Співробітниця Херсонського обласного онкодиспансеру Олена Грушка протрималася в окупованому Херсоні майже 5 місяців. Практично весь цей жінка не припиняла виконувати свою роботу в лікарні. Про те, як працював онкологічний диспансер під час окупації, вона розповіла виданню bihus.info.
Олена працювала інженером з метрології в онкодиспансері — опікувалася перевіркою всього обладнання. Медзаклад, нагадаємо, був оснащений сучасним обладнанням, яке коштувало мільйони гривень і монтували його фахівці з Німеччини. Онкодиспансер розташований фактично на околиці міста, біля виїзду на лівий берег Дніпра, за 5 кілометрів від Антонівського мосту. Мешкала Олена тут же, буквально через дорогу. Відтак, перші бої за місто та бомбардування жінка і чула, і бачила.
Росіяни зайшли в Херсон 1 березня.
«У ніч на 1 березня я була в бомбосховищі диспансеру. Зазвичай там ховалися не тільки хворі та працівники, але й звичайні мешканці: хтось із дітьми, а хтось із котами або собаками. Усю ніч лунали сильні вибухи, а вже під ранок все стихло, і ми розійшлися по домівках. Коли я прийшла додому й прочитала, що росіяни увійшли в місто, то вже була настільки змучена, що просто видихнула, прийняла душ та пішла спати», — згадує Олена.
Олена Грушка
За словами жінки, ніяких пояснень щодо того, як себе поводити у випадку окупації, містяни не отримали, тож коли росіяни зайшли в місто, в усіх був шок та пригніченість. Жінка каже, що місцеві очікували бодай на мінімальний спротив.
У перші два місяці окупанти до онкодиспансеру не навідувалися, бо були зайняті розгонами мітингів патріотично налаштованих містян і встановленням контролю над установами в центрі міста. Це дозволило працівникам лікарні не знімати український прапор з воріт — він там майорів аж до травня. Заклад продовжував працювати у звичному режимі: приймав хворих та проводив операції. Лікарня була розрахована на 260 місць для пацієнтів і на початку повномасштабної війни більша частина ліжок була зайнята.
Проте із часом лікарня поступово почала втрачати персонал — хтось звільнявся, хтось брав безоплатну відпустку до кінця війни. Спочатку виїжджали здебільшого лікарки, але у квітні, після появи перших чуток про можливий псевдореферендум, активніше стали виїжджати й лікарі, побоюючись примусової мобілізації.
На початку травня в онкодиспансер вперше приїхали представники окупаційної влади — псевдоочільник обласного департаменту охорони здоров’я Вадим Ільмієв у супроводі людей у балаклавах. Олена каже, що на поясі у «візитера» показово висіла кобура зі зброєю — так, щоб її бачив увесь персонал. Ільмієв запропонував очільниці лікарні Ірині Сокур співпрацювати, після чого вона взяла лікарняний та виїхала з міста, продовжуючи керувати закладом уже дистанційно.
За словами Олени, відтоді персонал, що залишився, почав жити у двох паралельних реальностях: виконувати всі дистанційні вказівки своєї керівниці та спостерігати за тим, як окупаційна влада ставить на місце Сокур «свою людину» — лікаря-гінеколога Олександра Нестеренка, який погодився очолити онкодиспансер та співпрацювати з росіянами.
Олена та інші її колеги виконували не тільки свої обов’язки, але й працювали за бухгалтерів, відділ кадрів та опікувалися приймальнею. У липні жінку звільнили за проукраїнську позицію, бо із псевдокерівництвом вона продовжувала спілкуватися українською мовою. Після слів окупантів «ідіть, очікуйте на своє ЗСУ» жінка зрозуміла, що потрібно виїжджати. Новопризначений же «директор» лікарні почав формувати власний, уже проросійський штат з юристами, секретарями та бухгалтерами.
Потрапити на підконтрольну Україні територію Олені разом з матір’ю-пенсіонеркою вдалося через Василівку Запорізької області. Нині жінка мешкає в Одесі, каже, що «клімат тут схожий на херсонський, та й близько додому». Вона чекає на можливість повернутися в уже звільнений Збройними силами, але ще дуже вразливий Херсон.
Тэги: