним з тих, хто розумів небезпеку і постійно намагався привернути увагу влади до Кримського напрямку – як журналіст, як експерт, як чиновник, як аналітик», – пише Артем Сопов.
«Рівно рік тому росіяни вже нещадно обстрілювали Херсонщину, за добу прилітати почне по херсонській Антонівці. Але про це майже не казали у ЗМІ. Так тривало дуже довго: Херсонщину наче забули тоді, а потім – хопа! – і вона чомусь окупована. Пригадуєте таке? Я от забути не можу, як і ту страшну ніч на 24 лютого, коли могла втратити все через свою правильність і відповідальність. І якби не вірила в Бога до того, почала б вірити тоді.
Мине час – і купа з тих, хто рятували свої дупи, почнуть розповідати, як нам правильно жити в окупації, як ми «хайпонули» в окупації, як ми всі любимо русский мир, тому і не виїздили. Просто пам’ятайте: херсонці, які пережили окупацію, добре пригадують, хто що робив тоді», – зазначає журналістка Євгенія Вірліч.
«23 лютого 2022, вечір. У Херсоні – акція «Херсонщина – це Україна!». До навали російських вбивць години», – згадує журналістка Ірина Староселець.
«У кожного своє 24 лютого, яке досі триває. Моє розпочалося у Києві. О 4:18 ранку вже був у машині і повертався у рідний Херсон. Навкруги був шалений рух. Здається, вся столиця прокинулася та сіла у машини. Затори, нерви, переглядання новин, перше розуміння того, що почалася війна. Ми рушили на Кропивницький. Нам на зустріч їхали колони автівок. Вже потім я дізнався, що у цей час по команді залишали область працівники правоохоронних відомств, керівництво області… А ми, навпаки, поверталися у Херсон, бо там дім, родина, університет, співробітники, студенти… А далі – Вчена рада університету, ректорати, гуманітарна робота, голосування проти ХНР як депутата облради, а через 20 днів вихід з окупації,… Все як учора», – написав ректор ХДУ Олександр Співаковський.
«Теж все пам’ятаю похвилинно, в 4.40 проснулася ,пішла жарити яєчню, 4.50 перший вибух, другий, третій, всі повскакували. Вибігли – палав аеродром. А в 6.50 ракети, 150 м над нашим будинком, 11 штук, пам’ятаю навіть цифри на цих клятих ракетах. А потім 7 днів без сну і їжі, було що їсти, не лізло. Тримаймося!», – згадує Марина Свинцицька.
«Рік тому…
О 14:30 чутні вибухи навпроти нас, через Дніпро, видніються стовпи чорного диму, йдуть бої. Але я все одно впевнений, що окупанти не можуть так швидко пройти шлях від Криму до Херсону…
А вже десь о 15й годині я побачив перші ворожі танки на Антонівському мосту. Вони їхали й на ходу обстрілювали Антонівку, а з нашого боку стріляли по ним…
Побігли в підвал й почалися наймоторшні години в нашому житті…
Сидячі в тому маленькому бетонно-цегляному кубі, ми дивилися один на одного й розуміли, що у разі прямого влучання, нам цей прихисток не допоможе…
А над нами творилося пекло. Вибухали снаряди й міни, чутно кулемети ніби кулемет стояв у нас у дворі або одразу за парканом. З острахом дивилися на двері в підвал очікуючи, що вона зараз відкриється й болотна погань шмальне з автомату.
Найстрашніше ставало від атаки літаками. Серце зупинялося від прольоту літака й зовсім прощалися з життям, коли вибухали його ракети…
Та ще гірше ставало, коли наступала тиша. Невже наші нас покинули, невже ми вже в заручниках у окупантів?
О 21:57 стало настільки тихо, що ми наважилися вийти з укриття…
Навколо тиша, міст світиться ніби нічого не відбувалося…
Та через якісь хвилини бій продовжився й вже до п’ятої ранку наступного дня виходити ми вже не наважувалися…
Але наступний день настав, ми вижили…», – розповів Дмитро Манікін.
Марина Поліщук
Дарина Лапіна
