Провідне американське видання The Washington Post опублікувало на своєму сайті великий репортаж зі звільненого Херсона. Журналісти поспілкувалися зі щасливими херсонцями, які нарешті позбулися рашистського гніту, та передали в публікації їхні емоції – як радісні, так і сумні. Адже до багатьох сімей війна принесла горе, забравши життя рідних, чимало людей і досі перебувають в полоні в російських окупантів...
Далі – адаптований переклад статті «Херсонці святкують визволення та розповідають про травми окупації».
***
ХЕРСОН, Україна. Після більш ніж восьми місяців окупації це стомлене місто пульсує радістю.
Десятки людей хлинули на центральну площу Херсона в суботу вдень, менш ніж через 24 години після того, як останні російські солдати втекли, здавши цей обласний центр у результаті приголомшливого провалу військових амбіцій президента Росії Володимира Путіна. З радіоприймачів гримить техно. Пари цілуються, незнайомці обіймаються. Молодики стоять на автомобілях, розмахуючи прапорами України.
На головній площі Херсона святкують визволення міста від російської окупації, субота, 12 листопада. Фото: Войцех Гжедзінський для The Washington Post
«Ми такі щасливі, незважаючи на всі наші труднощі, – каже 56-річна Ольга Малах, яка майже не плаче, стоячи на центральній площі. – Ми стільки пережили, але відбудуємо».
Але для інших людей, які зібралися тут, це випробування було надто важким, щоб забути про нього. Стає зрозумілим, що багато хто тільки починає справлятися з травмами, включаючи смерть і зникнення близьких.
28-річного сина Любові Обозної, Дмитра, російські силовики викрали 3 серпня на очах у його двох малолітніх дітей. Пройшло понад три місяці, але вона все ще не знає його місцезнаходження, хоча вірить, що він живий.
Серед моря щастя навколо себе 61-річна Любов Обозна стоїть із сірим обличчям, тримаючи за руку свого шестирічного внука.
«Ми не знаємо, де він», – сказала вона.
Знову й знову люди виходять зі святкового натовпу, щоб сказати, що близька їм людина зникла безвісти, або що їх самих затримували, допитували, катували.
Після тижнів тиші з Херсона, де російські окупаційні війська перерізали майже всі комунікації, люди почали розповідати свої історії. І як у багатьох інших звільнених до цього містах – Бучі, Ізюмі, Лимані – перші розповіді вражають. Багато хто говорить про свавільні обшуки, арешти, тортури та зникнення людей.
Поки кілька десятків людей танцюють у колі, 55-річна Прасковія Степанова стурбовано стоїть осторонь. Її зять, 31-річний поліцейський Барінов Вадим Валерійович, пропав безвісти 28 березня.
Жінка поїхала до російської військової адміністрації, де сказали не хвилюватися, мовляв, його допитають і відпустять. Вона поїхала в СІЗО, але там сказали, що в них нікого з таким іменем немає. Нарешті вона пішла на кладовище, де відчула запах, як вона вважала, спалюваних тіл.
«Я дуже сподіваюся, що він живий», – сказала вона.
Інші описують окупацію як кошмар, який тривав місяцями.
«Життя в окупації було жахливим, – розповідає 58-річна Тетяна Фоміна. – Це було, як у концтаборі. Ми ніколи не були вільними. У росіян була зброя, і ти ніколи не знав, коли вони прийдуть по тебе».
Фоміна сказала, що у неї онкологія і потрібна хіміотерапія, але вона не могла отримати лікування більше восьми місяців.
«У нашій лікарні, щоб отримати будь-яке лікування, потрібно було показати російський паспорт. Інакше ти не мав жодних прав», – каже вона.
На головній площі Херсона зібралися люди, субота, 12 листопада. Фото: Войцех Гжедзінський для The Washington Post
18-річний Володимир Тимар каже, що російські солдати роздягли його до нижньої білизни на узбіччі дороги, щоб знайти проукраїнські татуювання – як він сказав, це була звичайна тактика росіян. Двох його друзів утримували тиждень і місяць відповідно. Їх майже не годували й випустили з поголеними головами.
«Це було як ГУЛАГ», – сказав він.
Валерій, 20-річний військовий курсант, розповідає, що російська військова поліція обшукала його будинок навесні, коли він був на роботі, і знайшла військовий квиток. Потім вони прийшли до нього на роботу й заарештували. Його доставили на базу ФСБ, де протягом тижня йому зав’язували очі, били та застосовували електричний струм – так росіяни намагалися витягнути з нього інформацію.
«Коли мене відпустили додому, я два тижні не міг говорити, – розповів Валерій, який не назвав своє прізвище. – Я думав, що помру там».
У той час як багато постраждалих мовчали або тихо розповідали свої історії, чимало людей вийшли на центральну площу, танцюючи та сміючись.
Коли здалеку пролунали вибухи – ймовірно, снаряди були випущені в бік російських позицій на іншому березі Дніпра – мало хто з натовпу це помітив.
Але гуркіт боєприпасів нагадує про те, що росіяни «недалеко від нас», як сказала Наталія Чорненька. Жінка є головою Корабельної райради Херсона, їй вдалося втекти від російської окупації, і її попросили не поспішати повертатися через побоювання за її безпеку.
«Люди весь час телефонують, запитують: «Коли ми зможемо повернутися?», – розповідає вона по телефону з Вінниці. – Але цілком можливо, що будуть обстріли та артилерійський вогонь. І ні світла, ні води, ні комунікацій».
Репортери The Washington Post були серед перших журналістів, які прибули до Херсона в суботу, і скрізь помітно докази інтенсивних боїв, які передували капітуляції Росії.
Дорога із сусіднього міста Миколаєва всіяна величезними вирвами та згорілими автомобілями. Президент України Володимир Зеленський під час вечірнього звернення заявив, що саперні групи виявили в Херсонській області близько 2 тисяч вибухонебезпечних пристроїв: «мін, розтяжок і боєприпасів, що не розірвалися».
У селах дорогою до Херсона люди, старі й малі, стояли на узбіччі, махали та кричали вітання солдатам, які в’їжджали до міста.
У Киселівці, яку звільнили в четвер, двоє молодих людей, посміхаючись і піднімаючи великі пальці, стоять біля власноруч намальованого знаку, який вказує дорогу до обласного центру.
«Слава нашим героям!» – вигукнув чоловік.
За кілька миль ближче до Херсона – підірваний міст, що виявився невдалою спробою зупинити наступ українців. На околиці міста, куди українські військові намагалися дістатися місяцями, молоді бійці зупинилися перед табличкою «Херсон» і зробили селфі. За кілька кварталів далі в місто – рекламні щити із зображенням усміхненої білявої дівчини, які обіцяють, що «Росія тут назавжди». Група молодих людей розмальовує один із рекламних щитів, роблячи обіцянку росіян – або погрозу – посміховиськом.
Місто Херсон уже чотири дні без водопостачання, тиждень – без світла, розповідають місцеві жителі. Мобільні телефони не працюють. Тож люди на центральній площі перекрикують галас гучних святкувань.
«Ми так довго чекали, щоб це сталося, – каже про звільнення 23-річний Андрій Федоров, стоячи наверху чорного позашляховика, розмахуючи українським прапором. – Я завжди вірив, що це станеться, аж до самого кінця».
Настрій у всіх переважно святковий. Люди танцюють та співають, лунає музика техно. Хтось роздає цукерки та морозиво. В одному кафе в темряві готують м'ясо: святкове застілля.
Від окупантів, які на багатьох наводили тут жах більшу частину року, не залишилось і сліду. Більшість людей на площі кажуть, що минуло чотири чи п’ять днів, відколи вони востаннє бачили російських солдатів. Хоча деякі сказали, що бачили росіян лише в п’ятницю.
Чоловік у Херсоні, субота, 12 листопада. Фото: Войцех Гжедзінський для The Washington Post
19-річна Аліна Канівченко розповідає, що на початку тижня до неї дійшли чутки, що росіяни, які жили в бункері на вулиці, втекли. Друг пішов перевірити та виявив, що росіяни залишили бронежилети, їжу та інші речі.
Із настанням сутінків на центральну площу Херсона під’їхало більше військової техніки, кожну вітали автомобільними гудками та вигуками «Ура!», «ЗСУ!».
Поки святкування триває, деякі люди відійшли й попрямували додому темними вулицями до своїх будинків без світла та води. Серед них – троє дітей. До площі вони йшли 30 хвилин.
«Ми хотіли побачити військових», – каже 9-річна Ірина, тиха дівчина в шапці й шарфі. Тепер, коли стемніло, вони бояться іти додому самі.
Єгор, 12-річний підліток з українським прапором на плечах, каже, що дехто в їхньому районі має генератори, а в його будинку – немає. Ірина тримає картонну коробку, наповнену м’ясними консервами, морозивом і шоколадними батончиками, які хтось подарував дітям.
«Останній раз у нас таке було, коли не було війни», – каже вона.
Для деяких херсонців їхня радість ще більша через те, через що їм довелося пройти. 49-річна Ірина Єфімова розповіла, що російські силовики вибили двері її будинку, вдарили чоловіка та 15-річного сина, а її взяли в полон. За її словами, росіяни утримували її протягом двох місяців, звинувачуючи її та сестру на підконтрольній Україні території в допомозі українським Збройним силам. Коли її нарешті відпустили, вона не отримала жодних пояснень про свої випробування. Але ця зустріч на площі зробила суботу ще солодшою.
«Тут свобода», – каже вона.
«Я щасливий у душі», – додає її син Тимофій.
Але для інших не буде щастя, доки їхні близькі не повернуться додому. Коли 3 серпня затримали сина Любові Обозної, діти бачили, як його вивели.
«Ви його віддасте?» – запитав російських силовиків шестирічний син Дмитра.
Люди з українськими прапорами в Херсоні, субота, 12 листопада. Фото: Войцех Гжедзінський для The Washington Post
Любов Обозна пішла в поліцію повідомити, що її сина викрали. Поліція сказала, що проведе розслідування, але натомість родина вистежила, що Дмитра відправили до слідчого ізолятора. Додзвонитися чи відвідати сина жінка не змогла, але від звільнених повідомили, що син живий і здоровий. Але 20 жовтня вона дізналася, що полонених забирають. Любов Обозна думала, що її сина, який, за її словами, воював у полку «Азов» у 2015 році, зараз утримують у місті за Дніпром. Але поки вона розповідає, інший перехожий втручається і каже, що він вважає, що полонених вивезли до Криму.
«Ми не знаємо», – каже жінка, хитаючи головою.
Тэги: