«Я виїхала на початку травня. Це було чітке та виважене рішення, бо тоді розпочалося справжнє полювання на родини військовослужбовців. Все частіше стала з’являтися інформація, що приходять, проводять обшуки, допитують тощо. А люди в нас такі, на жаль, що могли навіть й ненароком розповісти про мене… Тож у цій ситуації, коли я залишилася в квартирі одна з дитиною, чоловік подзвонив і сказав, щоб терміново збирала речі та готувалася до виїзду», – розповідає Вікторія.
З таких слів розпочинається наша розмова з жителькою Херсонщини Вікторією, повідомляє «Херсон плюс». Дівчина – дружина військовослужбовця, який став на захист країни ще до 24-го лютого 2022 року та служив у зоні АТО/ООС. Тому, опинившись в окупації, вона разом із 4-річним сином фактично стали «мішенню» для російських окупантів.
На візит непроханих гостей родина вирішила не чекати та почала шукати шляхи виїзду з регіону. Це вдалося лише із четвертої спроби. Через небезпеку для Вікторії та людей, які допомогли їй у цьому, ми не будемо називати прізвище нашої героїні, а також імен інших учасників та назв населених пунктів.
ЦЯ СПРОБА БУЛА ОСТАННЬОЮ НАДІЄЮ
Вікторія розповідає, що вперше зробила спробу виїхати в кінці квітня. Тоді ще був відкритий проїзд на Миколаїв через Снігурівку. Однак після перетину кількох російських блокпостів їх, як і решту машин, раптово повернули до Херсона.
«Єдине, що ми почули від російських військових, – це те, що дорога заблокована на кілька днів на в’їзд та виїзд. Більше жодних пояснень. Ми були просто посеред поля. І ця ділянка перебувала під постійними обстрілами. Ми навіть не мали змогу доїхати до якогось села. Тому вирішили, що задля безпеки дитини краще повернутися до міста», – зазначає дівчина.
Цим же шляхом Вікторія знову вирішила їхати вже через кілька днів. За день їм вдалося пройти майже всі російські блокпости, крім останнього. Тож вони залишилися на ночівлю в найближчому селі.
«Ми сподівалися, що вранці вже зможемо побачити наші, українські блокпости. Проте… Я не знаю що там сталося, але окупанти раптово відкрили вогонь по колесах перших машин нашої колони. Вони скомандували, що якщо через п’ять хвилин тут ще будуть стояти автівки, вони продовжать це робити. Вибору не було: ми рятували свої життя і знову повернулися», – пояснює Вікторія.
Третю спробу дівчина вже робила через Бериславський район в бік Кривого Рогу. На жаль, знову безуспішно. Тож четверта спроба – евакуйовуватися через Дніпро – була для Вікторії та її сина останньою надією. Саме тому, за словами дівчини, невідомий «широким колам» водний шлях її не лякав. На меті було лише одне – вирватися і врешті вступити на підконтрольну Україні територію та бути в безпеці.
ДНІПРО ЯК ШЛЯХ ДО БЕЗПЕКИ
На евакуацію водним шляхом Вікторія чекала близько тижня. Було чимало нюансів та узгоджень.
«Дзвінок від перевізника був раптовий. Він повідомив, що через кілька годин нас забере біля будинку машина. Речі були вже складені, тому без зайвих затримок ми виїхали за межі міста. По області ми проїхали десь десять російських блокпостів. Але це були не пропускні пункти на виїзд з регіону, а між селами. Тому нас особливо не перевіряли. Достатньо було сказати, що ми їдемо до когось в гості, – розповідає Вікторія. – Хоча без інцидентів все ж не обійшлося. Вже на останньому блокпості до нас усе ж причепилися. Начебто ми везли спиртне, а водій взагалі був п’яний. Хвилин 20 нас допитували, але врешті відпустили. Врятувало те, що в машині була дитина».
Після приїзду до визначеного села в Херсонській області, розташованого на лівому березі Дніпра, Вікторію разом із дитиною зустріли та розмістили в місцевому дитячому садку, надали їжу та все необхідне для ночівлі. А вже вранці наступного дня їх відвезли на місце, з якого вони мали переправитися на правий беріг до населеного пункту Дніпропетровської області (підконтрольна Україні територія).
«Це був звичайний човен із мотором. Команда була на зв’язку з нашими військовими та чекала від них дозволу на переправу задля нашої безпеки. Десь через годину ми його отримали й рушили Дніпром. За пів години ми були вже у вільній Україні», – ділиться Вікторія.
Дівчина додає, що на зворотному шляху команда перевізника переправила на цьому ж човні на окуповану територію коробки з ліками. Їх до місця зустрічі привезли волонтери з Кривого Рогу.
Загалом цей евакуаційний шлях нашої героїні зайняв менше двох діб. До того ж, усе безкоштовно, крім символічної допомоги на паливо.
«НЕБЕЗПЕЧНІ» ПАСАЖИРИ
Вікторія зазначає, що евакуація через Дніпро була налагоджена для родин військовослужбовців. Адже таких пасажирів, як наша героїня, нині називають «небезпечними» для виїзду. Тож брати їх у машини не погоджуються навіть знайомі та друзі.
«Все почалося з того, що нашому перевізнику подзвонив друг і сказав, що ситуація критична: до нього додому прийшли з «візитом», перевернули все догори, дружина разом з дітьми страшенно налякані. Вивезти ж їх серед місцевих ніхто не брався, бо в селі неможливо нічого приховати. А всі чудово розуміли, що за це російські військові «віддячать сповна». Тому була вигадана така схема, – пояснює дівчина. – Коли все вдалося, спосіб рятуватися Дніпром почали використовувати для вивозу родин військовослужбовців. Відзначу, що човен одного разу обстрілювали. Були жертви та поранені. Тому коли я дзвонила нашому перевізнику, повинна була чітко проговорити, від якої людини звертаюся. Не все так просто та легко, як здається…»
Додамо, що разом із Вікторією також виїжджали двоє чоловіків. У них служив брат, який загинув на війні… Проте це не стало на заваді – до них додому прийшли з обшуком та допитами. І вони були вимушені фактично втікати: залишили всі речі, телефони тощо. У чому були вдягнені – так і поїхали. З собою взяли лише паспорт та якісь гроші. Тому що відлік ішов на хвилини…
Наразі цей спосіб евакуації не функціонує. Про це розповіла наша героїня:
«У мене наприкінці липня виїжджала мама, і я хотіла, аби вона скористалася цим водним шляхом. Однак через відсутність українського зв’язку немає можливості зв’язатися з командою перевізника в цьому окупованому селі».
Наприкінці нашого спілкування Вікторія наголошує:
«Я б хотіла закликати всіх виїжджати з Херсонщини будь-яким чином. Тому що з кожним днем в регіоні стає все небезпечніше, ніхто не знає, що буде далі, та не дає жодних гарантій. Більше за все я б хотіла, аби це зробили матусі з маленькими дітками. Залишаючи рідний дім, у першу чергу, я думала про сина. Я як ніхто знаю, як важко родинам українських воїнів та вірю в нашу Перемогу!»
Тэги: