«Досі є страх, що можуть розстріляти». Як українка двічі тікала від російської окупації

– Окупація – це жахливо, бо ти розумієш, що коїться беззаконня і ти нічого не можеш зробити. Коли в місто заходять люди, яких ти не чекаєш, вони зі зброєю, і починається жах.

За словами Кадигроб, протестні акції містян в Херсоні на початку окупації надихали.

– Це був такий яскравий момент, бо в місті біль, горе, зайшли окупанти і ти не знаєш, що робити, а сміливі херсонці, вони вийшли й виступили проти, сказали: «Йдіть геть». Цей момент дуже підбадьорював, і ми тримались.

Потім коли вже почали стріляти по людях, то почалось страшне. Почали викрадати людей, почали люди зникати. Постійні ці оголошення: «Чи не бачили ви мого батька, брата чи мою сестру?». Це наскільки жахливо було. І відчуття, що ти як у вʼязниці, ти як у клітці. Ми ж звикли вільно висловлювати свою думку, звикли вільно гуляти містом з телефоном. Я от вже в Миколаєві та в мене досі є такий страх, що в мене в телефоні є багато такої «цікавої» інформації, за яку мене можуть розстріляти. Потім я згадую: «Сашо, все добре, ти у вільній Україні». Але ось цей страх, він досі залишається і переслідує мене.

Ще одним болючим моментом під час окупації була зрада, згадує дівчина.

– Ми дуже хвилювались, що могли завітати до нас, бо мій брат – поліцейський, і вони (російські військові – ред.) зайшли в головне управління Херсонської області, і ми не знали, чи встигли хлопці, які залишалися в місті, спалили документи, чи не встигли.

– На жаль, деякі знайомі ставали на бік окупантів, і це було для мене незрозуміло, було дуже боляче. Деякі люди, котрих ти добре знав, вони почали співпрацювати. Це називають «тихий терор», психологічний терор, і це було дуже важко, коли ти не можеш сказати те, що хочеш. Тому що за це можуть вбити.

На початку окупації Олександра працювала в магазині канцелярських товарів, де вона робила фото на документи, згодом до неї потяглися ті, хто оформляв собі російські паспорти. Це стало ще одним випробуванням для дівчини.

– Прийшли люди та попросили зробити фото на паспорт, і я звикла, що в мене роблять фото або на звичайний паспорт, або на закордонний. Я зробила, а потім до мене приходять і просять зробити інакше, бо фото на російський паспорт і там інакше. В той момент мені здалося, що я перестала дихати, що в мене все просто впало. Я про себе сказала: «Як на російський паспорт?».

Ось ці два тижні, коли люди почали приходити й робити фото, це було дуже важко морально. Я не розуміла, навіщо вони роблять ці паспорти, навіщо їм це клеймо? Навіщо робити паспорт країни, яка вбиває наших людей?

Олександра каже, що в цей момент перед її очима поставала картинка вбитого знайомого.

– Коли росіяни заїжджали в Херсон, він вийшов на вулицю, щоб своїй вагітній дружині у підвал принести їжу, в нього потрапив снаряд – і його розірвало. Його Анжеліка Іванівна (мати чоловіка – ред.) збирала в пакет. І коли ти знаєш ці моменти, що коїться, що вони зробили, люди роблять цей паспорт?

Олександра каже, що повторна окупація, яку їй довелося переживати, позначилася психологічно.

– Мені постійно сниться війна, завжди їдуть танки, завжди стріляють, завжди я кудись ховаюся. Це, я думаю, в мене ще з 2014 року тригери такі залишилися. Ми війну обговорювали ще до 2022 року, коли ми приїхали на Херсонщину. Завжди був страх, що почнеться війна (широкомасштабна війна – ред.), але оскільки ми з вами розумні люди і ми розуміємо, що вбивство і війна – це погано, не вірили, що це може бути насправді. Але завжди є якесь але.

Українка зізнається, що рана після 2014 року, коли Росія захопила Крим та почалась війна на Донбасі, де була її домівка, досі не загоїлася.

– Це важко, рана, яка ще відкрита і її, так би мовити, дорізали. Ця війна розірвала нашу родину. Почались обстріли, було страшно, ми не розуміли, що коїться. Мені тоді 16 років було, в мене в голові було навчання, кохання, яка війна? А потім, коли почали вбивати людей, коли знайомого мого батька розстріляли, коли почалися обстріли з міста... Ми бачили, що вони (росіяни – ред.) дуже брудно воюють. Звичайно, війна – це хаос, але навіть у цього хаосу є правила.

Одного дня прилетіло на наш район, він називається «Перемога». Навпроти нашого дому стояла хатина і снаряд потрапив туди. От ця ніч була чарівною, бо ніхто не постраждав. Всі дуже злякалися, спали потім в одязі, речі всі біля нас лежали, документи, гроші, щоб якщо що, то тікати. А куди тікати? Моя мама не витримала і в один вечір сказала: «Сашо, збирай речі, ми їдемо на Херсонщину».

Зараз дівчина з сімʼєю переїхала до Миколаєва, та каже, що сумує за Херсоном, який щодня після деокупації перебуває під обстрілом російських окупантів.

– Сумую за Херсоном, мені дуже боляче через те, що там коїться. Мій брат – поліцейський. І, коли була окупація, він працював в Миколаєві, а зараз вони їздять до Херсону. Він розповідає, що там стріляють і стріляють, вони поранених перев’язують і двохсотих збирають. Це дуже важко.

Ми розуміли, що після деокупації будуть обстріли. Ми розуміли це, були вже готові, у нас були зібрані речі, але ми до останнього тягнули, думали, що, може, не поїдемо, може, не треба, ми 9 місяців пробули в окупації – і тут свобода, ось цей подих, і треба їхати.

Олександра вірить, що скоро повернеться до мирного Херсону, щоб відбудовувати його.